Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

2. Шляхетність

Дмитро Донцов

Достойними достойная созидатися и чесними честная совершитися обиче, и чрез годних людей годние річи бивают справовані.

Константин Острозький

Шляхетність, благородство – це перша прикмета члена провідної верстви. Ідея своєї іншості, вищості над рештою людності (коли ця верства ще сильна і здорова) – глибоко вкорінена і в самій цій верстві і – що дуже важно – у верстві підвладній. Через всі літописі наші червоною ниткою проходить ця ідея. Найвища зневага для членів князівської аристократії старого Києва, це коли хтось їх прозве «хопопами», «плотниками», ремісниками. Почуття приналежності до касти вищої, благородної була сильно розвинена і в козацтві, як у стані, в козацькій старшині.

В «Історії русів», так само як в деяких відозвах Мазепи, підкреслюється, що найгіршою річчю є для пануючої касти і для нації, що її вона представляє, бути здеградованим на «мужика». Бринить цей самий мотив і в Шевченка, поета «козацького панства», з його інакшою ніж: у гречкосія «благородною кров'ю, благородними кістками», з його «козацькою шляхетною кров'ю». В 1768 р. посол війська запорозького на скликанім Катериною II імперськім зборі послів для укладу нового «уложенія», покликаючись на славні діла предків, підкреслював, що Військо Запорозьке «завше в шляхетстві, а не в чорносотних пребивало…, назвою благородства завше від усіх відрізнялось», і застерігався, що не думає воно причисляти себе до «третього роду», цебто третього стану.

Та сама нота, що козацтво створено з іншого шляхетнішого металу ніж загал людності, дзвенить і в знанім «Памфлеті» гетьманців на слобожан. В пісні про Івана Коновченка не хоче полковник взяти його до війська, бо молодий ще, але Іван відповідає: «Піди ти на ріку та піймай утя малоє та пусти на ріку, єстли не попливет малоє як староє». Цією відповіддю сміло дав зрозуміти, що не в віці лежить право ириналежності до козацької касти, а в крові, походженні, у вдачі, в расі, в приналежності до того самого стану, в тім, що зроблені всі члени тої верстви, молоді і старі, з окремого, ліпшого металу. Не дурно ця відповідь так припала до серця полковника, що зразу ж по ній надав він Іванові права лицарства: «Коли міг ти загадку таку мені загадати, благословляю тебе на доброго коня сідати»!

Подібну думку висловлював Аристотель. «Деякі істоти – пише він – з самого народження призначені: одні слухатися, другі командувати. Бути паном – це вирізнення не має за причину ліпше знання, це просто факт, бути рабом або вільним це теж факт». Драстично й наша народня приповідка ставляє поза всякими дискусіями і розумованнями факт поділу людей на різні вищі й нижчі щаблі:

Почув я раз – старі сміялись люди,

що квач притикою не буде.

Питаю: як? А так як бач, причина не велика:

якая ж із квача притика, коли він квач?

Причина дійсно невелика – це просто факт, щось природно дане й зафіксоване. Бувають приклади в історії, коли те, що було фактом, перестає ним бути, і навпаки: те що ним не було, стає фактом. Шляхетні касти «мужичаться», «мугирі» – стають лицарями, а яскравий приклад цього бачимо на запорозькім лицарстві. Тільки, щоб такий приклад зайшов, повинна наступити повна трансформація природи даної верстви чи одиниці.

Таку трансформацію переходять многі вибранці долі. Як того ж самого Шевченка Ярема, «хамів син», що перетворився нагло в Галайду, як тільки пізнав, що йому «виросли крила, що неба достане коли полетить». «Не знав, нагинався», як це властиво членам нижчої раси, якого люди нагинали до невідповідної його вдачі праці. Коли в нім прокинулася свідомість козача, перестав нагинатися став нагинати інших. Таким насвідомим свого покликання, свого «благословенства», своєї богоданності був перш і Хмельницький, який ще в 1648 р. сидів собі на своїм хуторі, де «мав млина, цегельню, корчував ліс, гонив горілку, варив мед і пиво». Таким був Кромвель, що «аж до сивого волосся задовольнявся управою ріллі й читанням Біблії» і, здається, вибирався емігрувати в Новий Світ. Таким був Наполеон, що перед своїм орлиним злетом жив у Парижі «відлюдком, який щодня ходив до інституту і, здавалося, – був занятий лише своею жінкою, географічними картами й поезіями Осіяна».

Всім цим людям, вибранцям долі, не бракло моменту просьби: «да мине мя чаша сія!», неначе перед смертю. Відчували мабуть, що на те, щоб відродитися духом, прийняти іншу подобу й породу, щоб воскреснути для нового, повно» тоивог і небезпек, страждань, безмірної відповідальності й велетенських планів життя шляхетного вибранця долі, – мусіли вони вмерти для цього дотеперішнього, такого звиклого оточення пересічних людей, і в муках і крови народитися в іншу істоту. «Якщо пшеничне зерно, впавши в землю, не помре, то залишиться само, а як помре, то принесе багато плоду» (Іоанна XII., 24).

Для Аристотеля такі шляхетні одиниці – це або боги, або люди з натурою хижих птахів, як і для Шевченка, що найчастійше порівнює козацьких героїв з орлами. Про Святослава говорить літопис, що він ходив «аки пардус». Князя Романа порівнює Літопис до тура, до таких же хижаків, до сірих вовків рівняє дружинників князя автор «Слова о полку Ігоревім», так само як історик конкістадорів іспанських пише, що були вони «з породи драпіжних яструбів». Була це окрема, благородна порода людей, що яскраво відрізнялася від занурених у свої дрібні справи, відданих своїм дрібним слабостям смертних. Була це раса піввелетнів, що «на лицях їх сонце і на грудях невидимі знаки». (Є. Маланюк). Була це вища раса, порода, зліплена з глини, з якої доля різьбить півбогів і героїв.

Порівняння тих людей з орлами, пардами, турами свідчить, що бачили в них люди іншу породу, породу дуже сильних і страшних велетнів, які так різнилися від більшості пересічних людей, як драпіжні птахи або льви від іншого домашнього птаства чи від мирних травоїдів: інакше вони виглядали, інакше виступали, інакше поступали, думали й відчували, інакше жили. Німбом таємничих велетнів оточував народ і запорожців. Велетнів несамовито трагічного, іноді трагікомічного характеру. Про запорожця говорили, що як він випростує вуса, то не ввійде в двері, що Грицькові Горбатому прислуговували аж три чорти, що в церкві найдужчі запорожці стримували віддих, щоб попа з ніг не збити, що Сірко родився з зубами, що коли хрестили майбутнього запорожця, насипали до купелі пороху і т. ін.

В чім полягала шляхетність, благородство, вищість цієї породи?

Людині шляхетній важні не особисті вигоди, лише його засади честі, його ідеали, які коріняться в його природі, в його крові і яким у жертву приноситься не тільки свої особисті справи, але і все близьке й рідне.

Сковорода пише:

«Пес стереже отару день і ніч з вродженої любови і терзає вовка з вродженої склонності, не зважаючи на те, що і сам наражає себе на небезпеку, що його розшарпають хижаки. Ні кінь, ні свиня того не зроблять, понеже не мают до того природи».

Оскільки шляхетна порода пса, що наражає себе і на смерть для добра цілого або загальної справи, різниться від породи свині, напр., остільки різниться шляхетна людина від низької і простацької. Для першої головний ідеал – «общеє добро» (Котляревський), а де воно в упадку, там треба «забути отця і матку», всіх рідних і близьких. Пам'ятати лише і мати перед очима видиво своєї, ще не здійсненої, далекої ідеї. Здобувці нового світу 16 віку мали «зір вп'ялений в річі далекі і високі», як наші князі і дружинники в далекий Дон або Дунай, як подвижники Лаври Печерської в бога. До рідних і знайомих і їх приватного блага ставляться вони як апостоли нової віри, все приватне в них на другім плані, як для Феодосія на другім плані була його мати, а на першім служения богу, як для Тараса Бульби або Гонти на першім плані була їх ідея, ідея тривалості їх спільноти, яка не дбала про інстинкт самозбереження частин і з ним не рахувалася.

Служба великій справі є незалежна від страхіть, що вона несе з собою – для шляхетної людини є це найвищий закон, і навіть незалежно від користи особистої, яку ця служба несе. «Природженому хижакові – пише Сковорода – більше радості приносять самі лови, ніж поставлений на столі смажений заяць». Для «холопа»-демократа якраз навпаки. Для члена шляхетної касти важна «сама слава», вона в нього «найсолодше», що тільки може бути, він віддає їй свою любов, так що «навіть нужда, хула, переслідування – любови тої у нього вгасити не зможуть» (Сковорода). Член провідної касти, як ловець Сковороди, цікавиться лиш самими ловами, саме його шляхетне заняття є йому винагорода, ніколи речі матеріальні. Честь, цебто вірність своєму ідеалові, безкорисна служба своїм правилам життя, для них єдине потрібне. Вони, як і ті «пройдисвіти» з «Енеїди», готрві багато зробити доброго своїм рідним і милим, але понад усім особистим стоїть у них поняття честі:

За милу все терять готові,

Клейноти, животи, обнови,

Одна дорожча милої – честь.

Честь, цебто безкорисне віддання справі, якій служать, любов до речей високих і абстрактних, у порівнянні з якими нічого не варте все дочасне й матеріальне, не виключаючи власного життя і близьких:

Любов к отчизні, де героїть,

Там грудь сильніша від гармат,

Там жизнь – алтин, а смерть – копійка,

Там лицар – кожний парубійка,

Козак там чортові не брат!

Ця безкорисна відданість високим справам, «общому добру, любові до отчизни», приписи чести й обов'язку – ставляться над усі особисті прив'язання, всі партикулярні інтереси, всі матеріальні користи й вигоди. Ось у чім суть моралі шляхетної людини. Хто її засвоює, хоч би то й був звичайний парубійка, стає лицарем, гідним приняття в почет благородних. Шляхетна справа ушляхетнює й нешляхетну людину. Історик козацтва В. Доманицький пише: «Почавши з ролі промисловців, чумаків, риболовів, добичників, козацтво помалу дійшло до ролі оборонців віри православної», отже почало думати про речі загальні, далекі й високі. А коли відвернулися від привати, від тих заінтересовань, якими журився смерд з літопису і привернулося до вищих ідеалів, якими жило лицарство, тоді з козацьких «молодців» або «парубійок» вийшли справжні лицарі, нова організуюча «своє суспільство і дбаюча про нього каста.

«З того часу – пише історик – як вони взяли на себе ролю оборонців віри й отчизни, вони стали в очах своїх співплемінників лицарями церкви, правди, чести в очах многих поколінь». Замість людей plebeiae conditionis, «зрадників, збігців, слуг і челяди», як їх з презирством прозивали поляки, стали вони «шляхетно урожоними козаками», до яких, так їх титулуючи, звертався й польський король; з якими, як з новою панівною кастою своєї суспільності, почали пертрактувати царі й султани, цісарі, королі як рівні з рівними. Чужинці прирівнювали козаків до героїв Гомера: до «богоподобного Діомеда, сина богині Ахілля, пастиря народів Агамемнона». Отаман уманського куріня, під час повстання гайдамаків, Семен Неживий зізнавав на слідстві, що «не за імущества утруждаємрся, тілько аби віра християнська не була більше осквернена».

Тип князівського дружинника, що шукав собі не стільки вигод і здобичей як чести, тип, що клав таку велику вагу на це поняття чести й даного слова, що в його обороні, в обороні присяги, хресного цілування готов був кожної хвилини стати на «Божий суд», – перетворився з бігом історії в тип, якого репрезентантом був, напр., славний Сірко, досконалий взір «лицаря і кавалера».

Яка є різниця між людиною шляхетною й підлою? На це відповідає Сковорода: «Хто ж є хлоп і невільник? – Тільки той хто світові сему як мужик, як хлоп, як пійманець, як невольник служить. Хто ж є шляхтич? – Той хто з неволі світської вирине та звище від духа святого народиться», як вибранці долі, що перестали бути рабами мирських потіх і стали служити вищій справі.

Ось яка є та «аристократія», про яку тут пишу. Служба абстрактній ідеї, ідеалові, богові – боротьбі з варварами, що червоною ниткою тягнеться через пам'ятники нашого письменства князівської, литовської і козацької доби, почуття чести, вірність слову – це головні прикмети шляхетної вдачі наших «луччих людей» тих епох.

Другою їх прикметою є певний аскетизм, що свою віру і службу тій вірі або ідеї ставляє над усі привати та особисті вигоди, що голосить погорду до всіх земних утіх. Він не є вже рабом ні зовнішньої сили, ні власних слабостей, які роблять людину нездібною служити вищому. Князівські вої були «під трубами повиті, під шоломами скормлені». Найважнішою річчю були для них шаблі і луки. Князь Святослав «ні шатра імяще», лише «сідло в головах, такоже і прочії вої його всі бяху». Аскетизм? – Це є дисципліна, ненависна плебсу, це є вічне напруження і комбативність духа проти всякої втоми, всякої оспалості, проти всякого розпруження.

Про цей аскетизм знову ж таки багато можна прочитати в старих літописах. Як нехибну ознаку шляхетності стверджують візантійські посли у Святослава, якого вважали «лютим», те, що з принесених дарів – «оружіє ємлеть, імініє небрежеть», цурається його, цурається того, що служить життєвій приємності, а хапається того, з чим може боротися за свої задуми. В тім же ж дусі, в дусі прадавньої нашої традиції провідної верстви промовляє Хмельницький (в «Милості Божій»): «А залізо важніше над злато майте, злато бо стемніє без нього як блато», так і діди наші думали, які «о залізі старались, залізо любили і велику тим собі славу породили». В шуканні слави радить їм гетьман «богацтва за ніщо мати».

Великий князь Володимир Мономах радив своїм дітям; «на питтю, на їді нічого не лагодіть, а оружія не снимайте з себе». Змагався він ціле життя за справу Руської землі, «не блюдя живота свойого, не дая собі упокою», ставлячи справу над спокоєм і над життям. Мораль запорожців не позволяла забувати на аскетичні обов'язки лицаря, «куплями бо обвязаний житейськими воїн, імени сего вельми такой недостоїн». Про Хмельницького ж звітує Грабянка, що він, як правдивий аскет, терпів «мороз і зной» однаково, а «пищі і питія уживав елико естеству довлієть только», в одежі не різнився від інших і взагалі не вигідницьким і полежайським, а «сладостям лицарським всеціло себе вдавши». Рівночасно в його словах гримить пересторога зледачілим нащадкам, що погордили ідеалами аскета-лицаря і стратившим «для лакомства нещасного» право первородства в своїй землі, гримить слово наказу не дбати про «лісок добрий чи хуторець порядний, став чи луку, або сад» – не дбати про той широкий шлях, яким кожна виродніюча провідна верства йде до пекла» самознищення й до руїни своєї країни. В другім творі тими самими прикметами аскета характеризується Хмельницького, який «отчество найпаче возлюбивий і його ради ні во что вмінивий покій, користі, інтрати і всі привати».

Про ідеал такого аскета войовника, про козака співає пісня: «Він логище під бочище, а сідлище в головище – нічліг мій. Козак щаслив, хоч не богат, нікому нічого не винуват». Найгірша річ для нього вмерти серед мирної обстанови, у вигоді, в хаті на лаві. Для лицаря аскета привична смерть це смерть в бою у полі, як для аскета в рясі – на пустині, в келії, в вічній боротьбі з дияволом за спасения душі. Іван Коновченко з думи найгірш лякається, щоб не прозвали його «полежаєм, доматуром», що шукає вигоди. Він не має прив'язання до конкретних благ, не є їх раб, є аскет і слуга ідеї.

У Котляревського козак ставляє прив'язання до своїх ідеалів, до чести і до отчизни, вище за милу і за життя, за особисті прив'язання, за вигоду і приємність. Мати козака Коновченка, що йде за віру битися, картає його («щоб він щастя-долі не мав») за те, що її, «вдову стареньку на господарстві покидав», що не хотів мати діло з волами та з плугом. Але Коновченко не зглянувся на сльози матері, як не зглянувся на них свого часу Феодосій, як не зглянувся на них гоголівський козак (у фрагменті «Чуден Днепр»), бо ідеал козака вище особистих прив'язань. Подібні до тисячі Коновченків і Сірків, подібні до Феодосія, який «горнеє житіє возлюбил, богацтва гнушався, піщу возненавиділ» – подібні до них були сотні й тисячі нашого колишнього воїнства світського й духовного. «Горнеє житіє» возлюбив і той козак з пісні, що воював з поганими і в якого хоч «був грошей джбан», але на нім самім – «жупан дран», бо не прив'язував до грошей ваги, важнішою була йому, як і Святославові, «ясненька зброя».

Погорджуючи речами дочасними, лицар-аскет стоїчно зносить і їх недостачу і взагалі всякий біль і саму смерть. «Униніє», сум, туга, жаль стали лише за наших безтрадиційних часів майже чеснотою, якою, як своїми язвами, пописуються наші деякі поети-жебраки. В старі ж часи це униніє і печаль належали до одного з семи смертних гріхів. На свій спосіб те саме «вірую» висловлював і Котляревський, висміваючи бідкання, голосячи, що він:

До жалю не мастак.

Я сліз і охання боюся

І сам ніколи не журюся.

Гаслом Шевченка, що відтворив нам старі чесноти козацької провідної верстви, було – «каратись, мучитись, але не каятись», не зломитися. Його заповіддю було перейти митарства життя «без нарікання», стоїчно, героїчно. Волів все прийняти в ім'я свого ідеалу і від нього не відступитися, задля нього навіть «в пекло пошкандибати».

Цей ідеал завзятця присвічував і Лесі Українці: її герої-християни при переслідуваннях за їх ідею, «робляться мов одержимі, бери їх на тортури – перемовчать, до серця промовляй – вони мов камінь, загрожуй смертю – люди ці мов трупи чи мов безсмертні, їм усе нестрашне».

Так самісінько оповідає про гайдамаків чужинець подорожник на Україні кінця 18 віку: «Люди відносяться тут зовсім холоднокровно, по скитськи (?) до страждань, смерти і до мук. В цім відношенні вони подібні до запорожців… під час останніх страт вони вмирали геройською смертю» (мається на увазі страта Гонти з товаришами). Козаки в очах Гамарда, цього подорожника – «подібні до тигрів, це войовничий народ, вони майже не прив'язують ніякої ціни до життя». Автор просвіченого 18 віку вважає ці чесноти за рештки «скитського варварства», хоч нині їх подивляють, напр., у японців, як найбільшу лицарську прикмету. З другої сторони цікаво, що той самий критичний автор, побіч з суворими і «варварськими» прикметами тих «тигрів», підкреслює, що козак завше платить «вірністю і вдячністю тим, хто були до нього добрі».

Лише в своїм святая святих, у своїй вірі або в переконаннях, вони були непохитні і, як правдиві стоїки, невражливі на катування чи недогоди. Як той Байда на гаку або як інші запорожці, яких не могли вгнути ні залізо, ні золото. В «Тускулюмських розмовах» пише Ціцерон, що «біль не є найбільше з усіх лих, найбільше з лих є ганьба, зневага, розманіжений бабський спосіб думання». Людина шляхетна бридиться поглядами, які вважають біль за найбільше нещастя, бо хто прив'язує перебільшену вагу до фізичного болю, той не може високо тримати поняття обов'язку й чести, не може задля них витримати фізичний біль. «Якої ганьби, – питає Ціцерон, – якої зневаги, якого пониження не згоден витримати той, хто хоче уникнути болю, коли він дивиться на нього як на найбільше зло?»

Шляхетна людина намагається не стати рабом страха, стоїчно знести муки і біль. Платон уважав погорду до дочасних благ, цю остою аскетизму і стоїцизму, за підставову чесноту вищої касти: «мужеські й суворі войовники мають у своїй душі щось божеське, тому й не потребують того, що походить від людей». Він забороняв їм «торкатися золота або срібла, вкривати ними своє убрання або пити з золотих чи срібних чарок». Каже він, що коли прив'яжуться вони «до землі, хатки, золота і срібла, то стануть з войовників економами або землеробами, з оборонців держави – її ворогами й тиранами». Мотив, який стрічаємо і в основаних на старій еллінській мудрості творах наших давніх часів, зокрема і в «Милості Божої». Платон каже, що на яких би добри засадах не була здвигнута держава, вона немонуче розложиться завдяки особистим інтересам (провідної верстви), коли вона думає тільки про себе: про ставок, про млинок і вишневинький садок. У «Слові о полку Ігоревім» зазначено, що хитатися почала київська держава, коли наступила оця мішанина в оцінці цінностей, коли «стали князі про мале говороти: це велике!», коли замість до отчизни, до слави і до чести, – почали вагу прив'язувати до дрібного і приватного.

Проти цього аскетичного і стоїчного духа, без якого нема погорди до дрібного й малого, ні відданості великому – повстав наш демократичний вік, для якого матеріальні блага були всім. Повстав Грушевський, не вагаючись, понизити цілий блискучий і суворий ідеал князівського Києва, повстав і Франко проти «староруського аскетизму», вважаючи цей ідеал за «пустий, безбарвний і без змісту», хоч і мусів сам признатися, що провідники того ідеалу «багато гарячого чуття, запалу і самовідречення вкладали в свої писанія», як і в своє життя. Відхрещувалися від цього блискучого ідеалу нашої стародавнини М. Шаповал, М. Драгоманів і ін.

В 19 віці завмирають поволі давні чесноти безстрашного лицаря, стоїка й аскета. На правнуків поганих (як читаємо в однім оповіданні-спогаді) могли дивитися зі стін суворі обличчя великих прадідів, відгомоном могли ще бреніти накази героїчної касти: «ніколи не плач як баба і самого чорта не бійся!», накази не забувати на предків, що «Ніколи не притьмарили своєї чести і не образили культа роду» задля лакомства нещасного, – все це не робило вже вражіння на здрібнілих нащадків, виховуваних в дусі трусливої, егоїстичної і плаксивої «людяності», яка відівчилася відрізняти мале від великого, відівчилася любити останнє й ненавидіти його ворогів, ворогів своєї великої правди.

Навіть коли у мріях бачили себе в образі якогось Богуна чи Кривоноса, то і в мріях довго не могли лишитися в шкурі прадідів, яка була вже не для них: тоді в них «щезала нагло злоба, а серце сповнялося болем», їм «ставало жаль» – коли уявляли себе запорожцями, що нападали на ворожий замок, їм ставало жаль ворогів, хотілося «прощати все, все!», а тоді – оповідає автор – «блискуче лезо прадідівської гетьманської шаблі безсило падало з моєї руки», бо здеморалізована науками 19 віку уява автора вже «бачила погідні обличчя, сльози, чула стогін» ворогів, а тоді «щезала злоба, згасала помста», наступав момент «прощенія».

Замість абстрактної думки змагання з чужинцями, брала гору журба про конкретну людину, виступала назверх слабість волі, слабість характеру. Хоч многі з цих правнуків поганих і чули ще на собі і на своїй совісті як «понуро зі свого портрету дивився на них непохитний сподвижник Гонти» – на них хитливих, слабодухів з мокрою душею, що втратили колишній ідеал благородної касти, пірнувши з головою в світогляд інтелігентської голоти 19 віку, вражливої на біль, що його вважали за найбільше лихо – вражливої на дочасні блага, байдужі на такі речі як слава, як честь, як боротьба за свою правду.

Тут була різниця двох моральностей, двох етик: «луччих людей» і гультяйства. «Луччі воліють від всіх інших речей одну – славу, але маса вміє лише обжиратися як худоба». Це казав Геракліт. Для луччих, для Феодосія, для козака Коновченка, для Гонти, для Тараса Бульби, для енейців Котляревського – найвище стоять приписи моралі, закони їх життя, що стоять над заповідями прив'язання до близького, до малого чи до меншого: до матері, синів, милої. Вони недоступні страху смерти, погорджують миром і спокоєм. Відношення до дочасних благ міряється в них незмінною пошаною до засадничих правил поступовання. Не так як у маси, в якої відношення, до засадничих приписів моралі – міряється часто їх егоїстичним відношенням до речей дочасних.

Всі сильні аристократії, що вели свій народ до величі, мали в собі прикмети шляхетності. Чи то була сенаторська аристократія Риму, чи французька шевалєрія Тюренів і Рішельє, блискуче відтворена в «Трьох мушкетерах» Дюма, чи аристократія Піттів і Фоксів старої Англії, чи наша Богунів і Кричевських. Не знаємо прикладу тривалої і довгої величі й сили народу, на якого чолі стояли позбавлені благородства крутії. Ці крутії так само відрізнялися від шляхетної породи правдивої панівної верстви, як парубійка від лицаря, як Панца від Дон Кіхота, як холоп з chancon de gueste від шевальє, як Драгоманів від Шевченка, як Шевченків свинопас від його козака, як якийсь демократичний президент чи парламентар у стилі Фальєра чи Еріо від Хмельницького, як «хамів син» Ярема від козака Галайди, як Гоголівський Довгочхун від «лицаря і кавалера» Сірка, як рустикальні типи Квітки-Основ'яненка від героїчних постатей гоголівських козаків із «Страшної помсти», як репрезентативні постаті демо-марксівського українства останніх десятиліть від суворих постатей, що глядять на нас з козацьких і князівських літописів. Їх дух, дух шляхетства - це перша прикмета, якою стоять панівні верстви кожної нації. Без неї щезають вони з арени історії, без неї слідом за «зхлопілою», здеморалізованою аристократією занепадають і очолювані нею суспільства.

Література

І. Вишенський: Посланіе к кн. В. Острожскому, Акты относ, к исторіи Юж. і Зап. Россіи, СПБ 1863., т. 2.

Г. Мачтет: Белая Панна, Кіев. Старина 1889., т. 24.

Посланіе К. Острожского к епископу Потію о упадке православія, Акты относ, к исторіи Зап. Россіи, т. 4.

Голос запорожского депутата на всерос. собраніи депутатов 1768., Кіев. Старина 1883., 5.

Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка. 1907., 4.

В. Доманицький: Козаччина. Записки Наук. Т-ва ім. Шевченка, 1905.. 2.

Статті П.Житецького в Кіев. Старині 1892., т. 37. і 39.

Платон: Держава, кн. 3„ розд. 6.

Ціцерон: Трактат про державу, кн. 3.

Dr. H. F. Gunther: Adel und Rasse. Zeitschrift fur slav. Philologie, 1939, B. 16, 1-2.

Poetes moralistes de la Grece, Paris.

Соборная Грамота литов. епископов. Акты относ. к исторіи Зап. Россіи, т. 1.

Реч кн. Репнина, Кіев. Старина 1890., 7.

Дума про козака Коновченка, Кіев. Старина 1884., т. 84.