Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Хрестом і мечем / Маса і провід

Хрестом і мечем

Маса і провід

Дмитро Донцов

Маса й провід! Довкола цих понять крутиться ціла проблематика нашого життя. Ця проблема сушила голови Шевченкові і Кулішеві. Вона ж поділила тепер громадянство на різні табори. Кардинальне питання нашого життя двадцять років тому; ще важніше тепер, ще грізніше – завтра.

Від того, як це питання буде вирішене, залежить наше усе. Куліш бачив в нашій масі, в козацтві, лише «завзяття дике безхатнього птаства», «руїнницький дух» «хижого бурлацтва», з якого нічого путнього не могло вийти. Наслідники Куліша – сучасні монархісти – тої самої думки. Для них наш визвольний рух був тільки «рев і доколінний шлик», демагогія і брехня, злоба і зажерливість; ненависть розгуканої голоти, сила не творча, лише руїнницька. Для демократів – в наших невідачах – опріч оклепаних «обставин» – знову ж таки були винні маси, не досить свідомі, аби дисципліновано йти за своїм прекрасним проводом.

Чи справді так було? Чи з двох чинників всякого руху – проводу й маси – справді маса, а не провід спричинює невдачу руху?

Хочу тут довести, що надавати першорядну вагу масі в суспільнім життю – є нісенітниця. Хочу показати по-перше, що так званий руїнницький дух маси має своє визначне місце в історій майже всіх народів; по-друге – що коли не створив той руїнний дух у нас нічого, відповідає за це не маса, липне хто інший. Той, кого звуть проводом нації, її «елітою».

Вже Куліш, основоположник нашого «антигайдамацтва», не був такий певний своєї теорії. Вже у нього можна знайти думки, що хоч наш нарід «тільки й думає про руйнування, пишається ним, співає про нього в поетичних піснях своїх, але – в його варязькій, необачній задиркуватості… все ж живе ідея створення чогось нового», живе «гарячий темперамент древних русичів» – будівничих нашої держави. [П. Куліш – История воссоединения Руси II 211.]

А в тім! Нехай і так, нехай було в нашій історії забагато ненависті, забагато гайдамаччини, а тому, нібито, й забагато руїни. Та чому ж деінде не допровадила до руїни ота «гайдамаччина»? Та ж «завзяття дике» не лиш над Дніпром бенкетувало. Чи «отаманія» не бушувала ще недавно напр. в Ірландії? Але там з неї вийшло зовсім що іншого. А чим, як не збираниною «жебраків» були фландрські «гези», які ішли проти Пилипа іспанського? А вояки Кромвеля? Гадаєте, це не були «бандити»? Найзвичайнісінькі! Бо навіть найліпший свій полк (Гемпдеиа) називавв Кромвель «бандою паливодів і конюхів». А одначе, оті паливоди і горлорізи здвигнули підмурівок Великої Брітанії.

Отже, саме в собі «завзяття хижого бурлацтва» не спроваджує ще народу на шлях руїни. А бодай не завжди. Не завжди робить з народу – голоту. Мусить бути на те якась інша причина…

«Націю, – казав Наполеон, – творить народна маса. Коли голота бере гору (над пануючою клясою), тоді вона зміняє ім’я і зветься вже народом. Коли її перемагають, тоді вішають кількох бідаків», а решту прозивають «розбійниками» і «бунтівниками». Такий вже є світ: голота, розбійники, бунтарі, або герої – відповідно до висліду боротьби»…

Ось проста й геніальна формула, з якої виходить, що не через те якийсь рух перемагають, що був він руїнницький, лише тому хрестять його руїнницьким, що його перемагають. А коли так, коли не «руїнний дух» стихії спричинює катастрофу руху, то де ж її причини? За яких обставин «руїнний дух» перемагає, а за яких ні? Коли він стає творчим і будуючим, а коли лишається руйнуючим? Іншими словами: коли голота лишається голотою, а коли стає нацією? Так (читаємо в Шевченка) противники козаччини звали її бандою «розбійників, ворів», як нині УПА звуть «бандитами», «погромщиками».

Відповідь (скоріше натяк на неї) маємо в того самого автора – «Истории воссоединения Руси». Вже для нього причиною нашої історичної руїни було наше «невміння згуртувати довкола одної справи дикі елементи суспільності з елементами культурними», наше «невміння правити розбишацьким елементом». Все, що робив цей «розбишацький елемент» – війни, боротьба за Чорне море, було «класично сміливе, очайдушне і поетичне, але безнаслідне». Бо козаки-нетяги «не розуміли свого діла», не видали з себе когось, хто б вищою ідеєю натхнув їх героїчне шамотання [П. Куліш – История воссоединения Руси т. III 324. II 393. Отпадение Малоросии т. І 157, II 237, III 132].

Ось чому навіть геніальний Хмельницький лишився в пам’яті деяких нащадків, як його назвав Кромвель: terror nobilitatis et persecutor judaeorum, як козацький ватажок, а не як основник нової держави, яким в суті речі був. І то тому, що наступники його не виявили того «уміння правити розбишацьким елементом», яке виявили Богдан і Кромвель. Про це «уміння» і розходиться якраз. Є воно суттєвою функцією проводу.

Ось тут і стрічаємося віч-на-віч з проблемою маси и проводу.

Мабуть не помилюся, коли скажу, що «еліти» народу в правдивім значенню слова, по упадку козацької гетьманщини в кінці XVIII в., ми не витворили. Верства, яка пізніше, деінде створила з себе цю «еліту» (інтелігенція), у нас була й досі є за квола, особливо якістю, щоби прикласти до неї в цілім його значенню – ім’я «еліти» народу. А якраз вона, та еліта, є моторам, який впроваджує в рух машину! Якраз зона дає мету і розгонову енергію масі. Вона є силою, що зв’язує розпорошену юрбу – в дисципліновані кадри натхнутої одною ідеєю армії, робить з «голоти» – «націю».

І коли ми звернемося до провідників, або до провідних груп інших народів, то побачимо, що всі вони єднали в собі три прикмети: перше – вони самі були насичені тою електричною енергією, що й маси, були рідні їй «температурою»; друге – свою амбіцію добачали не в тім, щоби за масою шкандибати, лише, щоби її вести; щоб рішати часом прати волі пасивного загалу; трете – неясні стремління юрби вбирали вони в яскраву формулу, освічували її підсвідомі бажання сліпучим блиском своєї ідеї, позитивною візією нового порядку, візією «дійсності, що настає», що приходить на зміну існуючій [Поминаємо тут конечну всякій еліті вимогу заспокоювати потреби загалу, бо тут обговорюю лише психічні прикмети «еліти»].

Ось син революції Наполеон, та її оборонець, який стримав навалу на Францію армій монархічного Інтернаціоналу, а потім розгромив їх; який вигнав з Тюільрі вісімнадцятого Людовіка. Його сила була в переконанні маси, що він був її правдивим провідником, виразником її ідеалів навіть тоді, коли десяткував свій нарід рекрутаціями. Коронований папою, був він дитиною революції. Коли на св. Єлені його питалися, який день в своїм житті уважає за найщасливіший, він відповів: «Той, коли його, 27-літнього переможця, вітав італійський нарід криком – ««Еввіва іль лібераторе!» Його яскравою ідеєю, яку приніс народові, була одідичена по революції ідея визволення Франції з пут феодалізму – в праві, в політиці, в соціальнім устрою; ідея, яка мусіла його пхнути в 20-літню війну з цілою феодальною Європою. Ось чому існує досі у Франції культ Наполеона.

Що був він «насильником»? Був, але в його насильстві був глибший зміст. Таким вийшов він з-під пера Я. Махара (перекл. О. Луцького): коли оргій революцій було вже забагато всім, то

Всевидючість, що кермує строго

Порядком споконвіку непорушним,

Моргнула грізно оком.

І фельдшер низький зі сталевим зором,

В три роги шапку на античний череп

І дужі руки ззаду заложивши,

Прийшов до мас недужих,

Встромив відважно зимногострий ніж свій

До жил, що аж пашили від горячки, –

І кров зіпсута бухнула фонтаном…

А грубий фельдшер помирив французів з Богом,

І з пеклом, і з небом, зі всіми святими, і людність

Покірно шию вгнула…

– у той споконвічний порядок життя.

Не є вада провідника, що часом мусить він пустити кров гнилу, (цю операцію поручав напр. Шевченко), і таких «фердшалів» знає історія більше. Лише, що робили вони свое діло не для самої штуки, без плану і мети (тоді – це був би бунт черні), лише, щоб привернути – нехай в нових формах – «порядок споконвічний», оснований на авторитеті; щоб змусити розгукану стихію «покірно шию вгнути» в ярмо, вічних законів організованої суспільності. Бо хто бореться проти примусових норм, що порядкують громадою, – програє боротьбу, коли на місце збурених не ставляє нових, але примусових норм. Вміти повести маси проти одних і підпорядкувати другим нормам – ось на чім полягає прикмета провідника: того, що вміє командувати.

Наполеон не цурався маси, але мав одну лише пристрасть – вести її. В становищі, де треба було просити, або переконувати, був він безрадний. Жадоба панування, оперта на моральній відвазі, на зачаровуючій силі характеру, – була його пасія. В нім містився ніби фокус владної енергії, ніби хвилі непохитної волі промінювали від нього, заливали інших й уярмлювали. Пересвідчення в спасенності його місії, моральна сила давіали йому змогу зачаровувати інших, командувати ними, а їх змушувало коритися йому без озву.

Його душа не тратила свого магнетизму навіть в упадку.

«Коли «Беллерофон» з полоненим цісарем кинув якір в Плімуті, довкола – на набережній, на кораблях і човнах тиснулися тисячі народу, які від 20-х літ вчилися ненавидіти цю «потвору». Але ось цісар входить на поклад і стається надзвичайне. На всіх човнах, на набережній, тисячі голів, нагло обнажаються. В цілім порті, де лиш сягає зір Наполеона, ані одного капелюха, самі відкриті голови». [Emil Ludwig – Napoleon.]

Сила домптера, який з ціпком в руці змушує дику бестію скакати через обруч.

Ось другий провідник, страшної пам’яті для України – Ленін. В листі до Троїцького писав про нього Йоффе: «Брак нам усім тієї незламності, тієї певності себе Леніна, його рішучості іти самому по шляху, узнаному ним за добрий» [«Chwila» 31 XII 1927 (передрук з «Bulletin Communiste»).], хоч по суті і злому. «Поступ» назваві якось большевицьку стихію «жорстокою стихією нищення». Але «залізна карність комуністичної доктрини уговкала її, взяла в карби послуху», – в данім випадку послуху ідеї нового Тамерлана.

Уміти йти самому проти всіх, проти існуючої дійсності в ім’я тої, що настає, віра в свое посланництво – ось приклад провідника.

Бачимо цю рису і в антиподі Леніна – в Муссоліні. Ще в 1916 р., як незнаний капрал, писав він з окопів:

«Той стан духа, який обіймаємо терміном «мораль» – це основний коефіцієнт побіди. Той виграє, хто хоче виграти. Той виграє, хто має більші запаси вольової психічної енергії».

Не сам Муссоліні був тої думки, щоі національну єдність Італії можна врятувати тільки знищивши соціальний радикалізм. Але ніхто, крім нього, не був готовий хопитися рішучих заходів, він один відважився на марш на Рим, він один насмілився заатакувати роз’юшеного комуністичного бика, хоч і був з своїми прихильниками в меншості, хоч плив проти течії.

Інші політики – Джолітті, Факта, Нітті, – були лиш парламентарними тактиками і не знали, що то значить іти проти більшості, що то значить вести. Знали лише свої програми і кулуарні шахерки. А тим часом здібність командувати була важніша за всі їх програми. В 1922 р. казав Муссоліні:

«З усіх сторін питають мене про програму. Але, на жаль не програми бракує італійцям, їм бракує людей і волі впровадити програму в життя. Всі проблеми італійського життя, всі були вже розв’язані на папері, але бракувало волі, щоб замінити їх в чин».

Змалку помагав диктатор батькові ковалеві згинати на ковадлі розпечене залізо. «Тепер – казав він в одній промові – важче маю завдання, згинати людські душі, опановувати мозок і серця нації».

Коли зачинав, фашистів було тоді декілька загорільців (ардіті), а в 1919 році число фашистів в цілій Італії не досягало 10.000. Але десять тисяч

«були готові, коли ходить про рідний край і про фашизм, не тільки віддати свою виборчу картку, але й завдати смерть і самим її понести».

В закон числа, у все мудрість маси не вірив Муссоліні. На його думку великі рухи історичні були епілогом волі одиниць, не компромісу. Треба бути або за, або проти. Хто не з нами, той проти нас [Percy Winner – Mussolini, a character sketch («Current History» July 1928 N. Y.)]

Тою самою таємничою силою опанував французьку націю й Клемансо, правдивий диктатор Франції під час 1918 року.

«Він гадав, що тріумфував лише через те, що на службі його ідей стояла його сила примусу, його запал, його відвага, його переконаність… Він здобув собі демократію своєю сміливістю й відвагою. Він довший час лишився на її чолі, бо вона відчувала в нім людину командування».[ I. Mаrtet – Qui était G. Clémenceau? («Revue de Paris» N 24 1929).]

Це здобувці, які вміли командувати. Але ці здобувці, знову таки, мусіли іти пробоєм крізь загальну байдужість, щойно здобувати собі симпатії народу, для якого боролися.

Щоби поставити всі точки над і, останній приклад. Карлейль питається: чому шотландські роялісти довший час били залізні бригади пуританів в Англії? І відповідає:

«Шотландська нація була теж майже вся пуританська. Але серед неї не було Кромвеля, а натомість – нужденні, вічно-хитливі, вічно-дипломатизуючі страхополохи… Пуританська Шотландія не мала провідника, тим часом як розбита партія кавалерів – мала його. Був ним граф де-Монтроз, лицар і великий пан. З одного боку, отже, – піддані без володаря, з другого – володар без підданих. Підданим без володаря не вдалося зробити нічого, володареві без підданих – удалося. Монтроз, з жменькою ірландських та верховинських дикунів, з яких не багато мали з собою рушниці, кидається на випробувану пуританську армію і розбиває її раз-по-раз в п’ятьох битвах. На короткий час стає він паном цілої країни, аж поки на Шотландію не впала тіль Кромвеля. Аж поки й пуритани не одержали провідника…» [Th. Carlyle – Die Helden u. das Heldentum in d. Geschichte.]

Ні, не інертна і хаотична стихія винна, коли не є творча, коли з її зусиль нічого не виходить, лиш завжди – провід.

А тепер читачеві мабуть стає поволі ясним, чому «руїнницький дух» стихії, або її байдужість перешкодили нашій еліті на Україні створити щось тривале, а не перешкодили Наполеонові, ні Ленінові, ні Муссоліні, ні Кромвелеві. Бо ж і вони мали до діла з отою «розгуканою» стихією, лише вони – знали, як її вести. А цього вміння бракувало нам. Замало було власних Монтрозів.

Не «завзяття дике», не «бешкетування» були тут причиною неуспіху (бо скрізь діє цей чинник), лише брак сили, яка оте «бурлацтво» здолала б звести і повести. Звести – ідеєю і темпераментом, повести – волею і вмінням командувати. З прикметами духа групи, що зветься аристократією народу.

Скажуть: добрий вибрали приклад! Нам, «демократичній нації» і т. д., говорити про релігію насильства?

Але все так є й бувало в історії.

Хто не мав в собі інстинкту володаря, не мав й інстинкту Прометея. Хто не вмів командувати, не вмів і визволятися з-під чужої команди. Хто скидав, ідолів, мусів уміти інших спонукати поклонятися новим. Немає сенсу розбивати скрижалі, коли не хочете поставити на їх місце нових… Читаємо у Маколея:

«Спартанець, який б’є й катує гелота, збуджує несмак. Але той самий спартанець, який жартуючи старанно зачісує чуприну в день, який – він добре знає – буде його останнім днем, в щілині Фермопільській, – на нього не можомо дивитися без подиву. Бо саме тому, що спартанця навчили цінувати в собі члена пануючої нації і глядіти згори на кожного, хто не був спартанцем, як на менше варту породу, – саме тому, що не мав він співчуття для рабів, що плазували перед ним, – саме тому ніколи, ні в крайній потребі навіть, через голову спартанцеві не переходила думка, що він може схилитися перед чужим паном, або впасти перед ворогом на коліна».

Очевидно, не кожна аристократія, що панує над іншими верствами, перейнята тим гордим духом. Не хочу рівнонс тим сказати, чи твердити, що кожна вільна нація мусить мати своїх гелотів, або що гноблення інших є легітимацією на прийняття в сім’ю незалежних народів. Хочу лише підкреслити, що непокірний дух, який каже сильним народам підбивати нездібних до власного життя гелотів, – це той самий, що не позволяв їм зносити чужої опіки над собою… Хочу сказати, що нарід – або його провідна верства, – які не вміють угинати своїй волі ворожі, чи байдужі до себе сили, ніколи не виплекають в собі свободолюбного духа, не здолають змагатися з чужою тиранією.

Почуття своєї вищості, віра в свою місію, дає кожній правлячій верства незвичайну силу. Все добре в ній – звичка командувати, брав ура, погорда до небезпеки – випливає в простій лінії з тої певності себе, з почуття своєї вищості і права вести інших. Це почуття спільне й тим, які нині підбивають гелотів» і тим гелотам, які прагнуть завтра стати народом. В цім почуттю вищості аристократія черпає обов’язок бути гідною високої ціни, якою себе оцінює. «Аристократія – каже Перфе – сильна лише тоді, коли впадає в гріх гордості». [І. de Pierrefeu – L’Anti-Plutarque – Les Edit. de Frances 1925 Paris.]

Кожна еліта, яка хоче здобути масу, конкурує звичайно з іншою, яка вже цю масу здобула, або щойно хоче здобути, яка отже – супроти першої – є силою опірною, яку треба зломити. Так було напр. у нас під час змагання з денікінцями, чи з большевиками. Крім того має така еліта ворохобний елемент у своїй же ж землі, що не приймає цієї еліти, ні її ідеї, от як напр. жидівська, чи москвофільська меншість на Україні. Тому то еліта, що бореться за загальне узнання в своїм середовищі, повинна мати волю й відвагу зломити опір тих ворохобних елементів» як зломив опір парляментаристів Кромвель, як зломили апатію власної суспільності – польські легіонери, опір демолібералів – Муссоліні.

Вільфредо Парето формулює це так:

«Від часів завалення Римської імперії і аж до упадку французької монархії – завжди тій правлячій верстві, яка не вміла, або не могла примінити силу, відбиралася влада іншою верствою, яка вміла і могла ту силу примінити. Людовік XVI впав через те, що не хотів, не вмів, або не міг послужитися силою; а затріумфували над ним революціонери тому, що хотіли, вміли і могли поcлужитиоя силою». [V. Раretо – Traite de sociologie generale.]

Хто має цю волю, той натхне живим духом всяку програму, всякій надасть активного змісту.

Символічною постаттю в тім відношенню є Вол. Винниченко: коли він був поміркованим соціалістом – годився з Керенським, коли став комуністом – годився з російськими советами. Завжди годився, завжди схиляючись перед новою силою. Бо, як сам писав у своїм «Відродженню нації», «ніколи не припускав, що нам силою доведеться здобувати свої права».

Ота безсила політика наших верхів пояснює весь наш 1917 рік, коли ці верхи всіляко гамували, народню енергію, всякий самочинний рух маси, всяку її спробу загарбним правом вирішити проблему – Київ-Москва. Самі, не вірячи в силу, не любили наші верхи її вияву і в інших. Леся Українка малює такий портрет апостола переслідуваного християнства:

Загонисту вояцьку вдачу видко.

Він словом бив немов вояк мечем,

Дарма, що про любов умів балакать.

Він бешкети чинив за справу віри

Немов преторіянець за образу

Орла імперії… Єдина зміна,

Що знак ягняти став замість меча.

Це був правдивий дух християнства, «переформованого фавстівською людиною», як говорив Шпенглер. [О. Spengler – Untergang d. Abendlandes – Muenchen 1920 I ст. 468 і 9.] Цим преторіанським духом і перемогло християнство роз’їджене толеранційніетю поганство. Апелюючи до гуманних кличів визволення, брало воно собі за емблему ягня, – але не символ терпіння, лише, як символ месника потоптаної справедливості, як він приходить в апокаліпсисі.

Власне той «преторіанський дух», та «загониста вояцька вдача», «готовість бешкети чинить за справу (своєї) віри», «жадность» і «дерзость сили», мовляв Куліш, [Отпадение Малоросии І 40-41.] – ось прикмети, що визначали і Кромвеля, і колишніх колонізаторів придніпровських. Бажання вести інших, «ізгинати людські душі» на ковадлі свого ідеалу, прищеплювати суспільності «віру у власні сили», «витискати своє п’ятно на дусі народу», «не оглядатися на тих, які проти їх діла», приказувати, з’єднувати, командувати, перетвoряти укриту енергію мас у кінетичну – ось перша прикмета еліти. Хто цієї прикмети не має, не є проводом.

Не обурювалися отже ті люди проводу, коли не виходила їх справа. Не нарікали на «розбишацьку стихію», лише на хвилях розгуканої стихії – злітали угору, пороли її тіло човном, били його веслами. Не кляли на ошалілий вітер, лише робили так, щоб гонив їх до далекого берега, а не на підводні скелі, – так робили ті провідники. Всі вони були великими ворохобниками і великими тиранами, під кроком яких стогнала земля, – руїнниками і творцями.

Бо не маса винна, коли борсається, а нічого з того не виходить. Нема чого винуватити вітер, що перекинув човен, коли хто не вміє натягнути вітрил; бо не винні хвилі, що залляли нас, коли хто не знає веслувати; бо вершник винен сам, коли кінь скинув його з хребта, винен провід, коли не вмів «правити розбишацьким елементом», коли не вмів скувати його «залізною силою доктрини».

А тим часом? А тим часом і тепер ще нічим іншим не займається наша еліта, як безплідним наріканням на невдячність маси, замість пригадати власні гріхи.

«Немає нічого легшого, як скинути батьків, – скаржуться наддніпрянські монархісти, – батьки скрізь і завжди по своїй старості од синів слабші»… Уважають монархісти масу за дич, за хама, але не словом гострим його картають, лише моляться «за брата нашого, за рідного, за хама, щоби Бог великий, милосердний освітив його милостю своєю, щоб післав йому в серце покору і любов» – до своєї здитинілої аристократії… [«Поступ» ч. 3 – 4 1928.]

Чи це є мова провідників народу? Клемансо, коли був «батьком» народу, був три рази від «дітей» старший, але його слухали. Причім отже тут старий вік, коли суть не в фізичній, а в духовій старості? Читаючи оту літанію, чи можемо собі уявити, щоб таким тоном говорив Хмельницький, чи Бонапарт? Хмельницький голови булавою трощив киринникам, а ті, що нині з Богдана патрона свого роблять, благають непослушних «дітей» не покидати їх у біді… Чи можна поважно ставитися до претензій, аби хтось узнав їх за еліту нації?

Не іншої психології й речники демократичної трупи наддніпрянської еміграції. На їх думку, «в перші місяці революції… (в Росії) обставини, настрій і рівень свідомості мас не дозволяли ще просто і ясно заговорити про свою державність», хоч «інтелігенція українська твердо і непохитно стояла на грунті української державності»… [«Тризуб» ч. 4, 1927.]

Це називається писати історію! Та ж головною прикметою провідника – це жага відповідальності! Не спихає він її ні на кого. Наша еліта спихає ту відповідальність раз на обставини, раз на Богу духа винну масу. Одні винуватять її за те, що була зареволюційна, другі – що замало революційна, обидвоє – що не слухала їх. Чи до такої самооборони понизиться правдива еліта? Та ж власне тодішня інтелігенція не визнавала ідеї власної державності.

А зрештою, хай і так! Хай невідповідним до великих чинів був настрій мас. Але чи ж з цього виходить, що інтелігенції наддніпрянській треба було, як пише цитований вже журнал, з тим «рахуватися і не дуже забігати наперед»? Та ж і фашистів мало було серед не дуже їм прихильної суспільності, так само, як і большевиків, але не принизили вони своїх цілей до позему смаку більшості, лише поривали її за собою – широким розмахом своєї ідеї; вміли «послуговуватися силою» супроти ворохобних елементів власної суспільності.

Муссоліні без пардону виступає проти масонів і комуністів, большевики – проти всіх, крім себе – людей партії – і самі обставини нагинали своїм бажанням. В 1917 і 1918 рр. большевики були перелякані українським «міраклем». Але большевицькі ряди пхнув знову наперед Ленін; цьому, страшної пам’яті для нас, чоловікові «завдячуємо» те пекло, яке тепер сміється «а Україні…

Але ті самі «обставини», які перелякали не одного з большевиков – вагалася використати наша еліта, бо бракло їй агресивного пафосу перших. Нас вчили здавна, що «єдиний герой історії – це народ, народна маса, а мета історії – зрозуміти його бажання, його ідеал» [Спом. Мочульського про І. Франка, «За сто літ» матеріали з Громад. і літер. життя України XIX і почат. XX в., за ред. ак. М. Грушевського т. III ст. 237-8], а ніколи – крий Боже, не накинути йому своєї…

Наша еліта – як сказав би Ніцше – «не вірила більше в героїв, в силу волі». Найбільше дбала наша демократична еліта, щоби не стати «непопулярною» в масі, щоби перед кожним кроком сто разів висондувати «настрій мас», хвилеві зміни їх настрою, завжди боячись попасти в конфлікт з тим, чого «хоче народ», рідко коли сугеруючи йому своє хотіння, бо рідко таке мала, рідко беручи відповідальність за гострий і рішучий крок. Робила це лише тоді, коли здавалось їй, що за нею маса, гурт. Але – як каже пословиця – в гурті й беззубий собака бреше…

Ще менше мав наш демократичний провід з другої прикмети еліти: ідеї. Але як могла скристалізуватися в нашої еліти яскрава доктрина в тій атмосфері пасивної адорації маси, з якої випливала любов до всього невиразноіго, безформного, безнапрямного? Чи могли мати притягаючу силу ідеї автономії, соціалізації, федерації, «свобідної України в свобідній Росії», або УССР в ССCР, ідеї братерства з народом Троцьких і Бражньових, та інші, не ідеї, але ідейки, в які наша еліта хотіла вбрати підземну чуттєву енергію мас? Чи могли вони стати кристалізаційною точкою тих сил? Коли чужому праву не протиставлялося права свого, ні чужій ідеї – власної, лише – маленьку поправку, а все ширше – було скоком в незнане, може в провалля, хто знає? Німецький поет Шторм писав:

Der eine fragt was kommt darnach,

Der ändere was ist recht,

Und also unterscheided sich

Der Freie von dem Knecht…

Ця психіка «кнехта», раба, пояснює, чому не мала наша еліта третьої, може найважливішої прикмети проводу. Не мала, як сказав би Ніцше, «das Jasagen zu Gegensatz und Krieg», свідомості, що лиш на звалищах старого будується нове. Навіть, коли хитався і падав будинок Російської імперії, шукала вона приткнути до потрісканої стіни нашу прибудову.

Неправда, що інтелігенція наша випереджувала своїм безкомпромісовим настроєм настрій мас. Річ малася якраз навпаки. Досить пригадати етапи чотирьох універсалів, п’ятнування сепаратистів ім’ям бандитів, страх зірвати з Петербургом, коли в краю клекотіло все навкруги, – щоб упритомнити собі як малися речі на ділі. Темпераментом своїм наша еліта тих часів була чужа широким масам. Провідник української революції висловлювався в Києві: «Жаль, що наші плани безкровної революції, без конфліктів і пертурбацій розбилися», що «революція пішла своїм революційним шляхом». Жаль, що не можна було робити революції без пертурбацій, війни без мира, самостійності без федерації, сваритися без сварки і негувати без притакування…

І той настрій перетривав всі бурі, Зберігся й досі… Читаємо в органі одної нашої еліти:

«Неправда, що історію роблять сильні одиниці, які вміють сильно хотіти, а те, чого хочуть, запроваджують, не оглядаючись на способи запровадження… З двох воль сильнішою є та, що вміє зробити по своєму без насильства. Найкращі бо бажання, доконані насильством – є злом». [«Тризуб» 1929 грудень.]

Цікаво, чи далеко зайшов би большевизм, якобінізм, або царат чи козаччина наша, коли б Бог обдарував їх провідників психологією духових кастратів?

Провід народів певних себе завжди старався приготовити силу, яка могла б стати на чолі народу. Але в нас думали інакше. В той час, як Троцький вже думав про зав’язок червоної армії, писав в 1917 р. Винниченко:

«Чим же ж захиститися нам, що поставити проти (ворожого) штика? Розуміється, є гарячі голови… перш усього кидається відповідь: проти ваших штиків ми поставимо наші штики… Тільки військо, тільки багнети врятують бідну неньку Україну… Ах, та проклята віра в багнети! Яка то поверховна думка. Не своєї армії нам треба, а знищення всякої постійної армії взагалі!» [«Робітнича Газета» 18 IV 1917.]

Так розумувала наша відповідальна еліта в переддень майже вступу Муравйова до Києва. З такою психологією організувалася самооборона країни… Що була тут винна маса? Вище я цитував Парето, що «завше правлячій верстві, яка не вміла, або не могла припинити силу, відбиралася влада іншою верствою, яка вміла і могла примінити ту силу». Тут зауважу, що соціологічні закони однакові – за Цезаря, за Людовіка XVI: за Центральної Ради…

«Порядок споконвічно непорушний», про який писав Махар, знайшов свого герольда у Франції в постаті Наполеона, який перевів революцію з її виключно негативних рейок на позитивні. Нашими Наполеонами були Винниченки, і тому за ролю Наполеона у нас взялися, як уміли, Муравйови і Сталіни. Наша еліта негувала не даний порядок, а порядок взагалі, не лише російську армію, поліцію, державу і провід, а всяку державу і всякий провід, всяку ієрархію. Тому дістала чужу…

До тої самої теми декілька фактів-анекдотів з іншої ділянки… Одного представника української влади переконували накласти грошову кару на жидівську крамницю за відмову приймати гривни. Представник влади відмовився, бо – казав – «немає на це параграфу»… Ілюстрація до того, чи вміла наша еліта se servir de la force.

Приклад другий (знов з сотки подібних): до одного бувшого старшини «добрих старих часів» прийшов представник тої ж влади – і запропонував йому вступити до українського війська. Старшина відповів: «Коли ви влада, то пощо питаєтеся? Коли ні – то забирайтеся»… Ілюстрація до того, чи знала ота влада, що це значить «командувати».

Один мемуарист пише про одного отамана: «Чоловік безперечно чесний, дуже симпатичний, добрий, з вродженим розумом, але… був він страшний фаталіст, вірив, що не має щастя… Не було в ньому віри, що почате діло вдається»… Ілюстрація до того, оскільки панувала над нами ідея наша, і почуття власного права.

Вище назвав я три головні прикмети еліти: «Das Jasagen zu Gegensatz», амбіція провадити масу нарешті – яскрава ідея. Наш провід ці прикмети мав в невистачаючій мірі. Біда була не в тім, що замало культурна була наша маса, замало аристократична, а в тім, що наша «аристократія», інтелігенція була плебейська духом, з навичками гелотів.

«Настрої завше грали головну роль в історії – пише Валеріу Марку, – а до них допасовувалися ідеї й програми».

Але кволі були наші настрої, а відповідно до них програми й бажання їх здійснити. Два великі чинники знає історія – «Gewalt» і «Mythos» (в розумінні Сореля); цей останній зроджує героїзм, а перша – ідентична з «тиранією» Маколея… Бо «лише героїчне підноситься над землею, лише героїчне в стані формувати, лише хто бажає неможливого, може ділати»; бо лише

«сила запалює енергії, створює шляхетні почування й розплутує движучі сили… Бо лише міт, видиво, легенда – ідея – охоплює несвідоме, стискає в своїй владі всі сили і всіх людей, мов вітер придорожній все листя й тонить одиниці вперед до героїзму, до незнаних берегш грядучих речей». [Valeriu Marcu – Mythos d. Diktatur (Berl. Tgb. 1930 No. 76).]

Але цих прикмет не мала хвора душа нашої демократичної інтелігенції, несвідома навіть того, що не мала…

Чи вона стала того свідома бодай тепер?

Скажу, що свідомість правдив ото відношення між «масою» і «проводом» і досі не стала у нас загальною. Міцна спадщина минулого і тяжка з нею боротьба. Говорю тут про всіх і про нікого. Не про ту чи іншу групу, лише про провід, про інтеліганцію взагалі. Чи відчуваємо, як той провід веде? Як тяжить над думкою і волею? Чи відчуваємо десь присутність сильного осередку енергії, з якого падуть мов. молот по ковадлі тяжкі кличі, яким опертися не всилі? Чи не шириться у нас анархія в думках, перекінчицтво від ідеї до ідеї? Чи є відвага плисти проти течії, проти сугестії фактів, стати в ім’я ідеї проти байдужості, або засліплення власної суспільності, проти крякання песимістів?

Де лишилася наша яскрава ідея? Чи не топили її в багні сельробівства, зміновїхівщини, чи регіоналізму? В намулі спізненої монархоманії, підігрітого – але вже безпредметного – австрійського парламентаризму, або скарикатуризованоіго «прометеїзму»? Де бажання вбивати, мов цвяхи в стінку, свої думки в людські голови?

Чи хоч на одне питання нашого життя виробив провід, наша інтелігенція одну, виразну відповідь?

Ось питання засадниче, питання ідеалу. Що лиш не робиться у нас з відповідями на нього! Чи не проголошується найскрайніші постуляти, щоб кілька днів по тім їх відкликати?

Чи у нас нема «проводирів», які за ідеал мають совєтську «суверенність», або колоніяльну залежність в «З’єдинених Державах Східної Європи», з центром у Москві?

Так само, чи взяла демократія виразну тактику супроти жидівства? Чи усталила певне відношення до москвофілів, до советів? Завжди оминала вона ясну, імпонуючу масі відповідь на проблеми: парламентаризм, чи антиіпарляментаризм, за соціалізацію, чи проти неї, з жидами, чи без них, з советами, з регіоналізмом, чи проти! Де свідомість цілі, невідклична для еліти, де бажання виховати масу в дусі своєї ідеї, вести її? Де істримлііння незгашеними – в глупу ніч лихоліття – пронести смолоскипи ідеї, витиснути свою печать на народній душі? Де стримління нагнути своїй правді спантеличених, лірвати нерішучих? Де чесноти, без яких провід не є проводом?

Не дивно, що не маючи сугестії проводу, суспільність попадає під сугестію фактів, обставин, чужої ініціативи. А провід під сугестію вічно змінних настроїв втомленої й байдужої більшості, яка воліла б і це і те, але нездібна чогось хотіти так, щоб з тим стояти, або впасти… Тому й маємо замість ідей – компіляцію найновіших чуток і пліток, замість слухання в собі vox Dei – прислухування до змінного vox populi, або попросту до голосу урядуючого претора. А як сурогат «командування» – нарікання на байдужість загалу, наради, паради, шопки, комісії, анкети й бенкети, – аби втікати від відповідальності за який-будь, але означений напрямок; повний брак того, що Бісмарк звав Civilcourage, без якої ніякий провід масі не заімпонує…

Це буде доти, доки не звільнимося від старик доктрин, від сугестії чужих думок, фактів, або, хитливої аритметичної більшості, від горожанськоіго боягузтва, від страху піти своїм: шляхом; доки не переглянемо утертих ідей про провід і масу, що засуджують нас на безсилля; доки не зірвемо з духовою спадщиною вчорашнього, не заб’ємо в собі духа неволі, що йде за всім і вся, крім за голосом власної думки, що спихає відповідальність на обставини і маси, що не хоче їм нічого накидати, лише все приймати; доки не скуємо всіх залізною силою доктрини переконаних людей. Бо кожна інтелігенція мас таку масу, на яку заслужила (наша навіть ліпшу).

Не нарікати, отже, на обставини (і деінде були вони не ліпші), ані на масу (вона зліплена у нас з глини, з якої Господь творить вибрані народи)» лише тямити, що треба небуденного творчого шалу, щоби вдихнути в ту глину іскру життя. Не програмами виховуються і стоять еліти, лигне характерами і духом, який ті мертві програми щойно одушевлює. Без радикального психічного переродження проводу – з цієї глини нічого не вийде. Бо – слушно сказав Міхеліс – ніколи провідники не уступають місце масі, тільки завжди новим провідникам…

У нас замість того плекається (як все там, де провід є пасивний) адорація маси. Про цю спеціальну хворобу проводу, зв’язану з кризою демократії – далі.

Львів, 1939.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 195

Модифіковано : 12.12.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.