Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Хрестом і мечем / Об’єднання чи роз’єднання

Хрестом і мечем

Об’єднання чи роз’єднання

Дмитро Донцов

Клич «об’єднання» став незвичайно славним в колах української демократії. По кожнім струсі, по кожній катастрофі історичній, по кожній коміпромітації того чи іншого проводу – розлягався клич об’єднання. Кожний, кому оклепані фрази заступали думку, поручав цей клич, як єдиний лік на всі недуги, як чудодійний засіб, що гоїть всі рани, а з каліки робить Геркулеса.

Чому якраз демократія носиться з тим кличем, як хтось з «писаною торбою»?

Демократія не вірить в творчу силу одиниці; демократія не вірить в ролю особистості, в історії; демократія – панування многих, знає лише закон числа, тягар «живої ваги»; для неї не існує проблема проводу. Лінива думка, що тяжко обертається серед складних обставин життя, воліє все спрощувати й спростачувати: «Ах, залишім сварки! Чи такий тепер час? Чи не не йде на нас грізна хмара? Згода будує, незгода руйнує. В єдності сила!» – ось ті, до зануди пережовувані, стерті від частого вжитку, безглузді фрази, з якими виходять демократи. Ось якими закляттями демократичні баби-шептухи гадають уздоровити націю.

Клич об’єднання такий привабливий і ніби такий ясний й логічний, – має одну велику хибу. Ті, що твердять про конечність об’єднання різних сил, в суспільності, цілковито поминають питання громадської вартості тих сил. Заохочуючи ліпити одно ціле з найрізноріднішого людського матеріалу, вони поминають незвичайно важне питання якості матеріалу, з якого ліплять. Забувають, що гасло об’єднання – не існує само для себе, лигає – як засіб для цілі. Коли кілька військових відділів об’єднують в один, то на те, щоби збільшити їх ударну силу. Надзвичайно важне питання: чи всяке об’єднання ту ударну силу збільшує?

Чи коли зберемо до купи («об’єднаємо»!) кепського флейтиста, кепського скрипаля і ще гіршого піаніста, – чи з того вийде добра оркестра? Або чи вийде добра оркестра з вправних навіть музик, коли ними диригуватиме шофер? Наполеон казав, що армія з ослів, під проводом лева, доконає більше, ніж армія з левів під проводом осла.

Чи, коли до загартованого в боях відділу домішати десять разів стільки здеморалізованих, зледачілих, не звиклих до послуху страхополохів, чи це збільшить ударну силу такого «об’єднання»? Чи могли б ми згасити пожежу, об’єднавши всіх пожарників, зібравши їх до купи на вози – з діравими шлангами? Чи велика числом членів політична організація довго проіснує, коли об’єднає ідейних людей з провокаторами?

Оправа об’єднання не така ясна й проста, як видається демократичним сторонникам механічного об’єднання чистих з нечистими. Коли суспільність переходить лихоліття, причина цього лихоліття не конче лежить в роз’єднанні. Коли суспільності треба збільшити її силу відпору ззовні чи зсередини, або коли треба удесятерити її ударну силу, – то не зарадить цьому саме об’єднання.

Добра воля – є доброю волею, але убогість думки демократів – мусить уступити перед історичними фактами, ствердженими солідними й не дурними дослідниками. А історичні факти промовляють не на користь наївного гасла маніяків об’єднання.

На ці факти покликувався я вже не раз і не двічі, і – мушу признати – без ніякісінького успіху. Від демократичного туподумства відлітали вони, неначе від стіни горох. Користаю з нагоди, щоби ще раз вернути до тих фактів – не для поучения демократів, яких ніхто нічого не навчить, лише – для роздумів тої частини нашої суспільності, яка хоче і вміє думати над прикладами історії…

Перед нашими очима пронеслася кривава епопея української революції в царській імперії. Чи хтось, хто студіював ту епоху, посміє сказати, що Україна впала через брак об’єднання? Що її згубило роз’єднання? Таж у Центральній Раді об’єдналися всі наші партії – соціал-демократи, соціалісти-революціонери, соціалісти-федералісти, ліві, середні і подекуди праві. Згадую повні заздрості і подиву статті російських часописів 1917 року, – про велике діло об’єднання, довершене на Україні. Особливо в порівнянні з політичним розгардіяшем, що тоді всесильно панував у Московщині.

І – незважаючи на ту політичну єдність, незважаючи на «мир і тишину», яка панувала між партіями на Україні, – вона була збита з ніг, повалена на землю… Ким? Політично роз’єднаною, розпорошеною, взаємно розсвареною Московщиною!

Бо тодішня Московщина направду уявляла собою рідкий образ розбрату, роз’єднання й боротьби всіх проти всіх. Партійна боротьба, чимраз гостріша, буквально розшарпувала тодішню Московщину. Діяльні і зачіпні ще були монархісти-романівці. Проти большевиков виступали «кадети» з Мілюковим, виступали меншовики і соціалісти-революціонери. Каплан стріляла до Леніна. На Петербург ішові Юденіч, на Урал – Колчак, Денікін підходив під Курськ і Орел – майже під саму Москву. Тодішня – поділена на групи, групки й табори, закручена в вирі горожанської війни, палаюча в вогні політичних пристрастей – Росія 1917 року направду не світила прикладом святої згоди. Вона нагадувала хутчій пушку з павуками, що загризали себе взаємно на смерть…

Тим не менше, якраз така Росія розвинула в собі величезну ударну силу. Якраз роз’єднана, розсварена й порізнена Росія положила на обидві лопатки об’єднану і погоджену в середині, Україну. Щось, видко, не в порядку з тим всеспасенним гаслом об’єднання, коли в однім випадку (коли було) – воно нічого не помогло, а в другім (коли не було) – нічого не зашкодило.

Другий приклад. Революційна Франція кінця XVIII віку. На неї сунула грізна коаліція об’єднаної Європи. Європи, в якій, все одно яким способом, кожна нація була об’єднана під своїм володарем або своєю аристократією. Що, натомість, уявляла собою революційна Франція? Таку саму пушку з павуками, що зжирали себе взаємно, як і революційна Росія.

В тодішній Франції лютувала жорстока грамадянська війна всіх проти всіх. Один політичний переворот наступав по другім. Одна конституція зміняла другу. Жіронда посилала на смерть роялістів, «Гора» – Жіронду. За підозрілими вганяли жандарми конвенту, мов хорти за зайцями. Марат – жадав тисячі й тисячі нових жертв для гільйотини, щоб самому знайти наглу смерть від жіночої руки, месниці – Шарльоти Корде. Робесп’єр посилав на смерть Дантона. Таліян і термідоріанці – Робесп’єра і його брата. Тулон передався Англії, Вандея і Бретань – горіли вогнем повстання проти якобінців.

Це дійсно була Содома й Гомора розбрату, роз’єднання й нещадного взаємного витереблювання. Коли б слушною була думка демократичних об’єднувачів, з велетенського змагу повинна була б вийти переможцем не розшматована політично й ідейно Франція, лише сконсолідована й об’єднана Європа.

Вийшло навпаки! Роз’єднана, роздирана міжпартійною війною, ослаблена нечуваним упливом крові, революційна Франція – побідно відбила об’єднану коаліцію цілої Європи, а в своїм переможнім розгоні – загналася аж до Мадріду, Риму, Відня, Берліну, Каїру й Москви…

Ні, мабуть щось не в порядку з всецілющою силою того об’єднання! Це не значить, щоби в тодішній Франції бракувало маніяків об’єднання. (Ця порода не переводиться ніколи). Але як вони кінчили? Цікава під тим оглядом, як вічна пригадка всім прекраснодухам, буде сцена, яку прозвали Baiser de Lamourette (поцілунок Лямурета). Франція переходила тяжку кризу. Національні Збори, надія країни, «розділилися на ся». В таку хвилиіну на трибуну входить меДоустий посол, священик Лямурет (пізніше ліонський єпископ) і солодкими словами (його ім’я значить по-французьки – «коханнячко») – заклинає всіх висланців народу забути взаємні образи і партійні сварки, заприсягти собі вічну згоду і мов браття подати собі у досмертнім об’єднанні, руки…

Його промову стрічають криками радості; правиця цілується з лівицою, Гора обіймається з Долиною; ті, що вчора обкидали сусідів найогиднішими наклепами, в сльозах просять дарувати їм їх вину. Згода об’єднання, якого світ не бачив! Але на другий день, доля закпила собі з них: погоджені брати виступили проти себе з ще більше зажертими наклепами, а вчорашню врочисту присягу – прозвали глузливо Baiser de L’amourette, поцілунок Даліли.

Так мітичні брати Етеокль і Полініс, сини Едіпа і Йокасти, які полягли в війні між собою і які – хоч як брати повинні були себе любити, – так жагучо себе ненавиділи, що полум’я з їх спалених трупів – як каже легенда – розділилося на двоє… Найтрагічніше, що сам абат «Коханнячко» – що закликав до згоди, був післаний на гільйотину тими, кого закликав до цієї згоди… [Промова Лямурета була виголошена 6 липня 1792 р., гл. The french revolution a history by Thomas Carlyle.] В звичайні часи спроби таких Лямуретів (у нас їх зівуть Маніловими) – кінчилася менш-більш смішно: взаємною гризнею погоджених «братів» і повним безсиллям їх «об’єднання». В хвилини, подібні до тої, яку переходила тоді Франція, – справа кінчалася гільйотиною.

Це не значить, що європейську коаліцію відперла необ’єднана Франція. (Так само, що Україну залляла необ’єднана Московщина). Вона була об’єднана, її ударна сила була збільшена. Лише її об’єднали інакше, не механічною згодою всіх, лише згодою, накинутою всім активною, діяльною меншістю. Ця меншість – навіть ще в стані громадянської війни всіх проти всіх, – була настільки сильна, щоб почати наступ на «об’єднаного» противника, щоб пізніше, перепровадивши своє об’єднання, покопати того противника.

Францію об’єднали не довкола округлого стола крамарів, що «один опустив, другий додав», не торгами осягли «святого порозуміння», не міжпартійними умовами, не поцілунками і присягами згістеризованої хвилевої більшоїсті. Ні, її об’єднав Робесп’єр в Парижі, на майдані, де стояла гільйотина. Об’єднав генерал Гоні, що вішав на деревах вандейських повстанців. Об’єднав Руже де Ліль героїчною Марсельєзою, гімном, що від нього мертві вставали з домовини, а живі йшли на смерть. Перед якими з острахом спадали голови байдужих і противників на власні груди або до катівського коша.

Ось яким способом об’єдналася Франція! Ті, що її «роз’єднували», – надали їй більшої ударної сили, ніж Лямурети.

Подібним способом, під час війни 1914 р., об’єднав французів Клемансо. Перед його приходом до влади, комбінатори сходилися, радилися, діставали вотум довір’я від палати, – і поволі вели Францію до неминучої воєнної поразки. Даремно шукали спільної платформи мілітаристи й пацифісти, ті, що ненавиділи Німеччину і ті, що її лякалися. Ті, що готові були жертвувати і битися до кінця й ті, що закордоном плямували сепаратний мир і зраду союзників Франції…

Нарешті не було вже вибору. Очі всіх звернулися на того, хто ціле життя дорослої людини жив одною гадкою, одною ідеєю-причепою, помстити ганьбу 1871 року. Довкола його імені, імені Клемансо, наступила кристалізація людей і зусиль така сильна, що сам Пуанкаре, його рішучий ворог, не смів іти проти течії і покликав його до влади.

А тоді сталося чудо. Тоді всі примари дефетизму нараз зникли – зник нездарний Пенлеве, непевний Кайо, зникли темні типи, як Альмерейда і Мальві. Замовкли провокатори і германофіли, устала дефетистична робота в запіллі. Коли з’явився «старий», всі ці ознаки недуги щезли неначе чудом. Його міністеріальна деклярація змусила сильніше битися серця, збудила куняючі анергії, випровадила з остовпіння націю, комбатантів і некомбатантів:

Ми з’являємося перед вами з єдиною думкою: війни всіма нашими силами аж до кінця. Не буде більше пацифістичної балаканини, ані німецьких інтриг, ні зради, ні півзради, – тільки війна! Лише війна! Ми не позволимо, щоби наші армії взялії в два огні!..

Коли уступаючий Пенлеве пробубонів щось, що деякі з членів його кабінету готові були б (з своїми міністерськими портфелями) служити далі і під Клемансо, – той відповів, що не потребує старих меблів. Він – вистарчав сам собі, він і його товариші. З ними – він доконав духового об’єднання Франції, проти нерішучої, охлялої заляканої більшості… Окрилена надлюдською вірою 77-літнього дідугана, – вірою в геній його нації, його любов’ю до вітчизни і ненавистю до наїзника, країна об’єдналася « однім зусиллі, об яке розбилися залізні когорти кайзера, що залляли Європу від західної Бельгії до Кавказу…

В своїх споминах пише ген. Людендорф:

В листопаді 1917 Клемансо стає головою ради міністрів. Це була найзавзятіша людина Франції… Він був найбільш гарячим представником ідеї відплати за 1871 рік. Клемансо докладно знав, чого хотів. Він провадив війну, він здушив всяку пацифістичну агітацію і скріпив духа своєї країни… Він думав лише про перемогу… Спосіб ведення війни у нашого противника став вдесятеро енергічнішим, як досі. [Leon Daudet – La vie orageuse de Clemanceau.]

Може й несвідомо, перечислив тут Людендорф три невідкличні передумови, потрібні для успішності такої акції окремої людини чи групки – щоби зцементувати націю в одну цілість і надати їй великої ударної сили. Ці передумови були: ясна думка, що вказувала шлях («знав, чаго хотів»), по друге – сильна сугестивна воля (яка «скріплювала Духа країни») по третє – безпардонне виїтереблювання шкідників серед «рідних» земляків («здушив пацифістичну агітацію»). Цим способом – Клемансо об’єднав свій народ, зробив «в десятеро енергічнішим».

В цім випадку також; наступило духове об’єднання нації. Але яким же ж інакшим способом, ніж: той, що поручають маніяки полюбовного, міжпартійного порозуміння! Воно наступило як і в 1793, – силою одної людини, або їх невеличкої трупи, сугестивною силою їх гарячого патріотизму, їх волею – не оактувати з ворожою силою і не терпіти її агентів внутрі народу, їх готовістю іти проти всіх і всього, що посміє ляігти колодою поперек їх дороти. Воля цієї людини випростувала хребти патріотам, замкнула пащеку інтриганам, загнала в підпілля шкідників і півзрадників. Об’єднанню чесних патріотів, ніщо вже не стояло на перешкоді. Об’єднанню якого, ніколи не удалося б осягнути механічним способом єдиного демократичного фронту добровільного порозуміння. Воля одної людини – «наказала мовчанку боягузтву й ізраді, уярмила перемогу й викинула наїзника з країни». Завдяки збільшеній ним ударній силі нації.

Клемансо чудово й сам знав, що не добровільними пертрактаціями й нарадами – не згодою зграї півголовків осягнув він моральне об’єднання країни перед обличчям переможного наїзника. Він знав, що ціле те чесне товариство дрібничкових політиків 3-ої республіки він змусив скоритися собі силою. І коли – вже по перемозі – при звуках Марсельєзи – посли Палати дефілювали перед ним, перед «батьком перемоги», щоби стиснути йому руку, коли Арістід Бріан простягнув йому свою, Клемансо – одверто, щоб усі бачили сховав свою до кишені. А коли дехто з інших прагнув розцілуватися з ним, він чемно, але вже здалека, стримав їх, його бо не кортіло, як казав пізніше, «дістати сверблячки»: «Ті самі, що його тепер так вітають – щойно в травні хотіли прогнати його геть» – завважив Доде, що приглядався цій сцені. [Leon Daudet – там же.]

Старий знав вартість демократичної галайстри не менше від Кромвеля. Коли під час урочистого в’їзду останнього до Лондону, лестники звернули йому увагу, з яким захопленням вітали його і як тішилася юрба на вулицях, – Кромвель відповів: вона б так само тішилася, «коли б побачила мою голову, встромлену на спис»…

Клемансо знав, що ні з інтриганів і пацифістів, ні з тих політичних флюгерів, які крутилися за вітром, ніякого сильного, страшного для ворога, об’єднання не зліпити. Що таке об’єднання ніколи не мало би потрібної, в ті трагічні часи, всерозтрощуючої сили…

Таке було по 1-й війні в Німеччині.

Противників Гітлера був легіон, «через те, що їх було багато». Вони були об’єднані: католицький центр, безбожницька соціал-демократія, масонські націонал-ліберали, і звикла слухатися, але не політикувати – покірна «райхсвера». Що ж бракувало їм, щоб створити з нації дійсно моноліт? Що спаралізувало силу тих об’єднаних і через те здавалося б таких міцних груп в боротьбі з закордоном і в боротьбі з новою силою – націонал-соціалізмом?

Про один – найважніший – з стовпів веймарської демократії, про соціал-демократію, оповідає такий безсумнівно-певний свідок, як знаний німецький жид-демократ – Георг Бертард [Georg Bernhard – Le suicide de la republique allemande Paris Rieder.]

Бісмарк, який соціальними уступками прагнув відвести німецьку соціалістичну масу від воюючого соціалізму, цілковито осягнув свої цілі –

соціальне законодавство, дуже в Німеччині розвинене, яке забезпечило німецькій робітничій клясі протекцію, про яку і мріяти не сміли в інших країнах – на довший час здушило у німецьких соціалістів войовничий дух.

В своїх синдикатах і в могутній, чисельній партії – провідники соціалізму поробилися звичайними бюрократами, які – необережними й рисковними кроками – боялися наразити на небезпеку існування партії і синдикатів. З соціал-демократії – витворилася «бонцократія». Коли ці бюрократи, коли ці поштиві панове попадали, як посли, до рейхстагу чи до локального свого парламенту, вони передусім думали про виконання своїх адміністративних обов’язків, поволі привчаючись думати не як політики, а як бюрократи.

А коли прийшла революція, коли щезла монархія, коли запанувала їх вимріяна демократія, ці соціал-демократи і буржуазні демократи –

не зуміли дати демократичній думці пропагандивну силу в масах, ані навіть уйняти ту думку в пориваючі гасла й формули. Всякі спроби того роду занехалися з тактичних міркувань. Партії прагнули задовольнити всіх, а в дійсності – викликали незадоволення всіх.

Коли нова сила зачала усувати їх з їх становищ – вони скапітулювали, вони просто

стратили панування над своїми нервами в хвилину, коли треба було змусити діяти апарат охорони республіки, викутий ними ж самими в передбаченні грядучих подій…

Комуністи Айснер, Роза Люксембург, Лібкнехт – недійшлі німецькі чекісти, недійшлі німецькі Троцькі, Сталіни або Евгенії Бош – падають з руки месників… Правлячим партіям, що погодилися з утратою цілих провінцій, мільярдовими вимушуваннями закордону, що добровільно – на чужинецький приказ – витиснули на своїй країні ганьбляче тавро «виновниці війни», – цьому товариству заявили гітлерівці, що робить воно безчесне діло, стискаючи кайдани на ногах свого народу.

[І тим об’єднав довкола своєї партії націю. До того лиш часу, одначе, доки кликав її до великого ідеалу, до звільнення від ярма Версальського миру по 1-й війні і до боротьби з комунізмом. Кар’єра політична вождя нац. соц. партії Німеччини скінчилася з тою хвилиною, коли він поставив собі ціллю уярмлення інших народів.

Відношення до гітлерівської Німеччини – націоналістів і нашої лівиці було цілком різне. Перші – співчували гітлеризмові (як і Ф. Франкові) доки він підіймав прапор боротьби за звільнення своєї нації і проти комунізму. Але коли він став на іншу дорогу, – націоналісти протиставили йому УПА, а перед тим проголосили – проти волі німців – відновлення української державності в 1941 р., за що стягнули на себе знані репресії.

Ліві – навпаки, вони були антигітлерівцями, коли Гітлер виступав проти комуністів і проти «версальських» демократів і соціалістів, а коли його армії прийшли на Україну з чисто імперіялістичними протиукраїнськими планами, – тоді ліві, «відповідальні політики» як їх зве Чернецький в своїх «Споминах», – приступили «до певної міри співробітництва з новою владою», очевидно – «не зрікаючись своїх українських національних ідеалів». (?)

Ті самі ліві обдаровували в львівській пресі своїми симпатіями ворогів Ф. Франка, так званих «республіканців», себто комуністів, які під проводом московсько-большевицьких генералів йшли запроваджувати большевизм й атеїзм в Іспанії.

Ще одна увага: львівський «Вістник» в 1939 р. писав, що Німеччина могла бм відіграти роль на Сході Європи, – «коли вона навчиться штуки закордонної політики», коли «найде ідею, яка переконливо промовлятиме до тої Європи»; що «ідея німецького «лебенсрауму» такою ідеєю не є», що Україна має бути незалежною так як є нею Франція чи Англія та «що всяка інша форма незаложності є обман», бо «сателітом ніякої імперії Україна не буде ані герольдом чиєїсь над-ідеї», бо всяка колоніальна «незалежність» напевно стріне до себе на Україні таке саме відношення населення як і «незалежність» большевицька. («Вістник», 1939, ст. 302-3, 842, 1947, ст. 460). (Примітка до цього видання).]

Подібним способом – хоч на короткий час – об’єднав революційну Росію Ленін і большевики. Як Гітлер – в мюнхенській пивниці, так і він зачав своє діло об’єднанням над Женевським озером, в дешевих «брассері», де сходилися обдерті й зголоднілі, довговолосі, нечесані російські емігранти. Що знав світ про них? Для світу була це купа півголовків, соціалістичних рабинів в найліпшім разі, що виривали собі взаємно волосся за те, я’к треба толкувати якусь таємничу фразу з «Капітала» Маркса, викинуті поза борт життя, нежиттєві фантасти… їх назва – «большевики» – була знана лише в партійних колах, серед партійних буквоїдів і конспіраторів, що в темні вечори, в таємних мешканнях або по царських тюрмах збиралися на наради…

І нагло це ім’я, ця назва «большевики», завдяки фанатизмові її прихильників, видісталася з женевських «брассері» і з революційного підземелля, – на поверхню громадського життя, стало страшним ім’ям нової віри, з своїми догматами, з своїм папою, інквізиторами і кострищами для ріжновірців… Вірою, яка вийшла на підбій світу, а перш за все – на підбій, на об’єднання цілої революційної Росії. Купка цих фанатиків мала готова аксіоми, готові свої – нехай і абсурдні – правди, готові відповіді на вісі питання дня й доби.

Мир чи війна? До кото має належати земля? До кого влада? Що буде з фабриками? З панськими маєтностями? Як поступати з воротами революції, з прихильниками старого режиму? Відповідь на ці питання була ясна, простолінійна, однакова. Була і фанатична воля її перевести в життя. Так, нова віра, що постала в катакомбах, вжупі перших «вірних», та чортівська віра підбила мільйони.

Ось чому, коли зібралися в Петербурзі установчі збори, перша конституанта Росії, про яку мріяли і за яку, наражаючи життя, боролися стільки поколінь російських революціонерів, вибрана загальним голосуванням всього об’єднаного одною мрією народу, представниця його суверенної волі, де большевики були в зникаючій меншості, – то вистачило, щоби на зал нарад представників «суверенного, об’єднаного народу» ввійшов відділ матросів-большевиків і приказав об’єднаним послам об’єднаного народу забратися геть, щоб конституанта перестала існувати; щоб в перші роки революції маси російські пішли не за конституантою, а за тою жменькою большевицьких очайдухів, які не годили всіх з усіма, не сідали до круглото стола, не об’єднували, а роз’єднували суспільство.

В обличчі цієї нової сили розсипалася, мов буда з піску, піраміда об’єднаних демократичних партій; до нової сили полетіли цілі відділи перекинчиків, зміцнилися ряди сторонников, а противники стояли, спаралізовані жахом, нездібні до рішучої дії. Бо не знали самі гаразд чого хотіли. По боці ж большевиків був ще, ниві згаслий, фанатизм, буві ідейний запал, було прив’язання до їх дикої ідеї. Це мов магнет тяпнуло до них маси, об’єднуючи їх, як кожний рішучий чин і кожна ясно зформульована думка. Тому ті маси, в перші роки революцій, горнулися до большевизму. Їх згодою, згодою тих мас, об’єднали большевики тодішню Росію, їх згодою побили Колчака і Денікіна, Антанту на Білім морі і в Одесі. Їх же ж згодою – залляли червоним потопом Україну.

І в цім випадку об’єднання нації довершилося іншим способом, не тим, що його захвалювали партійні полатайки, маніяки порозуміння всіх партій і труп, не Керенські, Львови і Мілюкови. Це доконане большевиками об’єднання нації й надало останній, в перші роки революції, страшної ударної сили, якої не могли б дати їй ніякі установчі збори, ніякі міжпартійні порозуміння.

Тепер большевизм – видихся. Він не є вже чинником, що об’єднує російську націю. Як царат часів упадку, став він чинником розкладовим. Але власне тому, що втратив і свій ідеал, і віру в нього, а значить – і ідейних сторокників. Ніхто в СССР, ні в партії навіть, в ніякий соціалізм не вірить. Об’єднуючу ідеологію змушені тепер большевики запозичати в зненавидженого царату з його «отечеством» і «царем», з російським націоналізмом і з його традиційною нагайкою. Фанатизм теж кінчиться, його заступили підслужництво з одної сторони, гола сила з другої, яка сама ніколи нічого доконати не зможе…

В 1917-18, проти зорганізованого опору різних партій – він переміг, завдяки ідеалізмові партійців і, в наслідок того, великої ударної сили партії. Тепер – коли відпало і одно й друге, большевизм конає, хоч розтрощив всю зорганізовану опозицію і створив своє механічне партійне «об’єднання».

А як об’єднав Італію довкола лікторських різок Муссоліні?

І він почав свою кар’єру під лозанським мостом. І він прищеплював противникам пошану до фашистівської єдності – на вулицях, не за зеленим столом. В той час, як Джолітті, Факта і інші демократичні політики займались латаниною, укладали і відправляли кабінети «національної згоди», – в країні паношилася анархія. Бездумні демократи – знали лише мертве гасло механічного об’єднання; воно нікого потягти не могло.

Великої ідеї, яка могла б упорядкувати хаос й органічно, не механічно – зв’язати в одне спершу духово, а потім – політично – розбіжні енергії нації, їм бракувало. Вождь фашизму не годив партії, щоби привернути нарушену національну єдність, не займався погоджуванням розсварених партій. Він кинув свою ідею, зібрав довкола неї чорні сорочки і вони поставнли партіям ультиматум. I так само як вибраний більшістю народу німецький рейхстаг з об’єднаних партій, так само як вибрані більшістю народу російські установчі збори з об’єднаних партій, так само й вибраний більшістю народа – італійський парламент з об’єднаних партій – скорився волі невеличкої меншості «розбивачів», в данім випадку фашистам.

В усіх випадках – механічно об’єднана більшість була імпотентна перевести фактичне об’єднання народу. За неї мусіла зробити це творча меншість.

Упертих противників – нова віра зломила. Хитких – зігнула. Прихильних – з неясними ще мріями – захопила й пірвала. Силою? Очевидно, силою свого ентузіазму і волі. Об’єднання, і знову яке ж інакше?

Згадайте Туреччину Кемаля Ататюрка. Тепер призабулося, яка катастрофа грозила Туреччині в 1918 році. Її армія – розбита, уряд – заляканий, готовий до капітуляції. Султан над Золотим Рогом – почесний бранець союзників, що з вікна палацу Ілдиз-Кіоску оглядав грізні силуети британських панцирників. Колишня Оттоманська імперія мала бути, як Аравія, поділена між союзниками, мала щезнути з мапи Європи.

Проти цього поклав свою заборону Кемаль. Чи він намагався з’єднати партії? Чи з’єднував для своїх планів султана, коли зачинав свою непевну й небезпечну гру? Ні, без засобів майже, без людей, виступив він проти султана, проти уряду, проти власної дефетистичної суспільності, проти п’яних перемогою альянтів. Щоби доконати об’єднання нації довкруги великої цілі – відвоювання незалежності, – він оперся на малім гуртку загорільців. І, з знесиленим і збайдужілим, прибитим поразкою народом, цей гурт зробив диво.

Слово Кемаля – стримало наступ греків на малоазійське побережжя, унерухомило страшну союзницьку фльоту в Босфорі і коло Дарданеллів. Видмухнуло життя з надутої союзницьким киснем султанської ляльки, а для нової ідеї з’єднало сотки тисяч безкорисних і відданих борців. Об’єднання нації – доконалося не демократичною методою. Гурток кемалівців, що перше принесли розбрат в суспільство, об’єднав цілу націю. Ті ж, що зневірені в боротьбі – нібито єднали цілу націю, втратили її…

Коли турецький народ несподівано, по стількох війнах – з Італією, з балканськими державами (1911-1913), з Антантою (1914-1918), з Грецією (1919), вийшов хоч з великими втратами, але сильний і об’єднаний на своїй етнічній території – то цього об’єднання доконала не крамарська демократія, не смішне гасло «єдиного фронту» чистих і нечистих, ідейників і кар’єристів, – а метода сильної малої групи, яка знає, чаго хоче і має незнищиму волю своє «хочу» накинути більшості нерішучих і байдужих.

Як і хто об’єднав тепер Іспанію? Скільки ж то років шамоталася країна на своїм ліжку хворої під доглядом консіліума з демократичних баб-шептух. Вибори і повстання, міністерські кризи, міжпартійні угоди і єдині фронти – вузькі, ширші і найширші, – все кінчалося балаганом і ще більшим розгардіяшем… Фактичне об’єднування почало поступати певним кроком наперед аж тоді, коли знайшлася групка фанатиків, людей творчої думки і волі, людей, які зрозуміли, що потрібна не демократична метода, а «кінська курація», людей, які пригадали собі приповідку Гіпократа: Quod medicamenta non sanant – ignis sanat, quod ignis non sanat – ferrum sanat, quod ferrum non sanat – mors sanat.

Піер Домінік писав в «La Republique» про войовників громадянської війни в Іспанії:

Ясно, що це не такі люди, як ви або я, це віруючі, готові завтра стати мучениками… Люди, які відкривають нам нагло всі скарби відваги, в чиїх серцях живе дух посвяти… Я бачу лише віру цих людей, чи ви не відчуваєте, що вони просто розпливаються в своїй вірі?

Це були ті, які не злякалися, не стратили віри; серця і чола яких показалися твердішими від діаманту; які прийшли з Божим наказом – карати ідолопоклонне плем’я, не паїктувати з ним; в яких, в кожнім з них, гремів голос пророка: «йди до земляків твоїх та й говори до ний і сказки їм: так говорить Господь Бог, чи будуть вони слухати чи не будуть».[Єзекіїля III 11.] Мала жменька цих людей об’єднує Іспанію. Не шукали вони об’єднання нації шляхом узгіднения програм і поглядів різних пруп. Мати – власну програму й ідеал, віру в нього, якої не мали їх противники. Цією зброєю – перемагали власну суспільність. Уїзжали її мов дикого коня. Прутом й острогами, просьбою й грозьбою. Їх об’єднуючі кличі, їх об’єднуюча метода, мали в собі щось більш величне, ніж заялозені гасла й тактика демократичних знахорів.

Коли обернемо очі в минуле, в тривожні й переломові хвилини тої чи іншої нації, тої чи іншої збірноти, – побачимо те саме: потрібна єдність думки й волі осягалася не торгами, чи голосуванням, а – поривом маси, яку тягнула за собою якась одиниця, якась група, певна себе і свого, задуманого діла.

Так було перед приходом Месії. В своїм романі відслонює нам Мосендз пролог великої дії – як прийшла нова віра в світ, на порозі нашої ери, щоб – принісши війну й меч – об’єднати його в тій новій вірі. [Л. Мосендз – Останній пророк – Вісник 1938 кн. 4.] Каже до Захарії незнайомий:

– Я – слуга того, хто йде! – певні слова мов перейшли кімнату переможним кроком… – Ми лише торуємо йому шляхи!

– Як торуєте? То ти не один! Скільки ж вас?

– Нас мало. Але все ж найбільше нас скупчується там, де треба викликати спір, сварку, повстання… Ми роздмухуємо його.

Захарія аж схопився за голову. Чи справді він чув це жахливе признання?

– Що ти кажеш! Схаменися! Хто вклав тобі в серце ці страшні заміри? Чекаємо на Месію, а маємо зустріти його розбратом і братовбивчою війною? Чи так маємо приправлятися до його зустрічі?

– Ти сказав, Захаріє. Так маємо зустріти його! Бо інакше ніколи не зустрінемо. Треба спору й розбрату, треба війни… Бо лише з кров’ю витече гній з хорої душі… Щоб міцна й здорова, могла вона прийняти Месію.

Їх було не багато («нас мало»!), але вони принесли меч на свою змиршавілу суспільність, на суспільність фарисеїв. Бо до фарисеїв Месія ніколи не приходить. А потім, – тих «мало» повалили Рим.

Гнат Льойола об’єднав заколочену і розбиту церкву католицьку без ніяких соборів, ні нарад, лиш своїм особистим магнетизмом, і свого новозаснованого ордену. До найдрібніших подробиць передумана ідея, повна самопосвята на службі тої ідеї, – налляла заліза в згорблений хребет церковного тіла. Впорскнула життєвого еліксиру в жили, доконала чуда, якого даремне старалися доконати собори.

Орлеанська дівчина… Коли Франція стелилася до ніг англійського завойовника, коли февідали, один за другим, переходили на службу короля Едварда, а розбиті армії Франції тратили віру в перемогу, а з ними і лялька на троні св. Людовіка, – в той час об’єднала народ та дівчина з Дом-Ремі, яку тепер звуть Святою, яка не прислухалася до голосів оточення, до голосів земляків, лигає до голосів, які чула в своїй душі і які називала голосами св. Катерини й Михаїла.

Їй і не снилося «узгідняти» свої наміри з думками розсварених баронів, князів церкви й дофіна. До них вона промовляла є формі приказу; вони були засобом в її великім ділі об’єднання Франції, в якім вона знала лише Бога й себе…» Вона думає, що знає ліпше, ніж хто-будь інший» – казав про неї дофін Карло, – і так було в дійсності. Вона воліла бути «сама» з своїм Богом і поборювати більшість, не об’єднуватися з маловірами. І як в подібних випадках, не торги і шукання спільної мови з масою недовірків об’єднало Францію, надхнуло новою енергією, пірвало проти завойовника, – лише якраз віра тої самітниці.

Але не лише віра. Мішле твердить, що Іванна накинула свого волю нерішучій більшості, дворові, церкві, дворянам, і воякам, – не лише своїм натхненням, але й – ясною думкою. Попри ціле своє захоплення – вона (теж дар візіонерів!) ясно бачила речі довкола себе. Вона розрубала заплутані вузли, які даремно намагалися розплутувати фахові політики. Вона – в ім’я Боже – проголосила Карла правдивим королем, – проти його власних сумнівів. Вона гонила англійців з тим військом, яке недавно уважало їх непереможними… Вона і її перші сторонники, що сліпо пішли за нею, щоб об’єднати Францію проти волі зневірених французів. Сепаруючись, роз’єднуючи, вона показалася чинником організуючим. Ті ж, що єдналися разом – були чинником роз’єднуючим.

Коли перейдемо від старої Франції – до сучасної, так само роздертої ідейно, настіж відчиненої інвазії чужих антинаціональних – большевицько-масонсько-московських доктрин, – що підготовляють інвазію політичну, – і тут ствердимо: повне безсилля привернути знищену духову єдність нації методами звироднілої демократії; міжпартійним ліпленням «національної згоди», шляхом порозуміння між людьми, між якими не може бути ніякого порозуміння. Але ствердимо й що інше: проблиски ясної думки, як вийти з кризи, опозицію проти дурійки об’єднання («лівий блок», «людовий фронт»), проблиски, прочуття ідеї, яку туподумна демократія наша не може прийняти: ідеї певності, що марні її зусилля врятувати націю злукою пів-зрадників, перевертнів і туманів.

Ось що писав «Matin» (8 II б. р. [1938]):

Об’єднання, об’єднання, об’єднання! Але з ким? І на грунті якої ідеї? Певно, що можна об’єднати в однім уряді – послів і сенаторів, що прагнуть стати міністрами і що належать до різних партій, але неможливо об’єднати в країні – громадян, які хочуть скріпити національну оборону, і тих, що її хочуть знищити; сторонників ладу, і організаторів безладдя. Не можна об’єднатися на засаді, що вимагає тісного союзу з тим самим СССР, який щоденно вмішується у внутрішні справи Франції. Не можна об’єднатися на засаді оборони європейської цивілізації, настіж відчиняючи двері азіатському варварству. Об’єднання політиків – нетривале. Воно основується на словах і на інтересах. Дійсним об’єднанням, цінним об’єднанням могло би бути тільки об’єднання громадян на спільній ідеї і спільній програмі.

Але таке об’єднання – неможливе без рішучого розтрощення одного з ворожих таборів отже, без «роз’єднання»!

Там, де в нації дозріває перелом, в добі загального розгардіяшу духового й морального, в часі захитаних, колись спільних, цінностей, – які нині визнаються одними і заперечуються другими – ніяке механічне порозуміння нічого не дасть, лише збільшить маразм і розклад. В такі переломові хвилини – мусить прийти до зудару, мусять з’явитися носії нової об’єднуючої, дисциплінуючої ідеї, мусить з’явитися їх гурт, – щоби захопити одних, нарвати других і – усунути третіх. Інших шляхів об’єднання – немає.

Це останнє змушує здригатися від гніву і обурення наших демократів. Сіяти ненависть до своїх! Ширити розбрат і взаємне недовір’я! В рідну хату вносити роздор!

Так, якраз це! Бо без цього – нема ніякого об’єднання ніякої збірноти. Що туподумна демократія цього не второпає – нічого дивного. Чим «поступовіша», чим «радикальніша» вона, тим більш реакційна й відстала. Зрештою демократична порода людей ніколи таких речей не зрозуміє. Але їх починають вже розуміти не лигне дехто у нас, але і в тій самій нещасній Франції, яку інвазія всеєвропейського шумовиння змусила напружено думати і шукати виходу з страшного становища; яка вже розуміє, що доконати ідейного элементу в ання народу довкола спільної всім ідеї, довкола суворих догм, ясното розріжнення добра від зла, того, що личить – бід того, що не личить, – можуть не люди «єдиного фронту», а люди одної сталої думки, не хоруговки на дасі, які крутяться куди вітер віє. Ось що писав той самий «Matin» (11 IV б. р. [1938]):

Будьте безпощадні для хоруговок на дасі!

Коли побачите генерала, що вимагає оглядно трактувати антимілітаристів, або буржуа, що заявляється прихильником комунізму, чи гігієніста, який вимагає вирозумілості для бруду, або священика, який славить атеїзм, – не дайте себе розчулити і не кажіть: ось незалежний дух! Скоріше скажіть: ось скалічений розум! Бо єдина прекрасна лінія життя – є проста лінія, коли ви лишаєтеся вірними своїй професії, своїй верстві, своїй вірі і своїй доктрині. Будьмо безпощадні для хоруговок на дасі. Вони не коряться ніякому ідеалові, порухові душі, лише – подмухові вітру.

А з них – у Франції і у нас – якраз складається ота більшість високошанованих громадян, які ідуть за вітром, які лижуть чоботи кожній хвилево переможній течії, достроюють свої «ідеали» до кожної нової ситуації, які – при першій нагоді – зраджують свою віру, свою верству, свою традицію, свою націю – прикриваючись високими мотивами «реальної політики». бож «засоби і шляхи досягнення цілі мусять бути гнучкі і змінятися залежно від обставин»… А в критичні переломові хвилини, «обставини» так валять молотом в тім’я реальних хоруговок, що вони зовсім туманіють і стають повільними засобами в руках того, хто – в імені «обставин» – приходить з молотом, чи просто з батогом в руках…

З цих хоруговок і радять звичайно творити єдиний фронт. З ними – робити «об’єднання». Їх – шанувати як «своїх рідних», які могли й помилятися, але які ж – свої, рідні, земляки, родимці, краяни!

Тим часом дійсне об’єднання народу можуть перевести лиш ті, які грунтовно унешкідлиівлять «рідних» дурисвітів і перекинчиків. Вже в тій самій Франції реагують на туподумство единофронтозих знахорів. Недавно писав Роберт Андріво в однім французькім тижневику на цю тему: [Robert Andriveau – Се peuple intelligent. (Je Suis Partout 18 III).]

Франція переходить катастрофу за катастрофою у своїй політиці внутрішній так само, як у зовнішній. Але перед кожною грядучою катастрофою, чого прагнуть вони (єдинофронтовики)? Об’єднаний. Це їх єдиний спосіб оборони, їх вселікуюча масть. Падає франк, – об’єднання Грозить війна – об’єднання Об’єднання в тій хвилині, зроблене все одно як, все одно з ким. В одну купу звалити сочисті і згнилі овочі. Комуністи союзники московських убійників? – нічого не шкодить, з них будуть чудові міністри! Блюм з своїми мов лихварі витискають Францію? – це не має значення, довірмо їм нашу долю! Тумани і півголовки зруйнували нас і пхають нас у провалля? – нічого, хай знову прийдуть! Треба наново взяти до купи всіх справників наших нещасть, посадім їх до спільного міністерства й завтра ми зачнемо нову добу Людвіка XIV-го! [Як це пригадує наших «єдинофронтовиків» з центрально-радянськими соціалістами! – Д. Д.]

Отже – ні, досить того! Французам пропонують увійти в свого роду братство, якого гаслом є: «без ненависті».

Не входіть до нього, брати, це новий фортель, щоб вас ліпше і непомітно обскубли. З’єднайтеся під знаком ненависті, вічно сторожкої ненависті, яку ніщо не сміє роззброїти! Ненависть – добрий дорадник! В день, коли німці займуть Страсбург, ці панки сформують велике міністерство об’єднання, твердячи, що треба скоритися перед необхідністю.

Так, ненависть добрий дорадник, треба, щоб вона нарешті видала свої овочі!

І це пише не дикун, не степовий варвар, це пише культурний француз в часописі, який – один з небагатьох – бореться з заливом інтернаціоналістів в країні Жанни Д’Арк і Расіна. Скільки аналогій, скільки думок тиснеться до голови українському читачеві, коли він читає цей пристрасний відклик француза! Якими туманами виглядають – на тлі його філіпіки – наші «рідні» оборонці зайдів всякого роду з їх культом «згоди в сімействі», культом любові до всякої голоти, яку проголошують незайманою, з якою радяться – «во здравие и во спасение» – ліпити Ноїв ковчег єдиного фронту. Скільки в тих розумуваннях француза – подібного до того, що писалося і в «Віснику» і в його «Квартальнику», – подібного, бо випливаючого з подібної ситуації.

Коли наші демократи радили порозумітися «демократично» з нашими перевертнями або «вчорашніми» большевиками, чи з тими «Валенродами», що тиснуться до нас, щоб розкласти нас, – на основі спільного демократичного «етичного кодексу», на підставі якого завжди можна ж зліпити єдиний фронт і до чогось договоритися, – «Вісник» писав, що з вчорашніми большевиками, з попихачами ІІ-то, ІІІ-го чи IV-гo Інтернаціоналу, – до спільного столу нарад не сідається. Що з шахраями і кар’єристами, які служать лише своїй дрібній, або – чужинецькій великій – амбіції, що сідають до гри з фальшивими картами, не може бути ніякого спільного етичного кодексу; що не «всякий злак на пользу Україні»; що є злаки, які треба немилосердно виполювати… «Вісник» писав:

Ні громи, ні блискавки душі філістера не змінили. Світ егоїстично захланний, жорстокий світ, що зродився по війні, з облудною фразою на устах, з маскою на лиці – для філістерів не існував. Страшно було їм зрозуміти страшну правду, бо накладала страшні обов’язки. Сидячи віч-на-віч при столику з картами з шулером, замість пустити йому пляшку в голову, вони – удавали, що вірять, ніби він лише з недогляду нарушив правила гри і старалися йому витолкувати їх: як він повинен поступати, щоб не зломити норм «етичного кодексу», і для нього ж обов’язуючого: – та ж засада демократії!… та ж наука соціалізму!… та ж норми моралі!… вимагають, щоб він не мав в руках двох асів пік! Ми вам то зараз розтолкуємо! [Дм. Донцов – Бунт філістрів – Вісник 1934 ст. 459].

І – майже три роки пізніше – на ту саму тему, з приводу своєї власної «людово-фронтової» каналії, з приводу такої самої, як у нас, нечуваної поблажливості національної преси супроти пропаганди єдиного фронту з шахраями, – писав французький тижневик:

Треба признати зрештою, що опозиційні часописи не виступають з своєю партійною точкою погляду, вони повні розсудів, доброї віри і духа справедливості (супроти лівих). Бідолахи! Так наче їх противник користався тою самою зброєю щодо них! Так наче, коли вони перестерігатимуть правила гри, їх не битимуть завжди ті, що при грі – шахрують!… Було б чудово, коли б французький народ міг бути об’єктивним. Але коли його обробляють найбільш безличні пройдисвіти, то скромність і об’єктивність значать нині стільки, скільки наївність і дефетизм [Стаття Пієра Гаксота в Je Suis Partout ч. 332 1937, 3 IV].

Як і ті слова про спасенну ненависть, так і ці, – майже слова «Вісника»!

А ось ще один голос, жидівський, – який показує, що навіть серед збаламучених визнавців демократії, знаходяться одиниці, які сумніваються в її здібності об’єднати націю і вирвати її – демократичними методами – з обценьків смерти чи катастрофи. Так писала жидівська «Chwila» (1937 20 VI) про завдання сіоністичного руху: «представників народу вибрали на підставі загальних, рівних, безпосередніх і тайних виборів – формально найліпша забезпека найсильнішого авторитету! Але єдності не створили. Вийшла тільки сама «демократична єдність». Тимчасом ішло насамперед про те, «щоб зактавізувати внутрішню силу» руху, утворення ж «репрезентації» – це була – ціль побічна. А все тому, що

сушити собі голови – формою, в якій маємо здійснити представництво, що до ніякого фактичного об’єднання не допровадило… Оманою є думати, або вмовляти в суспільність що в демократичнім характері представництва – є суть справи, є засаднича передумова єдності. Може існувати тривала єдність без демократичних виборів і крихка – мимо демократичних виборів. Двічі – демократичні загально-сіоністичні з’їзди з цілої держави – вибирали начальні ради, і двічі – вони розпадалися і розклеювалися. Бо – бракло дійсного порозуміння в середині… Треба під загрозою звалитися в провалля – знайти порозуміння на іншім шляху, не демократичнім… Демократія, демократія! Так, неначе б вона була бальзамом на все! Дослівно маємо петлю на шиї. В таку хвилину йде про те, щоб розірвати петлю, а не про те, щоби конче її розірвати – демократично.

Поручаючи демократію для інших, жидівський часопис для себе чудово розуміє, що часом інші методи є спасенні для об’єднання нації…

Безлад в речах і в відносинах все виникає з безладу їв думках, з браку порядкуючої ідеї, загальновизнаних догм. Великий струс 1914 і слідуючих років, змив з поверхні політичного життя – в неодній країні – стару провідну верству, або ця верства поволі вироджується. Нова, що прийшла їй на зміну, нова демократична провідна кляса, нездібна заступити ту, що зреклася провощу.

Втративши авторитет вгорі, суспільність розпорошилася духово, морально і організаційно-політично. Внівець пішли загальновизнані вартості, що тримали збірноту вкупі – вартості моральні, духові, політичні, економічні, релігійні. В ослаблений організм вдерлися легіони бактерій, щоби зжирати його 3’ середини. Вдесятеро збільшилися сили відосередніх тенденцій і течій. Всі розкладові чинники суспільства – соціальна і інтелігентська галайстра піднесли голову… В такі переломові моменти (а його переживає і наша суспільність) основне завдання є: не дати суспільності розпастися, не дати отруйним бацилям зжерти її. Зцементувати її наново в цільний, міцний і відпорний, з великою ударною силою, організм, зв’язати спершу в одну духово-моральну, а потім і організаційну цілість.

Чим можна зв’язати цю збірноту?

Передусім – встановивши ряд догм, ряд правил, ряд аксіом у всіх полях збірного життя, різко очеркнених, ясно, протиставлюваних вісім іншим, безкомпромісових; встановивши свою правду, єдину і непомильну. Подруге – надхнути ту правду, запалити загал вірою, що уважала би всіх інших богів – за поганських ідолів, що не робила б з ними пактів, ні торгів. Нарешті – вбити ту віру і ту правду в збаламучені хитливою добою і чужими впливами мозки свого загалу, без жалю поборюючи надовірків.

Лише така сила може злучити загал своїм авторитетом. Лише таким способом можна, в такі переломові хвилини, доконати об’єднання нації чи збірноти.

Тому й не могла зробити цього й ніколи не зможе зробити демократія: та самозванна нова провідна верства, яка у нас і деінде гадає «об’єднати» довкола себе націю. Як могла би доконати цього демократія, яка має відразу до «клерикального способу думання», до всякої непохитної віри, до догм? Яка завжди і всюди шукає угоди з іншими течіями і поглядами? Яка ніколи не знає яскравої роздільної лінії між своєю правдою й ‘чужою, яка завжди вірить, що нема такої справи, яку не далося би полагодити, трохи поторгувавшись? Яка – в ім’я «гуманності» – наколи не піднесе караючого слова на шкідників нації? Яка не здобудеться на .великий жест, на радикальне виполення бур’яну у власній суспільності? Яка толеруватиме всяку шантрапу, що роз’їдає власний загал знутра? Як може піднятися цього великого завдання демократія – боязлива думкою, слаба волею, з відразою до виразного чину?

Люди цієї касти – нікому не заімпонують і нікого не з’єднають в часі, де все – віра, думка й воля загалу, розхитані і ослаблені як ніколи.

Гурт – хоч би і який великий, хоч би і як демократично, з усіх, зліплений, хоч би мав більшість запряжених до воза одної партії чи об’єднання, ніякого об’єднання не довершить без тої сили притягання, без того внутрішнього вогню, який запалюють «диктатори» в своїм загалі. I навіть коли демократи зачинають симулювати диктаторів, коли починають плягіювати чужі гасла – не ними виношені, не ними вистраждані, не ними зроджені, навіть тоді демократичні горлаї з порожніми серцями й головами нікого не здурять. Як каже Фауст:

Якщо не чуєш сам, пуста і мова буде…

Як з серця не плине та мова,

То не дійде до серць людей.

Коли такі сноби – з моди чи страху перед переможною думкою, яка підкопує їх власну, перемальовуються на «фашистів», – нічого з того не виходить. Левина шкіра нікого не здурить і нікому не заімпонує. Їм варта було б дати пораду Сковороди: «Лучше бить натуральним котом, нежелі з ослячою природою – львом».

Вимога об’єднання не самоціль. Об’єднання потрібне лише, щоб удееятерити ударну силу загалу, збільшити її відпір. Це – питання якості матеріалу, з якого ліпиться об’єднання і який його ліпить. Зліпити його можуть лише нові люди – яких воля, думка і готовість до діла є матнетом, що до нього тягнуться, не раз проти волі, людські стружки. В ролі цього магнету все з’являється меншість, гурт. Він витискає свою печать на думці і волі маси. Він – зорганізований не в партію, не «об’єднання», а в карний Орден – веде ту масу. Він надає їй незнану доти енергію й силу. Бо енергія народу – це функція не лише числа, але й інтелектуальної і моральної вартості проводу. Він витворює скалю нових вартостей – апробуючи одне, глузуючи з другого, караючи – за третє.

Об’єднати націю, особливо в момент, що ми переходимо, в момент захитаних вартостей, захитаної волі, охлялого чину – особливо потрібно. Але насамперед треба об’єднати її – духово. Цього не зробить демократія, нездари і комбінатори без думки і без бажань. Активна верства, що об’єднає націю, вийде не з вибору, а з добору. Так було, так і буде. Виховати, створити цю нову касту – завдання нашого часу.

Незавидна доля тих, що в таких випадках вказують шлях або йдуть напереді. Метиться на них вигідницька юрба. Трупа Хмельницького викинули з могили. Голову Кромвеля застромили на паль. Щоб Жанну Д’Арк спалити на кострищі – вистало кількох днів. Щоб її канонізувати – 400 літ. Мазепі не дають спокою і 200 літ по смерті, викликаючи по церквах його пам’ять, або – навіть серед «самостійників», осуджуючи його «нерозважний крок»…

Юрба мстива і зве тих, що формували душу поколінь, або формулювали їм ціль, – злими дітьми люципера. (Хмельничан звали – «дияволами Хмеля»).

Ті провідники активної меншості – що я їх тут згадав, – дійсно мали в собі щось такого, що не давало масі їх земляків охлясти і заспати, та лише вони є формотворчі. Лише на вогні їх духа гартується «ясна і тверда криця» з покірливої й байдужої маси. Лише вони виковують нові скрижалі правд, лише вони доконують переворотів і об’єднань, що живуть століттями. Не таких, що під ударами молота дійсності, розприскуються мов скло… Лише вони служать не ковалом, а молотом історії…

По війні 1914 і подіях, що наступили по них, – наш загал теж вийшов з стану всякої рівноваги. Наша демократично-соціалістична інтелігенція, що по упадку козацької аристократії, – надавала тон цілому нашому збірному життю останніх кількадесяти років, вже перед війною напіткнулася на нову, націоналістично забарвлену течію, що виповіла їй війну. Тепер та течія переходить у наступ. Тепер стає очевидно, що ні думка, ні воля, ні ціла вдача тої інтелігенції – не зможе опанувати наш хаос, ні анархію в думках і в цілях; що на те – є вона за боягузлива, за безвольна, за ідилічна. Треба, щоб була «дума і воля єдина», але на те треба передусім, щоби з’явилися люди, які мають ту думу й волю, якими об’єднують маси. Бездумна й безвольна драгоманівщина – того об’єднання не довершить ніколи, не об’єднає націю.

Об’єднати розпорошені енергії нашого загалу в однодумну й міцну цілість, – зможе тільки нова батава нових людей з новою думкою, з новими методами, з новими організаційними ідеалами. Тільки та нова каста, відмітаючи змиршавіле старе, ломлячи партії в ім’я засад ордену, через роз’єднання приведе до об’єднання.

Іншого шляху до об’єднання в наші часи немає.

Львів, 1938.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2018 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 95

Модифіковано : 16.10.2018

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.