Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Хрестом і мечем / Хрест проти диявола

Хрестом і мечем

Хрест проти диявола

Дмитро Донцов

На диявола хрест, на неприятеля шабля!

Козацький полковник Єрмоленко.

Живемо на вулкані і близький вже його вибух. Коли зашморгнулася московська петля на Україні, думали в Варшаві: хай над Дніпром сидить Москва, ми за Збручем, ми будем жить безпечно. Та впала Україна і Польщу задавила, а з нею й Румунію.

Думали у Відні, в Будапешті, в Бухаресті: хай над Дніпром і Віслою сидить Москва, ми у себе житимемо спокійно! Але й на них ударив грім!

Думали на Заході: хай Москва над Ельбою і на Балканах, ми по цей бік залізної заслони, якось проживемо! Але вже передові стежі кремлівські калатають у двері Франції, Італії; над Сеною вже блиснула заграва міжусобної війни; московські манки сягають Святої Землі! Слуги Кремлю вслизнулиея й до цієї країни.

Тінь диявола впала на землю!

Масові убийства, саботажі, брехня і підступ – ось способи, якими він силкується висадити в повітря будівлю християнської цивілізації, обернути людськість в слухняну отару бездумної худоби. Щоб молилися ми не Святій Софії у Києві, не Святому Петрові у Римі, а намісникові Нечистого на землі.

І на багатьох сильних світу цього напав страх! Ніколи не було на землі стільки Пилатів і фарисеїв, ніколи не було стільки охочих продати братів за тридцять срібняків, чи вмити руки в крові невинних. Ніколи не було стільки знатних, про яких сказано: «Кого Господь хоче покарати, відбере тому розум». Школи ще не була Європа так позбавлена думки і твердої волі, не була так обнята страхом.

Звідки цей страх, цей параліч волі?

Це наступило тому, що відлітає від нашої цивілізації її дух, тому, що швидким кроком іде дехристиянізація Заходу. В Німеччині ще Бісмарк почав похід проти церкви. В його сліди пішов Гітлер. В Іспанії, кільканадцять літ тому, секта безбожників пробувала зробити революцію для знищення релігії. У Франції третя республіка вигнала навчання релігії з школи. В Великій Британії відсоток практикуючих вірних падає з кожним роком. В Сполучених Штатах Америки усувають теж молитву з шкіл.

Всі знають історичну подію, якою утвердилась віра християнська в Європі, коли перед рішаючою битвою за Рим з своїм суперником Максентієм, бачив Константин віщий сон, а на небі знак хреста; коли він наказав зробити цей знак на своїх прапорах з написом «Цим переможеш!». Під цим знаком вступили переможні легіони Константина до Риму.

Під цим же ж знаком існувала і відбивала напасників ще тисячу літ Східно-Римська імперія. Під цим знакам відбивали навали поганих наші київські князі. Під цим знаком звільняли свою країну від маврів іспанці. Лід цим знаком розбивали римляни й франки гунів, під ним же ж відбувало західне лицарство походи в обороні ігробу Господнього. Цей знак стримав похід на Європу грізного Ісляму. Нарешті, пишно розвинулася під цим знаком блискуча культура Окциденту, з її катедрами, героїчною лицарською поезією, малярством, мистецтвом взагалі, філософією, теологією, наукою. Відблиском тої культури жила Америка, Африка, Австралія, Азія.

І ось – разом з тим, як поступала дехристиянізація Європи, почала вона підупадати, блекнути її звізда назовні, розкладатися всередині її суспільство. Я вже згадав, про запровадження світської безрелігійної школи у Франції, про поступ безвірництва, яке приніс з собою соціалізм. Цей «поступ» можна епостерігати і на дрібних фактах, на яких слідно ту укриту силу, яка спритно прагне не тільки підкопати християнську віру, але й знищити саму символіку осоружного їй знаку хреста. Цей знак на церквах і стягах понищив большевизм.

По нім проти церкви виступив Гітлер. У свіжо загарбаних їх військом містах, старанно вимазували обидва диктатори на таких вулицях, як св. Катерини чи св. Павла, слово «святий». Веймарська республіка німецька, ще перед Гітлером, змазала з державного герба знак хреста. За нею пішла, по 2-й війні, Італія, Румунія, Югославія. І лише країни, що ставляють чоло комунізмові, зберегли цей знак у себе, як Англія, Іспанія, Португалія, Греція, Україна.

Тому, хто думає, що цей хрест, ця символіка нашої віри й культури є ось така собі дрібничка, – хай над наведеними фактами застановиться, і над тим, чому противники християнства намагаються знищити ту «дрібницю»? Чому мертві пам’ятники живої колись давнини нашої, як старо-князівські або козацькі церкви нищить московською рукою диявол у Києві?

Ніщо, може, не свідчить так про те, оскільки Захід підпав під вплив ворожих християнству сил, як факт, з яким завзяттям ті сили ненавидять країни, де збереглася пошана до релігії, а саме – Велику Британію, Іспанію, Україну. Їх ненавидять многі темні сили за те, що в них ще найбільше збереглися шляхетні традиції Окциденту. Іспанія мусить витримувати наступ чорних сил, яким хотілося б, щоб в Мадріді сидів замість генерала Франка якийсь московський генерал Толбухін або інший, щоб смолоскипами палали знову Божі храми в Толеді чи Севільї, щоб знову з рук червоної інквізиції гинули служителі хреста, як гинули й гинуть досі на Україні, в Польщі, Югославії, Румунії.

Україна, велетенська потенціяльна сила Європи, замовчується, оббріхується, катується, – тільки тому, що є це країна старої християнської культури, яка ще може зродити Мазепу чи Хмельницького, оборонців віри і Церкви. Всі оті країни, або наражені на безнастанний наступ протихристиянських сил, або – як Україна – розп’яті ними на хресті. Решта ж Європи, решта здехристиянізованої Європи, крок за кроком відступає перед силами диявола.

Чому це так?

Тому, що лжехристияни не можуть щиро поборювати нехристів. Тому що безбожність – їх спільна віра. Тому що мільйони європейців вірять не в книгу чотирьох євангелистів, а в книгу ненависника християнської культури Карла Маркса.

Без якоїсь віри, без адорації чогось, без любові, без прив’язання до чогось не може жити людина. Отже, чим заступила сучасна, так звана модерна, цивілізація адорацію Розп’ятого? Чим заступила віру у щось вище від нашої марної плоті, її потреб і забаганок? Віру в те, що існує в зорянім небі над нами і в нашій душі, – Божий закон, якого не вільно переступати, хоч би це й грозило нам некористями матеріальними, або й загибеллю? Чим заступив наш вік віру в цю Вищу Силу?

Він заступив її вірою в механічний поступ. Цивілізація, яка вигнала Бога з душі одиниці, родини, з школи, з мистецтва, з літератури, з громадського життя, – стала ібездушною механічною цивілізацією. Культ Божества «заступила вона культом матерії, адорацією мамони, культом особистого, родинного», класового й національного егоїзму, погоні за грошем, вигодою, насолодою й розривкою.

В особистім житті – кар’єра, служба все одно кому й чому, аби інтрантна; в соціальнім житті – егоїзм одурманених соціалізмом мас, більше платні, менше праці, все одно, хоч би той егоїзм допровадив до ослаблення оборонної сили країни і до її военного розгрому, як це й сталося з Францією в 1940 році, роззброєною матеріально і морально радикалами й соціалістами « часі між двома війнами.

В житті міжнароднім – це егоїзм або недоумство щасливіших народів, байдужих на те, чи пожре червоний молох двадцять мільйонів європейців чи п’ятдесят більше. Аби в їх хаті був спокій! Аби був. так званий мир, дарма що під час того миру більше гинуло, народу, ніж під час війни, як наприклад під час штучно зорганізованого Москвою голоду яа Україні. Хоч би такий мир був потоптанням всіх законів Божеської справедливості! Хоч би той мир коштував приставання з масовими убійниками, акі не втечуть ще від свого Нюрнбергу.

В політиці – це егоїзм клік, це гешефт, погоня не за ідеєю, а за мандатами й виборчими голосами, та фінансовими користями. Це продаж отчизни за шмат гнилої ковбаси, це мільйони голосів відданих на комуністів, на агентів ворожої держави; це гасло – «після нас хоч потоп!» Це підлещування до матеріальних інтересів мас, що живуть справами дня, не заглядаючи в майбутнє, несвідомих грозячих їм небезпек.

Це відхід від всяких абстрактних ідей великого формату, від великих поривів. Бо матеріалістична доба нездібна до глибших поривів почувань, ні до ентузіазмування великими ідеями. Все це зветься неактуальною, навіть шкідливою «романтикою», не гідною уваги «тверезих» і «розсудливих» людей, – тих, для яких єдиною розсудливою річчю є їх кліки матеріальний інтерес… В пресі – це часто-густо облуплювання й баламучення громадської думки, боязнь чіткої й ясної мислі, покривання зла або потурання йому. Це крамничка замість вільної трибуни.

В письменстві – це розпуста і гниль таких авторів, як Пруст, Барбюс, Андре Жід, Маргерит, Сартр, Колет, Джойс і двері иастіж відчинені в Європу для каламутного потоку так званої московської культури, культури грядучого Хама. З її звеличуванням матерії, найнижчих інстинктів плоті, касарні, отари, з зневагою людської індивідуальності і всякої свободи. А надо всім лунає клич, що колись привів до згуби старий Рим: «Панем ет ціріценсес!» – Жратви й забав!

В країнах, розжертих матеріалізмом, заникають поняття честі, гріха, отчизни, національної й громадської солідарності, вірності рідному краєві. Вищу культуру духа в таких країнах заступає вульгарна розривка: Замість кріплячої мудрості Святого Письма, модерна людина напихає собі голову глупими історіями з ілюстрованих часописів, які нічого не дають ні душі, ні думці. Замість дивитися на морально будуючі образи Діви Марії або святих, взірців непохитної віри, душевної твердості, мужнього героїзму, – модерна людина оглядає в брукових магазинах світлини боксерів, убійників, гангстерів і повій; світлини їх менаджерів, з оірядним черевом і глупою усмішкою на звірячім Обличчі.

Замість музиці Бортнянського, Моцарта, Бетховена, вияву одвічної туги людської душі за Вічним, музиці, яка ушляхетнюс душу, – прислухається модерна людина до варварського вереску джезбенду, що роздражнює найнижчі інстинкти людської істоти, запаморочуючи мозок, вбиваючи думку. Очманіла від так званої модерної цивілізації, сучасна людина взагалі перестає розуміти, що таке культура духа, культура характеру; перестає розуміти різницю між культурою і цивілізацією. Не знаючи ні Платона, ні Арістотеля ні Данта, ні отців церкви, – така людина уважає себе за дуже культурну, коли має комфортову туалету, авто й радіо…

Навіть у рисах обличчя такої людини молена побачити відсутність всякого духового виразу, всякої іскри Божої, липі є трафаретну бездушну усмішку на бездушнім обличчі. На портретах Вашінгтона, Наполеона, Веллінгтона, Хмельницького, Шевченка, не бачите конвенційно оскалених зубів, – але якою величчю, яким внутрішнім вогнем світиться з очей їх душа, яка не зірвала ще контакту з Творцем! Не було в них нічого з тієї «симпатичності» й «сердешності» людини з юрби, – «такої як всі», – яка тепер скрізь в Європі удає з себе провідників нації, думаючи що інспірації для тяжкого завдання провідництва треба шукати не в контакті з праджерелом одвічної мудрості, лиш в контакті з «пересічною людиною», людиною пересічного розуму, пересічного характеру і пересічних стремлінь.

Здана на поталу культу матерії, модерна людина вже не ставить над своїм Я» над любов’ю до себе, до ближнього, до земного, – тої Вищої Сили, якій завдячує свою душевну твердість, мораль, силу характеру і внутрішню карність, без яких нічого великого, ні доброго не вдіє сама людина. Здана на поталу культу матерії, земних благ, гроша, черева й насолоди, стає модерна людина людиною з желятини, без характеру, без хребта, без стриму, без внутрішньої дисципліни. Відпадає стимул до праці, пошана до людської індивідуальності, чужої й власної, до всього високого, до Бога, так само як до рідного краю. Тоді києм, отим великим києм тоталітаризму, червона Москва жене до праці і на війну мільйони обезвірених рабів, озвірілих від науки Маркса й Леніна.

В країнах Заходу матеріалізм робить такі самі поступи як і в Росії. Безбожництво шириться тут так само, як і там. Правда, на Заході ще кия нема, але вже нема Бога. Щезає внутрішня дисципліна, а палиці західня демократія вагається вжити. Звідти безідейність, млявість, нерішучість, а подекуди й страх супроти Росії провідників Заходу, а головно невміння зрозуміти свого червоного противника. Як не розуміла розніжена атенська демократія македонського Пилипа…

Бо і як міг Захід зрозуміти Москву? Гадали поділитися з нею здобиччю, а показалося, що Москва хоче не половину, а все! Думали дати їй договірні «секюрити» – а показалося, що Москва потребує зовсім не це, а території. Думали звабити фінансовими позичками, торговельними договорами, а Москві наплювать було на це! Думали встановити з нею підстави нового миру, а Москва перейшла від одної війни до другої, від війни між державами до війни класів всередині кожної нації: в Польщі, на Угорщині, на Балканах, в Персії, в Китаї, в Кореї, в Палестині, у Франції, в Італії.

Показалося, що Москва думає не категоріями спрагненого спокою Заходу, лише зовсім іншими. Показалося, що прямує вона не до добробуту мільйонів, не до спокою, не до миру, лише щоб над Азією і Європою (на разі) запанувала її ідея, ідея кошаровогої соціалізму; щоб залопотав її червоний прапор з знаком серпа й молота на червонім тлі. Так як колись до того стреміли наслідники Магомета з знаком півмісяця на зеленім стяту.

Як може зрозуміти Захід цю нездержну волю панування й могутності, коли вигасає в нім віра, яка давала йому елян, порив, силу і бажання героїчних діл, – віра колишніх хрестоносців, віра хреста? Як може Захід – позбавлений тої героїчної віри Захід – не хотіли «епізменту», коли на нім, як на подушці так приємно спиться? З заплющеними очима не бачить осліплена Європа сокири, занесеної над її головою, не хоіче засвоїти думки, що є неминуча боротьба за існування, боротьба на життя і смерть. Тратячи віру, вона тратить розум. Тратячи розум, тратить відвагу потрібну для неминучої боротьби. Все це їй заміняє «вішфул тінкінг», що «гакось то буде», якось то все влаштується, дешевим коштом, без риску і зусиль.

В останніх часах наступила, вправді, реакція. Декілька відважних народів, український, грецький, іспанський стараються врятувати чи наново здобути свою втрачену незалежність національну, врятувати честь і майбутнє християнської цивілізації. Рятують Європу перед московською навалою також такі народи, вірні своїй вірі, як турки і араби. Але – на яку ж завзяту опозицію напотикаються всякі спроби загальмувати тріумфальний похід Кремлю на Захід і Схід! На опозицію всіх темних сил внутрі самих же ж західініх суспільностей!

Скільки зрадників власного народу і його віри, скільки агентів 5-ї колони, скільки московських Квіслінгів знаходить в лоні західної ж суспільності Серп і Молот, що несе з собою смерть і голод! А коли побачуть якийсь мужній жест чи голос, як кидаються на того, хто посмів його подати чи зробити!

Опубліковують дипломатичні документи, сталінсько-гітлерівські, які здирають маску з обличчя імперіалістинної Москви, – і як заметушаться сталінські підбрехачі на Заході! Як намагаються затушувати аферу! І «нащо, мовляа, то було оголошувати? Чи потрібно це?»

Виступить хтось з проектом конскрипції чи пара-мілітарного вишколу в обличчі московської загрози, – який рев здіймають прихильники Кремлю! Якими трубами єрихонськими намагаються оглушити противників! Як кричать проти «імперіалізму» своєї країни, якої є негідними громадянами! Як спішать овій край, обеззброєний, віддати живцем в руки його найтяжчого ворога!

Виступить з своїм відважним чином Українська повстанська армія, і скільки бруду і помиїв виллють на неї слуги Росії! Скільки – на сором нам, українцям, – навіть в нашім національнім середовищі, знайшлося московських підбрехачів, які ту повстанчу акцію, найвищий вияв героїзму в сучасній Європі, – паплюжили або замовчували навіть тоді, як кричала про неї вся світова преса! Як старалися понизити її, позичаючи з своїх наклепах лайки з большевицького словника!

Скільки то облудних лібералів і демократів вступаються за одного чи двох засуджених червоних бандитів, зрадників свого народу, але й пальцем не кивнуть, коли за червоною завісою ллється кров мільйонів невинно катованих!

Так шириться облуда і забріханість, так вмирає ідея пошани до поняття честі, свободи, героїзму, патріотизму, і не через що інше, як через те, що відвернувшися від правди Христа, Захід тратить респект до великих абстрактних ідеалів, роззброюється ідейно і морально, грузне в трясовину матеріалізму. Відлітає віра, а з нею і дух войовничий її боронити.

Історики не раз нам поясняють, що нібито за старого Киева чи за козацької України змагався народ за віру, а тепер змагається за націю. Велике непорозуміння! Тоді, як і тепер, боролася нація й за незалежність національну й за віру. Тільки тоді ширше значення надавали слову «віра», глибший зміст. Віра християнська – це був колись наш кодекс, статут всього внутрішнього устрою суспільства. Цей кодекс нормував всі відносини тої суспільності – між батьками й дітьми, братами й сестрами, народом і тими, хто ним правив, нацією та її ворогами – поганими, між різними клясами суспільства, між людьми поміж собою і між людьми й Богом. Це була система понять Правди, Добра, Краси.

Уняті в форму оповідань, заповідей, притч – ці правила людської поведінки глибоко вкорінювалися в мозок і серце тодішньої людини, формували її душевне й духове Я, її характер, тримаючи на припоні внутрішньої моральної дисципліни від осередкові інстинкти людини, хоронячи від розвалу громаду і націю. Незрозумілі безвірницькому поколінню, – багато для християнина означали такі неїативні й додатні символи як Юда, Каїн, фарисей, Пілат, вигнання торгуючих із храму, поняття гріха й покути, милосердного самарянина, багатого й Лазаря, невірного Фоми, пресвятої Діви, яку звали «матір’ю козацького краю»; такі слова, як «не мир, но меч!», такі образи як образ хреста і Розп’ятого на кім, Духа Святого, «жизні подателя», якого подуз чув у собі Шевченко і якого нерозуміння докоряв, своїм недотепним землякам, які не знали, що невидиме є початок всього видимого.

В тій символіці, в тих притчах, в заповідях були тверді правила поведінки, яскраві приклади – на чім взоруватися, чого як вогню оминати, були духові обручі, які твердо тримали духа суспільності тих часів і її тіло хоронили від розпаду. Окрилені тою вірою, щитами перегороджували поля етарокиївські дружинники з князями, боронячи перед кочівниками Україну.

Очевидно, ніхто не скаже, що складалося те суспільство з святих. Грішників було досить і тоді, тільки з тою різницею, що тоді навіть ті, що переступали закон, знали в совісті своїй, що роблять зле, і це вже було багато! Бо в тій свідомості крився початок поправи.

В обороні тої віри, кодексу цілого життя нації – приватного й публічного, ставала не тільки князівська, але й козацька Україна, і західноєвропейське лицарство тої доби. Вони знали, що не вільної робити «епізменту» з дияволом. Знали, що не можна чорта виганяти Вельзевулом; що між адгерентами Святого Христа і його ворогами не може бути тривалого миру знали, що противникам Христа ішло не тільки про те, щоб знищити Церкву, але ввесь уклад нашого індивідуального і суспільного життя.

Знаючи це, більш як шість сот літ боролася з поганами Україна, більш як сім сот літ (боролася Еспанія з маврами на другім кінці Європи. Але волі до цієї боротьби не має нинішня здехристиянізована Європа!

Комунізм – це теоретична догма, це узбросна доктрина, це віра. Тому й перемогти її не здолають самі танки й бомби. Комуністичну віру переможе тільки інша віра, більш гаряча й більш войовнича. Я знав большевизм замолоду, ще перед його народженням, так сказати в лоні його матері, російської соціал-демократичноії партії. Знав большевиків, з яких одні були мої колеги по університету, другі по тюрмі. Вже тоді відчувалося диявольську силу, в них укриту. Проти них була тоді могутня царська імперія, з якою союзу запобігали великі держави; яка зломила не одну силу, що проти неї повставала, не одну націю. Але ту велику потугу, вкупі з іншими партіями большевики завалили.

Чим? Якою зброєю? Ні армії, ні поліції не мали вони, ні фабрик амуніціїї, ні грошей. Все це мав їх противник, царський режим. Тим не менше, оту велетенську силу большевики звалили, просто зголили з поверхні видимого світу. Чим?

Невидимою силою диявольського духа, що в них вселився! Це було те стадо свиней, в яких вселилися біси і які, заки згинуть, розтопчуть ще не один безжурний, безпечний народ. В ті часи, коли щойно народжувався той рух, не було ще в плані матеріальнім ні Чека, ні колхозної панщини, ні терору, ні імперіалістичного підбою народів, ні системи політичного деспотизму.

Але все це, як плід в зерні, як дуб в жолуді, глибоко сховане в землі, вже було, вже існувало, вже невидимо кільчилося в душах тих синів диявола. Хто зазирав в майбутнє, той вже бачив прихід їх, навіть дату їх приходу досить точно проповідав Достоєвський, який знав добре свій, рідний йому духом, народ московський. Хто дивився не на поверхню з’явищ, а в їх затаєну суть, той в словах цих людей, в їх рухах, поглядах, бачив іноді, як спалахував диявольський вогонь, що потім вибухнув назверх і грозить спалити нашу цивілізацію.

Цей вогонь, це була їх віра в їх ідею, їх енергія й воля втілити її в життя, щоб заіснувала їх сатанинська доктрина не тільки в плані духовім, але й в плані фізичнім, матеріальнім. Це була їх погорда до небезпек і катастроф.

Таке буває! Таку силу віри можуть мати і сини Темряви. Наша Церква має прекрасну книгу – «Добротолюбіе», де зібрані поучения вчителів Церкви. В цій книзі прочитаєте: – «сердечна мужність і погорда небезпек повстає з двох причин, або з великої віри в Бога, або – з жорстокосердя». От з того чортівського жорстокосердя зродилася віра й енергія большевизму. І ніщо» ніяка матеріальна влада сама тої жорстоко-сердної сили не зломить. Зробить це тільки нова духова сила – сила віри!

Певно вам доводилося оглядати світлини большевицьких вождів: Леніна, Сталіна, Димитрова, Тіта, Готвальда і інших. Свіжо в однім часописі я бачив як виглядала диктаторка Румунії, яка м. і. не є ніяка румунка, Анна Паукер. Вона є огидна в цілій своїй зовнішності, ще огидніша на тлі сфотографованої тут же ж побіч другої Анни, Парма-Бурбон, жінки Михая румунського. Постава, відкритий рот цієї відьми (її знято під час промов) – все викликає несмак і обридження кожної людини, що має хоч трохи почуття краси і поняття шляхетного. Подібне враження викликають і знімки комуністичних вождів. Але – одночасно, оглядаючи їх, відчуваєте, що за тою огидною відштовхуючою зовнішністю, криється фанатична внутрішня енергія і диявольська віра.

Коли ж поглянете на ту другу Анну (Парма-Бурбон), гарну, милу й шляхетну, але – видимо анемічну і безвольну… Коли поглянете на деяких вождів європейської демократії або соціалізму, нанр. Рамадіє, знаного аматора канарок та інших пташок з симпатичною борідкою і з окулярами професора. На пузатого Еріо, колишнього туриста до Москви чи естета і колишнього «людовофронтового» приятеля комуністів Лева Блюма, – вам стає страшно! Ясно’ бо, що не тим людям ставити чоло воюючому комунізмові!

Я сіказаві, що силу і твердість, віру й відвагу, – дає людям або віра в Бога – щоб творити добро, або жарстокосердя, щоб творити зло. Модерна літепла Європа, відкинула жорстокосердя, але відкинула й Бога. Звідси її безсилість, безсилля її провідної верстви. Тим часом воюючому комунізмові треба протиставити людей і борців тої самої енергії, того ж формату, такої ж відваги, такого ж самого духа прозелітизму, ще більшої невгнутої, ще гарячішої віри! Ще більш горіючого фанатизму!

Таких войовників може дати тільки віра, одідичена нами від предків наших; вона зробить твердими нас, як робила їх. Цю віру, джерело нашої кріпості, мусимо знову збудити в нашій душі, щоб очищуючим вогнем спалила в ній все кволе й нікчемне, щоб підняла дух наш над всім марним і дочасним, щоб загартувала наш дух для боротьби за ідеал одвічної Правди. Правди, що возвістив нам майже дві тисячі літ тому Той, який існував «прежде всіх вік» і який ще прийде, щоб «судити живих і мартвих».

Ця віра навчить нас, як козаків, про яких писав Руселій. Навчить нас «ревності невигасимої, все горіючої живим полум’ям», навчить «не прощати ворогам Бога і своїм».

Вона навчить нас, як вчила наша давня церква, що з активними ворогами Христа не вільно «куматися, свататися, брататися й мішатися».

Вона навчить нас «любити друга», але «возненавидіти його злонравіє і безвіріє» (коли він тим заражений), навчить боротися з злом.

Вона навчить нас любити ближнього, але насамперед Бога, бо то є перша заповідь. А любов до нього ставити над особисті прив’язання і родинні зв’язки.

Вона навчить нас мудрості віруючих тої доби, її провідників, навчить мудрості й безстрашності Хмельницького, який на смертнім ложі говорив про сина свого Юрася до старшини козацької: «Анафемі віддаю того, хто зведе його з правдивої путі і зробить притчею во язиціх, посміхом між людьми. Віддаю (анафемі) і його самого, коли ніде шляхом строптивим і віддалиться від правості, честі й християнської чесноти!»

Вона навчить нас мудрості прадавнього Києво-Печерського Патерика, мудрості св. Феодосія, який закликав «возненавидіти всяку неправду» в світі; який кликав активно змагатися з злом; який видалював з манастиря «слабих і нерадивих» ченців, а не «об’єднувався» з ними. Вона навчить «не оправдувати несправедливого, аще і друг твій є», бо вища за особисту приязнь – Божа справедливість.

Вона навчить нас, що віра Христова – це не тільки «отчаявшихся надія», але й і «нечестивим погибель».

Вона навчить нас, що служителі Церкви не тільки «вогнем духовим» просвічувати темних повинні, але й «ідоли сокрушати». Бона навчить, що тільки ця віра дає нам мужність, кріпость духа і безстрашність, яка вбиває в серці все дрібне, хитке, кволе, все м’яке, трусливе і підле, що тільки віра дає нам запанувати над тілесною неміччю, над фізичним болем, над страхом і спокусами.

Навчить нас не ослабитися в славі, не пропасти в напасті; бути твердим і невблаганним до себе, щоб бути невблаганним і твердим до окружаючого зла. Вона навчить нас про заповідь люїбови й допомоги ближнім, але й про Божий бич проти фарисеїв і всього «кодла гадючого», що трує своєю іприявою прекрасний Божий світ!

Вона навчить нас, що віра справді двигає горами, що дух вище за неживу матерію; що без нього хоч не знати як міцно збудована матерія розпадеться в порох. Вона навчить нас, шр Христос прощав і розбійникові як той покаявся, але другому, не розкаяному не дав розгрішення. Вона навчить нас, що як – говорив Ніл Синайський – «хто не має ненависті до гріха, зачисляється сам до грішників»; що за всякою мислю і добрим наміром мусить іти в парі «гарячність подібна вогненним вуглям», що хоронить мисль і не допускає до неї.

Вона навчить нас, що така фанатична ненависть до зла й фанатична любов до нашої правди робить чуда; що тільки вона здолає зруйнувати найміцніші будівлі на землі, здійснити у видимім, реальнім плані ідеї, що невидимі іншим, кільчаться у віруючій душі. Та віра навчить нас бути неослабним в боротьбі за нашу слушну справу, за визволення нації з невірницького ярма, натхне нас воєнницьїким духом предківі, осіновнииів нашої церкви і нашої держави.

Ті, яких козаки прозивали «сластоїдами і перино-спалами», нарікають часто на той войовничий дух, що воскрес на Україні, що позбавляє їх спокійного сну… їм можна відповісті словами Лазаря Барановича, що так відповів противникам козацтва:

«Козак – сущая буря і вітер в полі… Ми, раби Божі, серед того вітру подібні билинам Божіїм, гнемося, та не ломимося, ділаємо своє діло… Господу благоугодно, щоб були ми як рожі між тим терновиком, інакше, без тої колючки, не було б нічого доброго».

Гаряча віра козацька, готовість невсипуща по всяк час за ту віру стати, – це були ті колючки, що хоронили рожу; були ті Шевченкові «мечі обоюдні», що серед них, під їх охороною, зростали пишні квіти високої культури, сильна незалежна суспільність наша. Ця ж віра помогла нам запроваджувати ліад серед себе самих, бути суворо-вибагливими до себе, вчила картати нікчемних, говорити правду. Вчила чудовими словами Івана Вишенськото, який «навчився од Христа Істини без похлібства лож – ложжю, вовка – вовком, злодія – злодієм, розбійника – розбійником, диявола – дияволом звати!»

Ця ж віра вчить і чото іншого. Вона вчить, що твердість душевна залежить від контакту з Божественною силою, чого найкраще навчимося від Шевченка. В листах, в поезіях, в Щоденнику свідчить він не раз, що коли «як золото з вогню» вийшов він з свого «суворого чистилища», нерушений життєвою підлістю, з «езламаним серцем, то завдячує це виключно своїй гарячій вірі, контактові з джерелом всякої духової кріпості, з Богом – контактові, що зветься молитвою. Завдяки цьому контактові, він – як тише – «не зледачів, не захолонув в неволі», зберіг свою «свіжість моральну», не втратив душевного вогню, ні здібності пристрасно любити Добро і пристрасно ненавидіти Неправду.

Він писав, що релігія – це «святе, велике діло для людини»; що під її впливом «кріпне й мужніє душа». Релігія – на його думку – «стає нерушимою стіною довкола людини, боронячи її на життєвім шляху від всіх плюгавств життєвого колобігу». З заслання писав він, що окружає його «така жахлива безнадійність, що тільки одна філософія християнська спроможна боротися з нею». І він асе ж вірив, що Господь, якому молився, ,і,воздасть злодіям за злая», скартає творящих зло. Завдяки цій вірі міг сказати, що вірний своїй ідеї, – «карався, мучився, але не каявся», як і його, страшна колись своїм воротам, нація.

Цю непохитну віру одідичив Шевченко від батька і від діда козака, від славних традицій козацької минувшини. Цією вірою горіли колись наші предки, вона робила їх душі твердими як камінь, шляхетними як золото, сильними і гордими вирізьблюючи характери тих людей, що ні перед жадним ворогом, ні перед ким не гнули коліна, як тільки перед Вседержителем, Творцем неба й землі. Цією вірою хоронили вони себе, свій край від всякої напасті.

Цю гарячу віру годиться згадати саме тепер, в теперішню страшну добу! Бо – щоб не казали ті, що дивляться на світ крізь рожеві скла, – зближаються жахливі часи! В ці часи якраз повинні з’явитися люди віри й волі. Європі, нам, світові потрібна нова еліта, нова провідна верства, нові справді, не по імені тільки «луччі люди». Партії віджили своє. Не їм, що не мають твердого символу віри, лиш так звані «програми»; не їм, що мають замість ідеї етикетку, напис; що не знають суворого добору індивідуальностей, ні суворої дисципліни; до яких вільний вступ і виступ, не їм бути знаряддям, яке розтрощить диявольську динаміку комуністичної партії!

Ані партії не в стані вести проти неї похід назовні, ані поборювати піідміновуючу роботу всередині суспільства або нації, ані стати тим міцно злютованим загоном відданих справі і собі людей, який потрібний тепер… Як говорив, я й писав давно перед війною, виконати це все здолають тільки Ордени, світські і духовні, на взірець тих, що зцементували і охоронили Європу і Україну з нею, та її культуру сотки літ тому; які мечем фізичним і духовим, гуртували б націю не механічно коло паперових «програм» чи гасел, яких ніхто поважно не бере, лише коло великої одної ідеї, для якої готові жити і вмирати люди доброї волі, невгнутого характеру, моральної сили і великої віри, нетолеруючі в своїм осередку нічого плюгавого і миршавого.

Один з хмельничан, полковник Єрмоленко схопив у лаконічну формулу гасло тої доби: «На диявола хрест, на неприятеля шабля!» Це ж може бути і гаслом нашої епохи. Гострою буде та шабля, коли її видобудуть в ім’я хреста люди, не шукаючі угоди з дияволом. Не треба вірити в наліпки і слова без змісту! Не йде у світі про конфлікт між державами чи партіями, між лібералізмом і консерватизмом, між соціалізмом чи большевизмом і капіталізмом, тими чи іншими економічними або політичними системами.

Конфлікт – ідейного, духового характеру, конфлікт між християнізмом з одного боку, а з другого – силами, що йдуть його знищити. Весь уклад, вся духова підвалина нашого життя, іяк нації незалежної, нації свобідних індивідуальностей, нації з нам питомими, дорогими нам умовами соціального й політичного ладу, етичного кодексу вартостей, все це християнського походження й духа.

І все це зникне з поверхні нашої землі, коли щезне християнство. Без нього обернеться людина в двоногу худобину, без почуття особистої гідності, честі, свободи, без шляхетних поривів, обернеться в раба свого шлунку й свого пана! В вічнім страху голоду і в страху бича, бо де вмирає в серці страх Божий, що підносить людину до Творця, тал залишається тільки страх людський, що принижує її до стану звіряти, і робить здібною до всякої нікчемності.

Все, чим віками пишалася Україна, весь чар, вся поезія і культура цієї благословенної країни, вся духова велич її, її невтнута любов до свободи і вічна готовість зіа її здобуття чи збереження боротися, все це буде розтоптане чоботом завойовника, коли щезне б ній дух праджерела нашої культури, християнської філософії.

Детронізуючи Творця, ставлячи в осередку всього себе саму, модерна людина може будувати не знати яку вежу Вавилонську, не знати який соціалістичний «рай»! – все це розсиплеться і вже розсипається в порох. Бачимо бо, що саме тоді, коли почала модерна людина кричати про знищення нужди, стала та нужда ще чорнішою! Коли почала кричати про. свободу, дочекалася рабства! Коли почала кричати про рівність – діждалася нових фараонів! Коли почала кричати про братерство, – вовком зробилася людина людині! Коли почала кричати про визволення народів – прийшло нечуване уярмлення націй під залізним ярмом нового Нерона, нової поганської імперії, нової татарщини!

Бо де потоптані Божеські закони, всяка будівля буде будівлею на піску!

Велетенське значення віри для щастя, добробуту й кріпості нації, розумів старий Рим. В тяжкі для нього часи, перед безвірством перестерігав своїх земляків поет Горацій, писав до них:

Богам корились ми –

І нам корився світ.

Із ними йдім від початку до краю!

А ні – грозою темних бід

Нас Божество зневажене скарає!

Кара зневаженого Божества вже нависла над світом… Не треба себе дурити! Не йде в світі до жадного втихомирення. Йде до остаточної розигри, як за доби Константина;, між двома вірами: вірою, що зробила собі з пенька панка, ідола з нового поганського кесаря й вірою, . якої заповіддю є «не сотвори собі кумира!» з матерії, з дочасного, з вигоди і з спокою! Гряде остаточна розигра між знаком Серпа й Молота, знаком адорації матерії, – і знаком Розп’ятого; між большевицькою звіздою і хрестом. Або переможемо як вільна християнська нація, або будемо етратовані новими вершниками апокаліпсиса.

Не дурім себе надією, що якась країна буде ощаджена в цій боротьбі! Що стоятиме збоку і тільки приглядатиметься до останнього бою. Що зможе на своїм щасливім убоччю сіяти, орати, будувати, женитися, множитися, насолоджуватися життям. Нічого невтральність не поможе. Не вдасться сидіти, зложивши руки, ів тій війні між двома таборами, яка вже іде між ними і яка ще страшнішою спалахне завтра. Писав Франко про Україну:

Відмірялись по морі крові й сліз,

Проллятих із очей народу,

То хто б з тобою суперництво зніс?

Так, свобода відміряється по морю проллятої крові й сліз… Але не проллятих безтямно, лише в змаганні за ту свободу і могутність, в ім’я великої ідеї! Не виросте свобода із сліз і крові тих, які «без одваги і бою на путь заблукали зтубливу», із сліз пасивної жертви, веденої мов корова на заріз.

Коли тямить людина за що й куди вона йде.

(Леся Українка).

Свобода виростає з жертв, що впали в боротьбі, в активній боротьбі з злом, з жертв свідомих свого великого післанництва, своєї місії, чи йде оро одиницю чи про націю – все одно.

Коли йде про нашу країну, про наш народі, то не виведуть його на путь спасіння ті, що думають Україну вижебрати чи видурити у сильних світу цього; ті, що всяку активну боротьбу за визволення з нової поганської неволі уважають «неактуальною», а на войовників українських, разом з большевиками, кидають наклепи і лайки. Не виведуть нас на путь спасіння «реальні, тверезі, розсудні політики», які бояться ставляти нашу проблему в цілий її зріст, а за справу актуальну уважають лиш іроблення власних інтересів.

Не виведуть нас на спасенну путь ті, що пропагують безідейність в політиці і безхарактерність в життю; які намагаються загальмувати процес формування яскравої, точної, мілітантної української визвольної думки і чину; які всяку велику акцію прозивають «бандитством» або «глупою романтикою», всяку яскраву ідею – «одностороннім маніяцтвом», а проповідь характерності і сили духа – «захвалюванням хижацтва»; які – розперезані, ліниві й вигідницькі в своїх думках і настроях – не зносять ніякої моральної дисципліни, ніякого догматизму ні в політиці, ні деінде; яких «ідеологією» є хаос в ідеях і толеранція нікчемності й безхарактерності в політичнім життю; яких «ідеалом» є старе анемічне, боягузливе, запобігаюче ласки всіх, недокровне українство, що угодовство з кожним наїзником було його єдиним дороговказом. Не виведуть нас на спасенну путь ті, що не думають про випростування народного духа, лише про автоматичний «поступ», та про запозичену в большевицької Росії ідею матеріального «щастя» людини, що» вбила в серці своїм Бога.

На путь спасіння виведе нас тільки велика ідея боротьби за християнізацію України, тільки відворот від згубливого насліддя анемічного, безбожницького гельотського українства другої половини 19-го віку; тільки повернення до героїчних, наскрізь пересяжлих духом войовничого християнства традицій нашої козацької і старокиїївської давнини, які .воскресив нам Шевченко. Християнство це не рожева водичка гуманності і доброчинності, це релігія войоївників Христових, які не уникають конфліктів, не «за хрести ховаються від сатани» (Шевченко) лише борються з ним під знаком Розп’ятого». Які конфліктів не уникають, а їх шукають і зло поборюють мечем духовим і залізним, душею аскета і воїна.

З таких аскетів і воїнів буде складатися та провідна верства, яка стане на чолі нації, щоб привести її в Обіцяну Землю. Передові стеж України вже стали на цей шлях, вже кинули виклик дияволові і його воїнству в ім’я нашої великої правди, в ім’я великої місії наглої нації в цю жахливу апокаліптичну добу останньої боротьби з силами лжехриста.

Треба, щоб в тій чи іншій формі, відповідно до часу й місця, до тої боротьби включилася, приступила до неї кожна українська людина, кожна українська спільнота в розсіянню суща! Щоб просвітлена світлом християнської Правди, сталила свій дух, гартувала енергію! Щоб де тільки доведеться, в своїй душі, в родині, в товаристві, в літературі, в театра, в пресі, з трибуни звичайного промовця, з церковного амвону, в громаді, в місті, між своїми й чужими, – активно й безкомпромісово виступала в обороні нашої Правди; щоб не толерувала зла, щоб всюди поборювала диявольські сили, що своїм нечистим духом мов отруйні гази, просякають ціле наше оточення, повітря яким дихаємо, вдираються в саму нашу душу. Щоб на кожний прояв, на кожний виступ протихристиянських сил, була наша реакція така однодушна й тверда, як проти того, хто посмів би ввійти у Церкву з шапкою на голові.

Коли не знищить людина Заходу болыневицького духа в своїй таки власній спільноті, в самім собі, в своїй душі, в душі кожної одиниці, – даремно змагатиметься вона з большевизмом назовні! Даремно поборюватиме дух матеріалізму, що вдирається знадвору, коли тим духом вже ізатруте повітря в середині хати. Це не мої, це слова Шевченка: що Бог «люті зла не діє без вины нікому»! А на всій нашій цивілізації тяжить страшна, не спокутована досі вина: зрада своїх традицій і своєї віри!

Хочемо бути вільними?

Не кидаймося справа на ліво і зліва на право! Хай наше слово буде Так або Ні!

Хай наша любов буде гаряча й гаряча наша ненависть! Не літеплі, сказано бо в Святім Письмі: хто є ні холодний, ні гарячий, виригне того Господь з уст своїх.

Хочемо бути вільними? Не кланяймося земним ідолам! Станьмо сильними духом, станьмо чистими серцем, станьмо гідними, – щоб в наші руки вложив. Господь караючий меч Божої справедливості! Щоб в ганьбі, в багні і крові сконало царство нового Нерона, царство тьми!

Щоб перестали ми бути притчею во язиціх, посміхом серед народів!

Щоб ніхто не смів, вже більше говорити, що є ми лрадідііві великих правнуки погані!

Щоб знову засяяв «в темрява негоди неугасимим вогняним стовпом» старий наш Київ!

Щоб «в боях ранене» наше вічне Місто знов стало над Дніпром, як твердиня героїчного народу і пострах варварам, під знаменем хреста!

Готуймося до великої й страшної проби, яку зсилає Бог всім тим, кого Він вибрав для великих діл!…

Торонто, 1948.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 71

Модифіковано : 8.07.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.