Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Хрестом і мечем / Орден – не партія

Хрестом і мечем

Орден – не партія

Дмитро Донцов

Справа «національного об’єднання» (об’єднання партій) – не сходить з порядку дня нагаої демократії.

Висування цього гасла не раз відвертало – відвертає й досі – увагу загалу від далеко важніших і пекучих актуальних питань:

1) від питання – яким способом органічної будови з однорідного матеріалу – доконається об’єднання нації,

2) від питання нових організаційних форм, – партія чи орден, кількість чи якість, гуртування многих, чи добір немногих, від питання, яким шляхом постане та національна аристократія, яка – як колись козацька, – поставить собі завдання об’єднання нації одною метою і одною акцією.

Як на ордени можна дивитися на різні товариства, покликані до життя для поборювання тих чи інших «поганців». Орден творили мальтійські лицарі, тамплієри, єзуїти, італійські карбонарі, німецький Тугенд-бунд і пр. Орденом, що боровся з «бісурманами» – була й Запорозька Січ. Ордени мали свої зовнішні відзнаки – наприклад хрести такої чи іншої форми. Була це відзнака окремого, «лицарського» товариства і стану. Ще в кінці XIX в. на сільських цвинтарях на Україні до надгробного хреста припинали дерев’яний держак з кусником полотна: була це – «прапірка» (прапорець), що служила на відзначення могили козака.

Хто не жив свідомим життям перед війною 1914-1918 рр., той не здасть собі справи, серед якої анархії думок шамотаеться теперішнє покоління.

Це слідно яа занепаді партійництва. І то скрізь в Європі. А головно всюди, де народилися «партії» зовсім нового типу: фашизм, комунізм, ляпівський рух у Фінляндії, рух, організований Мослі в Англії і пр.

Передусім мета тих новотворів. Це не мета політичних партій: 8-годинний день праці, знесення мит, парламентарна праця, тощо. Їх мета інша, обширніша: «соціалізм», «фашистівська держава», не реформа, лиш радикальний переворот обставин і людської психіки.

Це було метою і Лютера, і пуританів, і єзуїтів чи тамплієрів, з їх ціллю боротьби з невірними.

У той час, як програма якоїсь лише політичної партії є тільки рецептою для успішного висліду найближчих виборів, програма ордену є «цілий світогляд», є «проголошення війни існуючому ладові», існуючому світоглядові.

І таке ж було й взаємне наставления протестантизму й католицтва в XVI в.

Як для тих чинів, фашизму, так і для Маркса й для Магомета ворожий світ – просто не існує. Він з усіми його богами – це світ фантазії, який треба збурити, диявольська омана, яку треба розпорошити закляттям, не пертрактувати з нею. Магомет казав до навертаних: «оті ваші ідоли є лише дерево… Я кажу вам, то не є бог, то лиш дерево!» Майже дослівно з тим самим закляттям звертається й Кромвель [Thomas Carlyle – Ueber Helden etc. Vierte Vorlesung.] до парламенту, що його він хоче розігнати:

«Ви називаєте себе парламентом. Ви не є ніяким парламентом! Скільки ж то з вас живуть в погорді до заповідей Божих…, а в згоді із заповідями Люципера… Як можете ви бути парламентом Господнього народу? Геть звідси!»

Подібно, в імені свого комуністичного бога промовляв Ленін до російських Установчих зборів. Так само поступив з рейхстагом Гітлер по вдалім перевороті. Тут уже не протиставляються «гіршій» програмі «ліпшу», лише «боже» – «люциперовому», тут входить в гру момент виключності, містики, натхнення «божим глаголом».

Подібною мовою розмовляв і з папськими висланцями Мартін Лютер. Петро Паоло Верджерьо пропонував реформаторові рішити спірні справи на церковнім соборі.

«А якже ж, – відповів Лютер, – я піду на ваш собор і хай я страчу свою голову, коли мені не удасться там оборонити мої твердження проти цілого світу; що виходить з моїх уст, це не мій гнів, лиш гнів Божий».

І якраз тою самою мовою промовляє до Лютера його противник Хома Мюнцер, бо й з його уст «говорить сам Бог».

Де панує така виключність думки, де противника називається «апостолом диявола», де протиставляється свою ідею чужій, як Бога люциперові, або як релігію «трудящого народу» жменці «визискувачів», там нема мови про компроміс, там є лише «демонізм, вогонь, божевілля і шал», які бачив в очах Лютера єпископ Капо д’Істрії, що розмовляв з ним, [Geschichte d. Paepste seit d. Ausgang d. Mittelalters mit Benutzung d. paepstlichen Geheimen Archivs u. vieler anderen Archiven, bearb. v. Ludwig Freiherr von Pastor. Freiburg in B. 1928 B. V, S. 56.] – вогонь, в якім вже блимала луна Тридцятилітньої війни.

А до всього, того прилучується ще почуття власної непомильності. Лютер готов був визнати рішення собору, але в тім лиш випадку, коли б ті постанови згоджувалися з його, Лютера, толкуванням Св. Письма, та коли б склад собору згори забезпечував прийняття науки Лютера. [ibid. V. 55.] На таких умовах мабуть згодився б з постановами Установичх зборів і Ленін, і Гітлер з рейхстагом, якого членів називав «шахраями», «шакалами» і «парламентарними вошами».

Так само заховувався й Гнат Лойола, який наражував себе не раз навіть на гнів намісника св. Петра. А коли Людовік французький, видаляючи єзуїтів з свого королівства, натякнув на можливість скасування декрету, аби лиш Чин згодився на деякі зміни своєї конституції, генерал ордену Роккі відповів: Sint ut sunt, aut non sint! (мають бути такими, як є, або хай зовсім не будуть). Так ніколи не відповість на компромісові пропозиції політична партія.

Статут партії складається з передискутованих параграфів, статут Чину з догм віри. Партія основана на програмі, Чин на світогляді. Партія зміняється і пристосовується» Чин зі свого шляху не збочує. Це не випадок, що якраз єзуїтам завдячує католицька церква догму непомильності папи.

Societas Jesu повстала для боротьби з маловірними серед католиків, для поборювання нової віри Лютера. Непримириме наставления Ордену вимагає активної бойової психіки. Боротьба є девізою й воюючого ордену большевизму.

З такого наставления логічно випливає заповідь примусу, як засобу осягнення тріумфу своєї правди. Енгельс писав, що «без насильства і без крицяної безоглядності ніщо не доконувалося в історії». [Engels – Der demokratische Panslavismus.] Про право примінювати найгостріші засоби боротьби пише й Гітлер. [Hіtler – op. cit. S. 537.] На думку якобинця Марата «лише силою можна добитися тріюмфу свободи і – забезпечити загальне щастя». [Les Pamphletes de Marat par Charles Vellay Paris 1911 Eug. Pasquelle p. 303.]

Який дух оживляє у тім відношенні якобинців взагалі, видко з жалів їх противника жирондиста Верньо:

«Ми бачимо – промовляв він – як розвивається у нас ця дивна система свободи, коли (якобинці) вам кажуть: ви вільні, але думайте як ми, інакше ми віддамо вас помсті народа; ви вільні» але схиліть голову перед ідолом, якому покланяємося ми, або ми віддамо вас помсті народа: ви вільні, але лучіться з нами, щоб переслідувати людей (невигідних нам), інакше ми віддамо вас помсті народа»…

Ось слова, які могли би вийти з уст і Леніна, і Муссоліні, і трибуналу св. інквізиції, яка судила Жанну д’Арк, і Яна Гуса.

«Я, Мартінус Лютер, прагну спричинитися до цього (до перемоги своєї віри) молитвою, але де треба, також і кулаком». [Geschichte der Paepste V. 63.]

Так говорив своєю трохи простацькою мовою засновник протестантизму. Ось чому поява на овиді історії тих людей завжди віщувала бурю: кромвелівські війни, війни ісламу, Тридцятилітню війну, війни наполеонські, совєтські. І в кожнім разі стрясення й вибухи.

Та не треба думати, що рухи, започатковані отими Чинами, лише валять старих богів. Вони звертаються проти фальшивих богів, але не на те, щоб замкнути на колодку церкви, лиш щоб внести до них власних святих. Старі вівтарі буриться тільки, на те, щоби натомість здвигнути нові. Ті «анархісти» бунтуються в ім’я нового, ще вибагливішого послуху. Повстають проти готових авторитетів не через те, що незносний був їм їх тягар, лиш тому, що був заслабий. [Carlyle – ор. cit. S. 140 і слід.]

Знаний історик Вельс пише, що коли народ за реформації повставав проти церкви, то не проти її сили, а проти її слабості.

«В релігійних справах нарід хотів не, щоб його менше, лише щоб його більше провадили, хотів дійсно правдиво-релігйного проводу… Повставалося проти папи зовсім не тому, що він був релігійним зверхником католицького світу, а скоріше тому, що він вже ним не був»… [Wells – Weltgeschichte S. 414.]

Лойола і єзуїти, коли й впадали з конфлікт з папством, то не тому, що (як нпр. старокатолики) хотіли би бути вільніші від авторитету Риму, лиш тому, що хотіли скріплення авторитету. І Лютер не мріяв про ослаблення церковного авторитету. Тільки про заміну його іншим. Недурно провідник селянських бунтів Мюнцер називав його віттенберським папою, і лаяв за те, що «будує нову в’язницю для віри». Подібно і фашизм збунтувався проти ліберального режиму на те, щоб скріпити державну ідею: тоді коли ліберальна держава конала, амнестуючи дезертирів, позволяючи зворохобленій вулиці протягом півтора місяця тримати в своїм посіданні фабрики, і навіть королівську фльоту.

Вірний слуга упадаючого царату В. Шульгін писав (в «Мемуарах») в 1917 р.:

«Ми були такі безрадні, що навіть не знали, як заховуватися, як здобути собі послух, у кого, проти кого, в чиїм імені»…

От в такі якраз хвилини занархізування, абдикації влади і являються оті, які знають, як здобути послух, у кого, проти кого і в ім’я чого – в ім’я своєї виключної ідеї, свого бажання наказувати й вести, в ім’я своєї місії. Amplias, девіза єзуїтів могла би бути і девізою і Сталіна і Гітлера. Ворохобляться не проти твердої руки, липі проти слабої.

Перша голова, яка – в тих рухах – падає під ножем гільйотини, попадає під нього не за своє тиранство, а за свою слабість. Аж наступні попадають туди за те, що запізно надумалися бути сильними. Сталін, який тисячами забивав людей за найменше підозріння в ворожості до режиму, міг прийти до влади лише тому, що п’ять разів тікав з царського заслання, не поносячи за свою діяльність прикріших наслідків від караючої, але вже спаралізованої руки вмираючого противника.

Тому власне, що ці Ордени стремлять до створення нового авторитету, є в них, як у ніякій партії, розвинений культ провідника: «вождь всемирного пролетариата» – Володимир Ленін, il Duce – Беніто Муссоліні, der Fuehrer – Адольф Гітлер, «генерал» Ордену єзуїтів… Тому ідеєю Орденів є ідея активної меншості, яка провадить більшість; тому вони антидемократи, хоч не раз демофіли, а коли демагоги, то кращі за демократичних хлополапів.

Ленін ще давно перед революцією твердив, що десятьох мудрих зроблять більше від сотки ослів і казав, що твердитиме це завжди, скільки б і не закидали йому гріх антидемократизму. Нічого дійсно великого не осягається коаліціями, міжпартійними угрупованнями, бо сума слабих не дасть сили. Стремлячи до скріплення нового авторитету, оперуючи невеличкими «ударними» відділами проти більшоcті [фраза не дописана. – М. Ж.].

Ордени великий натиск кладуть на послух і карність у власних рядах, передусім на вироблення характеру, бо якість заступає тут кількість, число. Партії виховують промовців і «спеців» («фахівців») для парляментарних комісій (звідсіль роля адвокатів в партіях), мало журячись дисципліною і вихованням доросту. І якраз на це останнє великий натиск кладуть Ордени, покликані до боротьби з інертною більшістю.

Виховуючи молодь, перепровадив фашизм також ревізію поглядів па рідну літературу, відбираючи м. і. з рук юнацтва популярне «Серце» Де-Амічіса, як лектуру занадто сентиментальну, сльозаво-патетичну, антифашистівську. [Przegląd Współczesny 1930 VIII-IX ст. 38.] В тім самім дусі діють большевики, і – знову – єзуїти, які величезну вагу прикладають до виховання молоді. Найповажніший конфлікт між Ватиканом і фашизмом розгорівся якраз на точці виховання підростаючого покоління. Як фашизм, пропонують «чистку» клясиків рідної літератури й єзуїти:

«коли якась книга, хоч не є підозріла, але за те її автор [підозрілий? – М. Ж.], то не може вона стати шкільним підручником, бо інакше молодь полюбить автора, а тоді його повага в тім, що він твердить правильно, утримається і в тім, що він твердить неправильно». [Geschichte der Paepste.]

Задивлений у далеку мету, виступаючи проти цілого гріховного світу, числячи на малі сили вірних, Орден звертає особливу увагу на мораль своїх відділів, до яких не приймається без стажу, першого ліпшого з вулиці. Відсіля й щаблі партійної драбини, якби вони не звалися: баліли, авангардисти і пр. у фашистів; піонери і комсомольці у большевиків; схолястики, коадьютори й професи у єзуїтів, фалангісти Франка.

Будучи свого роду «ударною бригадою», відділом вибранців, Орден мусить і своїх членів ліпити з іншого тіста. Він фільтрує їх старанніше, ніж то роблять з своїми членами партії, до яких вступається як до шинку й виходиться як з шинку, коли хочеться, часом навіть не вирівнявши рахунку.

Важливою рисою членів Ордену є їх ідеалізм. Думаючи про свою мету, він мусить накласти на своїх ряд суворих правил, відцуратися всього світського. В цім м. і. джерело целібату. Ленін не мав ні одної з тих малих слабостей, які часто гальмують діло політика: ні любові, ні приязні. Ні гроші, ні жінки, ні гра – не мали над ним сили. В цім – пише один історик ленінізму – була таємниця його сили й переваги над партійними шакалами, які його оточували і якими він гордив. Марат передбачав свою смерть – смерть «мученика свободи». І був що хвилини до неї готовий. [Les Pamphletes p. 201.] В тій самій цілі і церкви єзуїтів були густо розмальовані образами мучеництва за віру, щоби звеличити приклади відваги, зогріти душу новиків, зформувати ідеалістичні душі. [Revue de Paris 15 II 1928.]

Можуть ті, що стоять на чолі Ордену, відкликатися до найнижчих інстинктів юрби, мріяти про велич і розширення території свого народу чи віри, – в глибині душі вони лишаться аскетами, – а коли перестають ними бути, ордени розкладаються і гинуть. Так, як наприклад тамплієри, той лицарсько-релігійний Чин, який лиш доти існував, доки ту засаду аскетизму шанував. Юрба може думати про хліб, вони – «не хлібом єдиним журяться», а чимсь іншим. В науці Лойоли теж стоїть, що

«наші вчинки мусимо робити більше з любові до Бога, ніж в надії на нагороду, чи зі страху перед карою». [Geschichte d. Paepste V.]

Світогляд замість партійних параграфів; віра замість знання; непомильність й виключність замість компромісу; культ одиниці й активної меншості замість маси і пасивної більшості; прозелітизм замість підпорядкування «волі народу»; суворість для себе и до інших замість гуманітаризму; ідеалізм замість погоні за мандатами і схлібляння юрбі; нарешті цілком інші форми організаційні, – ось в чім глибокі різниці між тими двома типами політичних груп.

Не завжди ті організації є таємні, як напр. масонерія. Ні гітлеризм, ні єзуїти, ні фашизм – не були підземними товариствами.

Не значить також, що політична роль кожного з Орденів є позитивна, що під кожним треба поставити знак плюса, не мінуса. Так не є! І віра їх може бути однаково сильна, але одні вірять в Бога, а другі як напр., большевизм, у чорта. Це, зрештою, відноситься і до партій. Та про те нижче, тут даю характеристику їх спільних прикмет лише.

Тепер питання: чому якраз тепер такий врожай на ті політичні Ордени? Тому, що постають вони по бурях, під час криз ідей, порядків і авторитетів.

Коли існуючі еліти розкладаються, коли тратять старі суворі чесноти, яким завдячують колишню перемогу, коли стають поблажливими («гуманними») супроти веденої маси і супроти себе (явища, що завжди йдуть у парі), віддаючись культові вигоди, – тоді натомість з’являються інші. Ті, що мають моральну силу, якої бракувало противній стороні. Людовіка XVI, що вмів філософувати, але не приказувати, заступили якобінці і Наполеон. Розслаблене папство підпер Лойола. Нервового інтелігента на троні царів заступив духовий нащадок Івана Грозного. Коли римський парламент став дискусійним клубом без тіні влади, його розігнано лікторськими різками. Коли фарисеї зробили з храму крамничку, мусила знайтися рука з батогом, щоб вигнати ганделесів із святині.

Доконати чистки авгієвих стаєнь могли лиш люди, натхнєнні запалом, переконанням своєї вищості, і почуттям права робити так, бажанням стятися зі світом ворожих ідей, зв’язані суворими правилами Чину. Прикмети Ордену коріняться в прикметах і завданнях їх переходової доби. Власне такою переломовою добою і є доба, в яку вступила Європа приблизно від 1914 року.

Щойно пізніші обсерватори оцінять всі наслідки тої катастрофи, якою було завалення трьох монархій по війні 1914-18 р.: Романових, Габсбургів і Гогенцолернів. Багато установ нашої суспільності та ідей трималося не лише на насильстві над поневоленими народами, але й на престижі, силі і традиції, що виходили з тих монархій, які обіймали разом до 300 мільйонів людності під своїми берлами і які впали майже одночасно.

Це був правдивий землетрус. З ним ідеї, на яких трималася передвоєнна суспільна будова – стратили підтримку фізичної сили й моральної поваги. Не тому, що це були якраз монархії, а тому, що були це старі, сформовані режими. В середині цього конгломерату народів стихії й енергії були на припоні, їх взаємні притягування й відштовхування регулювалися певними правилами і правом. Контроверзи розігравалисл в рамах легальної боротьби й угоди. Бодай в середині того середньоєвропейського блоку існували правила fair play (чесної гри) між класами, народами, церквами, границі між моральним «личить» і «не личить» (fas і nefas), в стані хоч і не сталої рівноваги.

По війні та рівновага захиталася, гримнули стрімголов, здавалось, незрушимі будови. Давніше, незважаючи на критику й опозицію, все було ясне. Тепер – стало все заплутане.

Давніше знали, що є капіталізм, а що соціалізм. Тепер є соціалізм, за якого панує ще більший визиск, ніж за капіталізму; т. зв. надвартості витискається з працівника, ще більше як за панування буржуазії. Давніше капіталізм заперечував право страйків, тепер – соціалізм.

Давніше був анархічний капіталізм і плановий (в теорії) соціалізм. Тепер – анархічний соціалізм і планове капіталістичне господарство.

Колись ясно розмежованими поняттями були – абсолютизм і свобода. Абсолютизм утотожнювався з монархією, свобода – з республікою. Тепер є свобідні монархії (Англія) з правом коаліцій, свободою преси, особистості, зборів і пр., і деспотичні республіки (напр. СССР), де одиниця є безправна, де нема ні свободи зборів, ні преси, ні голосування, ні особистої нетикальності.

Давніше знали – особливо соціалісти – що за мир є пацифістична демократія, а за війну – недобрі царі. Тепер виявилося, що війни між царями є дитячою забавкою в порівнянні з війнами між гуманними демократіями; що ці «гуманні» демократії можуть бути найбільш войовничими і найбільшими ворогами пацифізму. Колись у зброювалися, щоб уникнути нападу, війни; тепер – напр. большевики – хочуть роззброїти нації не для миру, а щоб тим легше запалити горожанську війну між класами. Коли, отже, давніше гаслом було – si vis pacem, para bellum, то тепер гаслом є – si vis bellum, para pacem!

Давніше свобода – значило свобода від держави; тепер свободу й добробут шукається в залежності від держави, в урядових посадах, пенсіях, замовленнях, концесіях і запомогах.

Давніше богом була приватна ініціатива, – тепер етатизм, або приватна ініціатива в новітній формі – «грабь награбленное».

Давніше шахраї сиділи за гратами, тепер вони стали фінансовими геніями, як Бармат і Стависький.

Нині – контингенти, девізові обмеження й митне божевілля. Колись зналося менш-більш, що то є рідний край і нація. Тепер з тим стало тяжче, коли «рідні краї» по десять разів до року міняли свою державну приналежність, коли проголошено, що якийсь край може мати за вітчизну чужу столицю, як напр. Москву, столицю «всіх трудящих», не тільки курського Ваньки, але й миргородського Грицька і женевського винаря і шанхайського кулі.

Колись вміли розрізняти «свого» від «чужого» з непомильністю пса. «Свій» – говорив по-нашому, чужий – по-чужому. Тепер і це переплуталося. Прийшли чужі, що говорять по-нашому і переконують, що «свої» є «чужі», а «чужі» – «свої» (українізація).

Найміцніші догми захиталися, найпривичніші поняття, і не зналося вже, в що вірити і кому. Світ здригнувся в підставах…

Але цей здвиг не лиш захитав привичними поняттями, він спричинив щось більше. З упадком монархій і консолідованих порядків, щезла разом з їх престижем і та фізична сила, яка охороняла привичні, традиційні установи і тримала в унормованих рамках боротьбу громадських сил. Вибухла жахлива війна всіх проти всіх, оргія напрасно визволених енергій.

Давніше, чи право власності на вашу хату належало вам, чи державі – це рішало право. Коли ж хто власновільно нарушував це право – на те був суд. Тоді вистачало мати на адвоката і на партійну вкладку. Але чи ці засоби вистачають тепер, коли озброєні люди з декретом про колективізацію викидають вас з-під власної стріхи? Чи ті старі засоби вистачають, коли озброєні робітники гвалтом займають фабрики? Давніше можна було боронити церкву, кидаючи два гроші на тацу. Але чи тим її тепер обороните в часі, коли приходять ті, що здирають хрести з бань, а з церкви роблять кіно або забирають для свого бога?

Давніше справа соціалізації була предметам дискусій в парламентах або – пригадую – в тюремних камерах між большевиками і «дядьками». Тепер – ця дискусія кінчиться в балці, в ярі або на Соловках.

Все те очевидно вимагало від сторін, що боролися за впливи, інших прикмет, не тих, що вони мали перед катастрофою, коли існуючий порядок мав за собою престиж, традицію й фізичну силу. Упадок цього престижу й цієї сили, що викликав хаос ідей і непевність завтра, цілковито підірвав і престиж партій, як організацій політичної боротьби, висуваючи на арену – політичні Ордени. Інші часи, інші птахи, інші птахи, інші пісні.

Коли захиталися в хаосі подій найпривичніші ідеї, найбільш иідставові цінності нації, на місце знання мусіла прийти непохитна віра, бо вірою важче захитати як знанням.

Коли на місце освяченого традиціями права війни, повернули звичаї «демократичних війн», стару гуманність мусіла заступити суворість. Коли престиж, традиція, сила, освячені віками, абдикували, для їх охорони, замість старих партій, які тільки під охороною тої сили й могли діяти, – мусіли потворитися відділи добровольців, які рятували власність горожан, честь і добробут, здані на ласку долі державою, – від заливу анархії. Коли замість дрібних щоденних справ, на порядок денний виступили засаідничі проблеми існування людських гуртів, – ті, що за них боролися, мусили засвоїти залізний лад Ордену, не нібито-дисципліну партії, мусили мати ідеалізм, мусили підкреслювати не кількість, лиш якість.

Так для рятування католицької церкви, захитаної ударами віттенбезького чарівника, повстав великий твір Гната Лойоли, з метою знищити у віруючих духа сумніву, підготувати активне духовенство, взяти в свої руки виховання народу, усунувши від нього інші Чини і створити таку в своїх рядах дисципліну, щоб їх члени добровільно корилися вибраній догмі та її носіям – ас si cadavera essent, мов повільне знаряддя.

Катастрофа, про яку говорю, відбилася сильно і на нас, викликавши повне замішання понять. Вирвана виром подій з рідного середовища або середовища своєї верстви, наша інтелігенція, замість голосу крові, зачала прислухуватися до тої чи іншої книжки, до модної теорії, до абстракції. Духом стала подібна до того жида, про якого оповідає Зомбарт, як про символ відірваного від життя книжного мислення.

«До мене до Бреслави, – читаємо в того автора, – прийшов якось один жидівський студент аж зі Східного Сибіру, в єдиній цілі «студіювати Маркса» у мене. Перебув він пару місяців і вернувся назад. Але цілий той час він зовсім не сприймав окруження, серед якого жив, ані не пізнав ніяких людей, на прохід взагалі не ходив, він мабуть не знав гаразд, де він провів той час. Він перейшов через Бреславський світ, не сприйнявши його так само, як перейшов він через світ, з якого прийшов, і як ітиме через світ в наступні роки життя, не відчувши ані подиху його, лише з Марксом в голові» (от як тепер ідуть большевики).

От подібне духове «зжидовіння» спостерігаю я серед нашої інтелігенції, як галицької, так і наддніпрянської. Селянський син, що попав до міста, здекласований дідич «марксист», маломістечковий інтелігент, бувший «волосний писар», що стояв на чолі політичної партії, фельдфебель, з якого війна чи революція зробили міністра – всі вони, вирвані, викорчовані зі свого природного оточення, з обсягу привичних понять і способу думання, попали зненацька у вир завзятих змагань різних доктрин, поставлені перед справами загально-національної ваги, над якими ані думати не звикли, ані тим менше їх рішати.

Поки ще існував престиж російської демократії, так популярної у нас, інтелігенція наша мала «ясну лінію» – готовий кодекс понять і ідей. Коли ж ті сили збанкрутували, здана на власну думку інтелгїенція наша теж утратила духову рівновагу.

Все стало сумнівним: Схід чи Захід? З демократією чи проти неї? Віджило нове москвофільство (комуністичне), молода наша національна інтелігенція сумнівалася, чи не є вона «паразитом на тілі народу» (гл. «Щоденник» Чикаленка). Совєтський поет О. Влизько, [Молодняк 1927 VIII Місто.] як і маса інших, не знав, чи змусити собі служити вороже місто, чи – впасти йому до ніг:

Хто, – людина чи схований звір?…

Завжди байдуже до того,

Сміється там хто, чи боліє,

Місто у полум’ї люто стремить!

Соняшне? Хмарнеє? Це невідомо!

Плакать? Сміятися? Це невідомо!

Місто мовчить!

– говорить лише роздерта сумнівами душа Влизька, і Сосюри, і Тичини, які замість у власній душі, шукали відповіді в чужого оракула.

І цей сумнів, цей комплекс «інферіорності» (почуття своєї меншевартості), характеристичний для нашої викоріненої психічно, підпавшої під вплив чужих ідеологій інтелігенції, є старшої дати. Його зародки слідно ще перед війною 1914 р., коли то вони сумнівалися у власнім праві, не знаючи, чи

нам, знесиленим журбою,

роздертим сумнівами, битим стидом,

провадити народ на ясніший шлях… Коли то вони сумнівалися, чи мають право накидати йому свої ідеї, бо хто ж вгадає, куди йде еволюція?

Небезпечно ставати в супір

Діл природних бігові.

Як жахливо-тупо «працює» напхана чужими доктринами думка нашого партійця-інтелігента, вияловлена з почуття органічного зв’язку з окруженням і фактами, – ось, в додаток до розважань Зомбарта, – мала ілюстрація: з оповідання сільської вчительки на Україні під советами:

«Часом діти питають: «чому ми голодні і босі і роздягнені, а он – пани в капелюхах і все забирають?» – «Де ж пани, запитую суворо, у нас панів тепер нема. Оті, що в капелюхах і з портфелями, то – советські робітники». – «Щось вони дуже скидаються на панів, що про них нам розповідають наші батьки» – кажуть діти. «Вони мають рацію, але я мушу говорити те, що приказано», – завважує вчителька. [Тризуб 1932 10 VII.]

Учителька ширить оті ідеї (інтернаціоналізму, братерства), хоч і всупереч фактам – але з мусу. Але скільки ж то є в нас інтелігентів і по той і по цей бік кордону, які ширять ті самі ідеї просто з глупоти. Органічно, кровно зв’язана з землею і окруженням, українська дитина – в наведенім прикладі – розумує з фактів життя: коли ті зайди ліпше вбрані («в капелюхах») і, не питаючись, в нас «все забирають», значить це пануюча верства, це – «пани».

Напханий відірваною книжковою мудрістю інтелігент розумує інакше: в книжці написано, що за соціалізму «нема панів», значить вони й не можуть бути на селі. Коли тому перечать факти, тим гірше для фактів, бо соціалісти – як стоїть у Маркса – можуть бути всім тільки братами, не панами. Їх розум – як у того жида, у Зомбарта, не цікавився ні окруженням, ні людьми, «не відчуваючи ані подиху життя», розумував лише мертвою буквою мертвої книги. В однім випадку – інстинкт самозбереження, в другім, у партійців, відгомін викутих замолоду і иеперетравлених шпаргалів, які не можуть вже бути компасом в тій анархії думок, що є характеристичною прикметою наших часів.

А якраз тепер прийшов час, жорстокий час жорстоких фактів, коли навіть неоформленим мозкам наших вічно хитливих скептиків зачала дивною видаватися наука мертвих книг!

І от тоді наступив хаос і сумнів, якому безрадне покласти край наше партійництво, бо не вилізло з-під впливу мертвячих старих доктрин, ані навчилося самостійно думати і приглядатися фактам життя. Клястися на старі книжки вже не йшло, бо факти з них глузували. Але вивести свою мудрість з фактів, оснувати її на них, піти проти «святої» книги, теж не випадало!

Ось так опинилися наші бувші демократи, драгоманівці і соціалісти, «роздерті сумнівами, биті стидам» – як той Буриданів осел, між сіном і соломою, безрадні й безчинні перед великими проблемами сучасності: село чи місто? Націоналізм чи інтернаціоналізм? Число чи якість? Сумнів, розум чи віра? Капіталізм чи соціалізм? Демократія чи авторитарність? – Без догми, без компасу, без віри молотять їх часописи ці проблеми, не знаходячи виходу.

Трагедія цих людей стала трагедією нашого партійництва взагалі, трагедією партії, як типу організації, в добу, коли сама дійсність накидає інші форми групування – ті, які я означив словом Чин, Орден.

Партії захвалюють «розум без віри основ»… Але в добу, де всі національні цінності є під обстрілом фанатиків тої чи іншої віри, коли наші цінності обезцінюються, коли чуємо про нас без нас, про «Схід Європи», «Євразію», СССР і про те, що Rutheni nondum sunt maturi ad regendum, в такий час, не хитливий під доказами нібито-логіки розум, лиш бездоказова віра врятує ті цінності від загибелі.

Партії відкидають «догматизм», партії кажуть: «Я визнаю свої невдачі й помилки і кажу: буду й надалі міняти спосіб і засоби досягнення мети, буду мати невдачі й робити помилки», [Винниченко – Поворот на Україну Накл. групи укр. соц. молоді «Вільна Громада» Пшибрам 1926.] але в нашу добу ця принципова безпринципність веде тільки до приймання всякої нової противної догми, всякого явища, що переконує тих «розумовців» не силою логіки, а силою факту, до переполоху…

«Хай живе демократія!» Керенський упав? «Кінець демократії!… Хай живуть Совєти! Хай живе українізація, не самостійність, ми помилялися!»… Із советами зле? Шубовсть в другу скрайність! «Ревізія нашої політики. Ми помилялися!» Не йде за тим громадська думка? «Назад, ми пожартували, ми помилялися!»… і т. д., без кінця, чуттєва істерика у людей, які так ненавидять емоції і так ніби то кермуються «холодним розумом», якого їм в дійсності брак: і холодного, і гарячого.

Серед цього політичного канкану, не партії з їх виправдуванням «помилок» і панікерства, а Орден з його догматизмом, з його почуттям непомильності, дає силу, не хитаючись у вірі і не впадаючи в паніку, глянути в вічі кожній несподіванці.

Партії в наші часи стрічають проти себе сили, які претендують на «виключне визнання», на «цілковиту перестанову всього нашого життя в ім’я своїх поглядів», а вони живуть оманою, що оту виключність дасться «зашептати» логікою і розумом. Партії говорять: «щоб була дума й воля єдина», але при тім кладуть натиск яа єдина, а не на те, щоб була «дума і воля», бо об’єднана бездумність і безвольність – дасть стільки, скільки й необ’єднана. Для того не мають відваги вибору, для того страхаються стратити прихильність мас, уникаючи висувати, хоч слушну, але ще не знану загалові ідею. Для того уникають відповідальності, шукаючи завжди думки загалу і для того якраз тратять популярність серед того загалу в наші часи, коли маси шукають не дорадників, а провідників.

Партії будують на механічнім числі, на інертній масі, на кількості голосів, не на їх якості, на «єдинім фронті». Але в добі занархізування думки і підмінування традиційних переконань, важливіше не єднати в одну какофонію протилежні слабі думки, лише викувати одну, міцну, важніше не механічний зліпок безбарвних думок і безхарактерних «характерів», лиш невеличкий числом, але твердий вірою Орден.

Партії – «проти людей клерикального способу думання, для яких існують абсолюти». [Винниченко – цит. брошура.] Але в часах ідейного хаосу непевності і розкладу, люди без абсолюту стають людьми без компасу. Тим менше стануть вони атракційним осередком розпорошених енергій, притягуваних тепер іншими, чужими центрами, тими, з яких промінює оте бракуюче нам «клерикальне» почуття непомильності і нероз’їджена сумнівами віра.

Партії проти нетолерантності думки й суворих правил в своїй середині, проти карання дезертирів, проти дисципліни. І тому в нашу критичну добу, де стільки є, як ніколи, спокус – є стільки в їх рядах таких, що «помилялися» або хочуть помилятися, що з одної партії приступили до другої, щоб потім вступити до третьої, з віковічним викликаним безкарністю – оправданням: errare humanuni est. І тому так багато в партії людей, що вірні їй лише доти, доки вона їм забезпечує мандат або виборчі фонди.

В наші часи захитаних переконань і зміцненого натиску світу чужих ідей, коли нема ніодноіго «помиленого» (такого, що «помилився») без авреолі ідейності; коли єретиків числиться тисячами, – потрібна не нібито-суворість партійна, а залізна дисципліна Ордену, яка не лиш на папері тягне до відповідальності за кожний фальшивий крок, а – навіть за «помилки». Лише та дисципліна здолає створити не покірну отару з партійним квитком, а твердо споєний гурт однодумців; людей віри, не – підкреслюю це – солом’яного вогню, людей світогляду, не – підкреслюю це – верхоглядів, людей, що виробляють собі той світогляд напруженою працею, днями, ночами, роками.

Катастрофа, що її викликала війна 1914 р., упадок традиційного порядку в Середній і Східній Європі, кинув нас разом з іншими 300 мільйонами бувших підданих Габсбургів, Романових і Гогенцолернів у вир незнаної доти ідейної і всякої іншої боротьби, в вир хаосу, з якого треба наново кувати нові догми й нові доктрини й надати їм новий престиж. Не партіям зробити це. Уклад понять, що спирався на силі австро-угорської монархії і престижі всеросійської демократії, розпався. З темряви історії стараємося ми вигребти поховані під тими руїнами власні традицїі, щоби зцементувати ідейно націю, напотикаючись на шалений опір ворожих енергій і сил.

Чи перебороти ці енергії, чи надати престиж власній традиції, чи створити нове загально-національне «вірую», незмінне і недолускаюче єресей і їх караюче, чи вийти з хаосу мінливих думок – здібні партії? Чи розв’язати проблеми села й міста, пролетаріяту й селянства, кляси й нації, націоналізму й інтернаціоналізму (з усякими братерствами), соціалізму чи індивідуалізму, економіки продукції й економіки розподілу, свого й чужого? Чи є ми «матурі», чи не є, безрозумного «розуму», чи рішити дилему гуманітаризму чи дисципліни» маси чи проводу, – чи здібні партії? Чи зневірену, розбиту, роз’їджену плитким критицизмом, розшарпану різними демагогічними ідеологіями думку – здібні злютувати партії? Чи здібні надхнути її тою завзятістю й вірою, якою надхнув своїх «залізнобоких» Кромвель, своїх адептів Ленін чи Франко, своїх учнів Льойоля?

Ні, ні, і ще раз ні! Знаком часу є віра, – не сумнів; догма, – не партійна «програма»; характер, – не число. Живемо в світі нових, зовсім нетолерантних світоглядів. В такі часи, «пересякнутий пекельною нетолеранцією світогляд зможе зломити тільки перейнята тим самим духом, боронена тою самою сильною волею, але чиста в собі правдива ідея».

У Ле-Бона читаємо, що «ментальну стабілізацію» в людини і в їх групі може витворити лише «прийняття, якоїсь гарячої віри»; лише ця остання дає думці сталий напрям і інтенсивність. Ось це і є зміст і суть цієї статті. «Коли стільки умів тепер впадають в неміч і непевність, то тому, що не знайшли ще містичного ідеалу, досить сильного, щоб опанувати їх». [Le Bon – Bases scientifiques d’une Philosophie de l’histoire.] В ваші часи розгардіяшу такого ідеалу не посідає ніяка політична партія, вже існуюча; не матимуть її і ті, які думають тепер закладати, мудрі по шкоді, пізні Івани.

Мати відвагу вибору між різними думками, і почуття непомильності, бажання дати не лига нову програму, а нову людину – пана хаосу, – новий ідеал, може лише угруповання типу Ордену, Чину.

Чи всім вказуємо до нього стежку? Ні, це не є рецепта для масового вжитку. Тому і відповідаю: «могій вмістити, да вмістить». Потім, коли оті пробоєві еліти створять стрижень нової думки і тип нової людини, потім до них ирийде більшість – з подиву, з побоювання, чи з снобізму, тоді й маса переконається, що – «сим побідити». На разі ні…

Тому й на питання, чи ж партії зникнуть, відповім: мабуть ні. Але гадаю теж, що без тих Орденів і сект, релігійних і політичних (як вчить історія, від якої ніхто не вчиться), – без них не перетривали би до наших днів багато з установ та ідей, яких вони в свій час піднялися рятувати. Певно, що Тецелі не охоронили би від упадку папський Рим, ні Джіоліті Рим королівський.

Партії імовірно існуватимуть і далі, роблячи й далі те, що тепер. Але не вони загартують дух загалу, не вони врятують загрожені традиції, не «они скристалізують думку поколінь, не вони випростають моральний хребет нації, не so ни нададуть новий блиск й атракцію її правдам, не вони викорчують так глибоко закорінений у нас комплекс «інферіорності»…

Лише те, що я назвав Орденом здолає клепати наші «зів’ялі серця і сумління» тяжким молотом своєї догми. Лише його сталь перейде нам по серці «мов розпаленим дротом». Лише він з’єднає не недовірків, а віруючих біля свого символу. Лише він – в цім безладі думок – надасть нашим давнім традиціям блиск і страчений престиж.

Очевидно, є – як зазначено в цій статті – різні ордени. Всі вони одержимі фанатичною вірою в свою ідею і безкомпромісовістю в боротьбі за неї. Але в одних – це віра їв силу Правди й Добра, у других – в силу Брехні і Зла. Третя сила, представлена переважно «партіями», а вони ставлять свічку Богові, і – діалогізують і компромісують з дияволом. Це ті літеплі, «ні холодні, ні гарячі», що їх – за словами Євангелія – «виригне Господь з уст своїх» в годину останнього обрахунку. Ці сили сатани і його слуг, – сили комунізму, московського месіанства (або чийогось іншого), знищити в смертельнім змагу за наше «бути чи не бути», – не зможуть ті «літеплі», ті ріжнорідні «партії», лише войоївники Ордену нових хрестоносців під знаком Хреста й Меча, – великих традицій нашого Києва.

Львів, 1938.

Post scriptum до цього видання

Що нинішня так звана демократія не в стані опанувати хаосу в своїх країнах і поза ними, про це додумуються воює самі деякі демократи. Наприклад англієць історик Тойнбі і американець (жидівського походження) Вальтер Ліпман, обидва дуже популярні серед демократів. Останній стверджує, що щось зіпсулося в ліберальних демократіях, які в двох війнах перемогли, та не вміли встановити миру й порядку. Масу він вже називає деспотом, якій демократична влада повинна підлещуватися й не говорити правди, доки вона не стане модною.

Наступила «девіталізація влади», яка не раз переходить в руки демагогів, або якоїсь кліки. Натомість має прийти або якесь внутрішнє відродження демократії, або – тоталітаризм контрреволюцій – пише Ліпман (The Public Philosophie)… А Тойнбі, іншими словами, але те саме говорить: що завершенням демократії має бути «світовий уряд», але що «спочатку» він мусить бути тоталітарним. Очевидно, в розумінні демократів, не «деспотичний» тоталітаризм Ф. Франка чи Салазара, а «демократичний» тоталітаризм, де б зникли всі «фашисти» як Франко, Петлюра, взагалі всі «націоналісти», і встановлена приязнь з «демократичним» СССР.

Певно, як я вже завважив, і комунізм, і отой «світово-урядовий» режим мали б деякі прикмети орденської системи, свою догму і месіянську ідею, і войовничий дух, але їх характер є не так орденський, як ординський, характеристичний і для монгольських, хозарських або й для московської орди, яких першим принципом є терор. Бо всюди де ті орди з’являлися, чи в Еспанії перед 2-ю світовою війною, («республіканці» антифранківські) чи на Україні (большевики), несли вони знищення релігії християнської, руїну церков, національної культури, незалежності, поняття моралі і честі, всіх національних традицій, і панування якогось «герренфольку», для якого їх жертви були «унтерменшами», засудженими на рабство або на фізичну загладу.

Тому не хапаючись за ідею модерної «демократії», безсилої в боротьбі з комунізмом і з всякою «ординською» силою, мусить Україна їм протиставити стару ідею нашу нового Ордену, взорованого на ордені «лицарства запорозького», з своїм протектором Архангелом Михаїлом, патроном Києва і України, щоб протиставитись тим «ордам», які сунуть на нашу Землю під протекцією тих «духів злоби піднебесних», тих ворон з «Великого Льоху». За «святую Правду, волю» – проти брехні сил диявола і його «тьми, смраду і неволі».

Ця ідея, ідея націоналізму, різниться засадничо від ідей соціалістів, «демократів», «прогресистів» і модерних контактовців, яких ідея є тримати «дружбу» з кожною винесеною на гору в даний момент силою, ціною виречення свого національного Я, – незалежності, культури, навіть віри і мови («дві рідні мови», «непередрішенство»). Деякі з них, слідами Косача переходили від гітлеризму до большевизму, інші навпаки, були проти націонал-соціалізму, коли він вів боротьбу з комунізмом, як і проти Франка, коли той вів боротьбу з комунізмом. Але стали до «співпраці» з гитлеризмом, коли він зайняв Львів і Київ.

Протилежне становище зайняли націоналісти, які апробували боротьбу націонал-соціалізму з комунізмом, і стали проти нього коли він як займанець з’явився на Україні (проголошення державності 30. 6. 1941, УПА і т. п.). У львівськім «Віснику» (ч. 4, 1939), коротко перед війною, можна було читати, що коли б в грядучій війні Німеччина Гітлера прийшла на Україну не під прапором національної незалежності України та інших підбитих народів, а з ідеями «дранг-у нах остен», здобуття нового «лебенсрауму» для себе, то вона стріне там таке саме відношення до себе, як большевицька Москва.

Подібні ідеї розвивали деякі західні церковні (католицькі) автори, що несли гасло не «діялогів» з московським атеїзмом, а боротьби з ним. Один з них писав про потребу для тієї боротьби створити «священний батальйон», «однорідну (духом) меншість, рішучу і активну, непримириму в своїх ідеях». Бо «коли люди люблять те що добре, то більше те, що сильне» духом. Бо у слабого ніхто не шукатиме опори. А другий з тих авторів писав: «проти політики, яка лишається політикою, можна боротися політикою ж. А проти партії, що має свою містику, себто свою концепцію світу, проти політики, яка перетворилася в релігію, не можна боротися інакше як з допомогою іншої концепції світу, принадою іншої містики».

Ясно, що сильна, напаснича містика може бути поборена лише містикою, тільки ще сильнігиою і ще більш агресивною. Перед обличчям фанатичного комунізму, заклики до логіки й розуму, політика опортунізму є до нічого. В обличчю фанатичного комунізму, партії вже згори биті. Хіба лише тоді ні, коли це будуть партії перейняті фанатичною вірою і своєю власною сильнішою містикою (Abbé André Richard, і L. de Mondesaigues).

Себто, коли це будуть не партії, а формації орденського типу. Це і є ідея цієї статті.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 39

Модифіковано : 30.03.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.