До виходу в світ “Бібліографії старої України”
В.М.Стецюк
Коли відкриєш перший зошит “Бібліографії Старої України” [Микола Жарких. Бібліографія старої України 1240-1800 рр.- К., 1998.- Зошит 1.- 240 с.] і перегорнеш кілька сторінок, одразу стає ясно, що в руках тримаєш щось значуще, добротне і дуже потрібне. Про роботу Миколи Жарких в царині бібліографії знав давно і навіть маю в своїй домашній бібліотеці два томи “Бібліографії”, видані в кількох екземплярах “самвидавом” в 1995-1996 роках. Але повне усвідомлення значення і масштабності цієї фундаментальної праці прийшло щойно після видання її масовим тиражем. Не будучи фахівцем в цій галузі, я не можу дати професійну оцінку збірці, тим більше, що рецензувати бібліографічні довідники взагалі важко. Завжди здається, що все те, що в них поміщене, дійсно, мало би в них і бути, і головна увага зосереджується на тому, що в них відсутнє. А даний випадок особливий також тим, що автор виконав цю титанічну працю сам-один, і оцінити її можна тільки повторивши її самому від початку до кінця або створивши щось подібне.
Задум автора був надзвичайно сміливий – зібрати і систематизувати все, що було надруковано будь-де і на будь-якій мові про Стару Україну (яку він визначає в хронологічних межах від 1240 до 1800 років і з чим можна сперчатися) за останні два століття. Задум грандіозний, і на таке може наважитися тільки непересічна людина. Тут треба добре орієнтуватися і в історичний літературі, і в Історії України, знатися на бібліографічній справі, знати мови, володіти комп’ютерною технікою. Останній фактор в наш час має неабияку вагу, і можна сміливо сказати, що задум залишився би нездійсненим, якби Микола Жарких не освоїв комп’ютер досконало. Це допомогло йому не тільки систематизувати зібраний матеріал, але і підготувати типографський макет книги. І літературне, і технічне редагування виконані бездоганно. Матеріал подається стисло і економно, але вся інформація про будь-яке видання подана в достатньому обсязі. Для іншомовних видань зроблений кваліфікований переклад. Тексти вивірені ретельно, практично нема друкарських помилок. Користування книгою полегшує наявність колонтитулів та широкообсяжного покажчика власних і географічних назв, а також застосування різних шрифтів.
Робота Миколи Жарких стане справжнім путівником і для фахівців, і для аматорів у хащах української історіографії. Орієнтуючись за розділами, за іменами авторів та історичних об’єктів можна буде швидко знайти потрібну літературу і навіть бібліотечні шифри київських бібліотек. Справді, укладач, сам багатолітній читач і користувач бібліотек, добре подбав про зручності своїх колег-читачів і заслуговує за це особливої подяки.
Без перебільшення можна сказати, що зроблена велика справа. На базі первинної систематизації у бібліотечних каталогах створена фундаментальна бібліографічна структура, котра в подальшому може нарощуватися і доповнюватися. Той факт, що існує комп’ютерна база даних, в значній мірі компенсує окремі недоліки опублікованого збірника [варто зазначити, що логічній структурі бази даних відповідає і будова видання. Наприклад елемент, одного разу віднесений до певного розділу, в інших розділах вже не наводиться. Для видання це цілком виправдано, інакше його обсяг став би неосяжним; електронний же варіант забезпечує швидкий та комфортний доступ до будь-якого елементу незалежно від контексту запиту. В цілому, книжне видання та база даних вдало доповнюють одне одну, варто лише побажати, щоб читачі мали змогу скористатися обома компонентами]. Відповідно до критичних зауважень і побажань всі доповнення можуть бути здійснені досить легко при підготовці до друку наступних зошитів і видань. А недоліки, як звичайно, в опублікованому збірнику є. Спеціалісти можуть показати, яких авторів або їх книг нема у наведеному реєстрі [такі доповнення можна буде вносити після повного видання праці, оскільки елементи, відсутні в опублікованих розділах, можуть бути віднесені до наступних томів. Поки видано лише перший том з десяти (!) запланованих], але їх має бути відносно небагато і цей недолік легко виправляти. Інша справа, що можуть бути контраверсійні думки щодо структурної побудови “Бібліографії”. В порядку обговорення і пропозицій можна запропонувати введення в структуру бази даних окремого розділу “Історія церкви в Україні”. Церква в духовному і культурному житті українців традиційно відігравала дуже важливу роль. Видатні діячі української культури і визначні політики навчалися в духовних учбових закладах, а багато з духовних пастирів були одночасно і істориками української церкви або української літератури. Пропонований розділ можна було би ввести в один із наступних зошитів “Бібліографії” при підготовці його до друку. Шкода тільки, що імен деяких істориків церкви нема в персоналіях першого зошиту (наприклад, митрополит Антін Ангелович, історик української церкви або проф. Богословської академії у Львові історик Авмвросій Андрохович). Цей недолік може бути усунений хіба що в наступних виданнях книги, бо, безперечно, їх твори не могли залишитися без слідів у бібліографії. Деякі доповнення можна було би зробити і в складі допоміжних історичних дисциплін. Наприклад, в “Бібліографії” є розділ “Географія (в тому числі і фізична)”, але немає розділу “Історична картографія”. До цього розділу можна було б внести перелік друкованих карт України, починаючи від Боплана. Відомо також, що видавалися і історичні карти України, наприклад, археологічні карти В. Антоновича, Ю. Сіцінського, Д. Багалія. Судячи з того, що в персоналіях не зазначені імена деяких визначних істориків літератури (для прикладу, не згадується Леонід Білецький, автор числених праць з історії літератури, віце-президент Української вільної академії наук), можна припускати, що автор “Бібліографії” не опрацював достатньо ретельно цю ділянку історіографії України. Взагалі відчувається, що історики Західного регіону, особливо ті, що писали на інших мовах, в бібліотеках Києва, де переважно працював Микола Жарких, репрезентовані неповно, і це відбилося на обсязі вміщених “Бібліографії” персоналій. В персоналіях не представлений, для прикладу, Альберт-Марія Амман, єзуїт, історик, автор кількох капітальних праць з історії релігії східної Європи, писаних німецькою мовою. Це саме стосується також професора Українського Вільного Університету Домета Олянчина, автора джерельних праць з історії України, писаних і українською, і німецькою мовами та деяких інших відомих істориків, котрі за совєтської доби трактувалися як “націоналісти”, і тому ні їх творів, ні відомостей про них в київських бібліотеках може і не бути.
Микола Жарких поставив собі завдання “дати можливо повний зміст всієї друкованої продукції, яка висвітлює всі сторони життя українського народу”. Однак і представники інших народів зробили свій внесок в історію і культуру України, їхні твори заслуговують того, щоб вони були внесені до реєстру, тим більше, що в ньому вже можна знайти імена багатьох російських, польських та єврейських істориків. Якщо в персоналіях фігурує, наприклад, єврейський історик С. Дубнов, то таке само право має на це і С. Бершадський, єврейський історик українського роду, автор числених праць з історії єврейства України.
Той факт, що в розділ “Довідники” не включені енциклопедичні словники, можливо, має своє обгрунтування, але якщо в нього включена “Радянська енциклопедія історії України”, то, принаймні, “Енциклопедія українознавства” теж мала би бути включеною, а її головний редактор проф. д-р Володимир Кубійович мав би фігурувати в “Персоналіях істориків”, хоча за фахом і був географом.
Однак всі ці гадані і дійсні недоліки “Бібліографії Старої України” аж ніяк не зменшують її фундаментальності і значущості. Не можна і не зазначити, що крім своєї прямої користі для читачів, “Бібліографія” робить і велику політичну справу. Самий обсяг дотепер друкованої продукції про Україну та її істориків, який можна собі уявити, проглянувши тільки перший зошит “Бібліографії” є безперечним доказом того, що навіть і в часи бездержавності український нарід існував як потужна історична одиниця, яка не залишила без значного свого впливу розвиток історичного процесу в усьому світі, а його чільні представники зробили помітний внесок в історію світової культури. В наш час, коли тут і там можна почути скептичні висловлювання щодо оцінки творчих можливостей українців і в минулому, і в теперішні часи, навіть сама “Бібліографі” і весь матеріал, в ній поміщений, можуть свідчити про колосальну роботу, проведену українськими істориками і дають підстави сподіватися на те, що в умовах незалежної держави українську історичну науку чекають нові творчі досягнення.
Без сумніву, публікація “” є справою великої ваги. І з огляду на високу значущістіь для історичної науки України планованих до публікації наступних зошитів “Бібліографії” автор-подвижник мав би бути належним чином підтриманий. Принаймні Миколі Жарких мала би бути надана можливість попрацювати в бібліотеках Відня, Праги та інших міст, де ще у відносно недалекі історичні часи існували осередки українського інтелектуального життя, про котре ми маємо поки слабку уяву. Певно, повинна бути і моральна підтримка автора, і його робота мала би бути відповідно відзначена, але поки що належну шану Миколі Жарких віддаймо ми, вдячні читачі.
Надійшло до редакції 16.09.1998 р.
Джерело : Археометрія та охорона історико-культурної спадщини, 1999 р., вип. 3, с. 137 – 138.