Пётр Ричицкий

Прасковья Кирий (переводчик)

Цар Мідас

Стародавня легенда

В покоях дорогих і на розкішнім троні,

В одежі золотій і в золотій короні

Сидів, задумавшись, фрігійський цар Мідас.

Як тільки сояшний останній промінь згас,

Казав він принести свої скарбові скрині

І, одчинивши їх, звелів в одній годині

Все разом освітить, і диво дивне стало:

В тих скринях золото, як жар в печі, засяло,

Заграло навкруги: мов сонце ізійшло,

Сліпучим сяєвом покої залило.

Залюбувався цар на купи золотії…

«О, праведні боги! О, вічнії, святії! –

Од серця щирого промовив цар Мідас. –

Послухайте мене, молюся я до вас:

Я хочу золота, я золота бажаю,

Щоб скільки є в землі од краю і до краю,

Щоб все моє було. О, ні, цього ще й мало!

Пошліть мені той дар, щоб золотом ставало

Усе, до чого я хоч приторкнусь рукою

Або, гуляючи, хоч наступлю ногою».

На другий день Мідас, з постелі вставши пізно,

Остовбенів зовсім: постіль його залізна

Зробилась золота! Він приторкнувсь до стін –

І стіни золоті! Біжить до саду він, –

Трава і дерева, квітки і весь садок,

І гребля, і місток, і з рибою ставок –

Все золотом стає! Вбігає цар до хати –

І з радощів таких став слуг він обнімати,

І тільки він пройшов чоломкаючись з ними,

Всі слуги стали вмить стовпами золотими.

Вжахнувся цар Мідас… Іде в свої покої;

Зустріли тут його коханих діток двоє:

Як квіточка, дочка і кучерявий син,

Підбігли до царя – і тут же в раз один

Перед царем упали… З ляку цар омлів…

Та сила чарівна, священний дар богів,

Йому в прокляття стала… Все, що серцю мило,

Усе, що там жило, все вічним сном спочило…

Природи більш нема, кругом все золоте,

І все округ його і мертве, і пусте,

Сидить, сумує цар… Хоч би де твар живая…

І серце тиша рве мертвучая, німая,

Але ось чує цар, бренчить коло вікна

Комашка чуть жива; летить в вікно вона;

Вітає цар її, неначе рідну неньку,

З любов’ю ходе він за нею потихеньку;

Як ока, стереже. Комашка політала,

Торкнулась об царя і тут же мертва впала…

І тільки баче цар, як хмара геть несеться,

І тільки чує цар, як серце в горі б’ється…

Царь Мидас

Древняя легенда

В покоях дорогих и на роскошном троне,

В одежде золотой и в золотой короне,

Сидел задумавшись фригийский царь Мидас.

Как только солнечный последний луч угас,

Велел он сундуки с богатствами открыть

И в миг один все разом осветить.

И диво дивное в его покоях стало:

В тех сундуках, как жар в печи, всё золото сияло.

Казалось, солнце вдруг взошло

И ослепительным сиянием покои залило.

Залюбовался царь на кучи золотые…

«О, праведные боги! О, вечные, святые! –

От сердца чистого промолвил царь Мидас. –

Послушайте меня, прошу я вас:

Хочу я золота, я золота желаю,

Чтоб сколько есть в земле от края и до края,

Чтоб все было мое! О, нет, и этого мне мало.

Пошлите мне тот дар, чтоб золотом ставало

Все, к чему я прикоснусь рукой

Или гуляя наступлю ногой».

На другой день Мидас, с постели поздно встав,

Остолбенел совсем: своей постели не узнал.

Его кровать железная, перины пуховые

Сияли все, все были золотые.

Он прикоснулся к стене рукой –

И вся стена вдруг стала золотой.

Он в сад бежит, – трава, деревья и цветы,

Мосты, пруд с рыбой, все кусты –

Все золотом стает. Вот царь в избу вбегает

И с радостью такой слуг верных обнимает,

И только он прошел целуясь с ними, –

Все слуги стали вдруг столбами золотыми.

Испуганный Мидас идет в свои покои.

Тут встретили его любимых деток двое,

Словно цветочек, дочь и юный сын,

Приблизились к царю и тут же в миг один

Перед царем упали… И обомлел с испугу царь…

Та сила дивная, богов священный дар,

В проклятие Мидасу стала. И все, что было мило,

Что там жило, все вечным сном почило…

Природы больше нет, кругом все золотое,

Все мертвое вокруг царя, пустое.

Грустит Мидас. Хотя бы тварь живая…

И сердце тишина рвет мертвая, немая,

Но вот услышал царь, жужжит возле окна

Пчела еле жива, летит в окно она.

Приветствует ее Мидас, как мать родную.

Боится испугать он гостью дорогую;

Как глаз, он стережет. А пчелка полетала,

Коснулася царя и тут же мертвой пала…

И только видит царь, как туча прочь несется,

И только слышит царь, как сердце в горе бьется.

1916

Примечания В. К. Чумаченко

Пётр Николаевич Ричицкий

Биографические сведения о поэте практически не сохранились. Известно, что он работал учителем-инспектором Полтавского трёхклассного городского училища (1901–1903) и был в это время уже надворным советником. Печатался в «Складці» В. Александрова (1887–1898) и К. Билиловского (1896–1897), в украинских декламаторах «Розвага» и «Досвітні вогні» (1908). В «Українській музі» напечатаны его стихи «Цар Мідас», «Гульня», «Любіте своїх ворогів».

Цар Мідас. Стародавня легенда («В покоях дорогих і на розкошнім троні…») – Українська муза. Вип. 12. Київ, 1908. Стлб. 1255–1257.

Царь Мидас. Древняя легенда («В покоях дорогих и на роскошном троне…») – перевод сделан в 1916 г.

По изданию: Кирий П. М. Украинская муза: Переводы из классической антологии / ред. В. К. Чумаченко. – Краснодар: Экоинвест, 2016 г., с. 66 – 69.