Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / С / Анатолій Свидницький / Інші твори / Проти сили не попреш

Проти сили не попреш

Анатолій Свидницький

З чим родився, з тим і вмреш

1

Хороший цей світ, не надивитись, не налюбуватись на його, такий хороший. Широкий цей світ! Ні кінця, ні міри йому немає, хіба бог один знає; а біди в ньому, аж тісно: де ступиш, то або наступиш на псявіру, або спіткнешся; а минеш одну, друга нагибає, як не десять за одною. Хороший цей світ, та погано жити в світі. А хотівши вигнати біду з світа, треба попереду звести страшний суд, аж він вижене її; бо перепалить, переварить ввесь мир і всі закутки. Аж там біді кінець! А тепер!..

От нащо вже жінка! Приятель до гробу!.. А піди ж! Як опіє біда жінкою, то й болячки не треба: сотому заказуєш – «не женись». Дивлячись на тебе, другий і собі каже: «не женюсь»; а, не хотячи, спізнається, не злюбившись, повінчається і самохіть живе з жінкою, що ввесь вік проголубкаються. А той і любиться, а жениться, то й світові не рад. Третій, збоку дивлячись, не знає, що думати, що й казати, хіба тільки, що кому в чім біда судиться, то все минеш, а того то вже ні.

От, для взору, жив собі пан в селі, як чашечка в меду, ні горя, ні біди не знав, а був собі панич. Батько вмер – ще він блазнюком був; та для пана це байдуже: з грішми і без батька долю знайдеш. А ще, непричком, як тепер! Гроші лучче за батька до пуття доведуть… Так і він.

Вивчився, які-то ще в давнину й науки були! От умів підписатись та сяк-так по друкованому пролізе, то і вчени уже. Собою був парубок статний, багатий і добряча душа То кожен батько, що мав дочок, наставляв на нього пазурі. А він все перебирав і вибрав таке лихо, що й каміння гризе.

Правда, хороша була, хоч куди! Брова чорна, стан високий, лицем біла, голосиста, а коса руса, як шовкова, аж влискується. Хороша, та й годі. Та істне торішня пи санка, що зверху хоч цілуй, а всередині і сокирою не втешеш, та ще й носа затикай. Як пізнала його натуру, що м’який собі чоловік, то й прибрала в свої руки, а сама гайда по садку з паничами. «Гуляла б собі! Ну, гуляй, кол тобі забагається! гедзкайся! та нащо ж надо мною збиткуватися?» – каже було пан.

А паня поб’є-поб’є та ще і в льох замкне; нагодує оселедцями та в’ялою рибою тощо і пити не дає. Поверх всього ще й сама сяде перед льохом на дзиглику та й виспівує – та ще так гарно, що й соловейка глушить! да все таких підбирає, щоб йшли проти чоловіка, що він назаперті, а жінка на своїй волі дознає всякої долі.

От так, як бачите, він сім літ бідував. Ні дітей не було, нічого; аж на восьмім року послав господь сина. Зараз мати на мамки його віддала, а сама по-давньому догори головою пішла. Вже тільки чоловіка не замикала, а приставила до дитини: «Доглядай, – каже, – мого сина, бо як буде плакати абощо, то кожну сльозинку його на тобі десятками відіб’ю!..» Горе бідному панові, та й годі! І кінця не видати.

Сидить пан, дитину колише. А надворі аж дух радується: прийшов березозоль [Березень, значиться, марець ніби. Так його на Поділлі звуть. – А. С.] і весну за собою привіз. Сонечко гріє, береза зеленіє; Біг розіллявся – ліси позаймав, що чуть верхи видно. Теплого Олекси вже минуло, і великдєнь на воротях став. Добрі люди давно вже посповідалися й забули, а паня тільки до сповіді тоді задумала, та ще й на той бік забаглось її.

– Не їдь, жінко, бійся бога, – пан просить, – а то ще дитину осиротиш.

– Говори, Грицю, богородицю… Ти своє знаєш, а я своє.

Замовчав пан, а паня казала коні запрягати та й поїхала… Треба знати, що в тім селі порон не ходить, бо не було прикмети на пристань, а ходив вгорі верстов за п’ять проти води, вже в другім селі і в другім панстві. На цей перевіз і поїхала вона. На тім боці засиділась у ксьондза, що ген-ген сонечко з полудня звернуло, як прийшлось додому збиратись.

Хурман просить: «Не їдьте!» Ксьондз просить, а вона: «Поїду та й поїду!» Це не те, що дитина слухняна або крепак нещасливий, що не їдь, то й мусить послухати; це була паня та ще яка! й богові з дороги не вступить було. Да поки зібралась, поки що, поки за дільниці [Царина по пр[авому] б[оці] Дніпра, да ще загорожа; бо царина, як волоська царя, значиться, нива засіяна, а дільниці, то той рів, що навкруг села, що межи селом и цариною. – А де вони? – В царині. – Заняв з царини… В рові? З рова? Чи що б то воно? – А. С.] виїхала, то й сонечко спочило; поки на великий шлях вибились, то й зовсім смеркло. Трохи ще й приморозок взяв, як то весною буває, що саме погано їхати.

Брьохаються вони; а місяць пливе по небі, присвічує та наче осмішкується, що такою бідою їдуть, аж іскрить, присвічує. Спускаючись до пристані, заїхали вони в тінь – по той бік Богу скала-гора, дерев’я зовсім місяць заступили, якось так, що тінь б’є аж на цей бік да навскіс, клином; гора така – щовб.

– Подавай порон! – гукнув хурман з пристані, і луна розійшлася: «-ай порон, – озивається, -ай порон…» Сумно стало хурманові, тяжко йому на душі!.. І як у ярмо лізти, так йому на порон не хотілося, наче його душа вже чула. А пані собі розляглась – все любила з облігами – і байдуже їй.

– Подавай порон! – гукнув хурман другий раз. Заманячіли по тім боці, і чути – шости грюкотять. А Біг пливе собі та береги лиже, аж запінився.

– Злізьте, пані, – заговорив порончик, як з’їхали вони на порон. – Тепер година, – каже, – небезпечно.

– Зась! дурню, – гуконула пані, – гляди свого носа, а мене розуму не вчи.

– Пані! Час на часу не стоїть!

– А звісне діло, – відказала вона, – що не стоїть час на часу: от і ти – то не битий ще, а не замовчиш, скажу нагаями дати.

«Хай же тобі цур! – подумав порончик. – Я своє зробив, не буде гріха на душі, як що до чого». Та й рушили на воду.

Серед Богу вода гребенем встала, гадюкою в’ється, що то береги високі, а там зараз і гори з обох боків, то ніде розгулятись. І збилась вже бистра на середині та, наче звір лютий, скалу гризе, хлюпається, дереться, білі хвилі гонить та реве-реве!

Саме до цього місця пригнали порон, а тінь і урвалась; місяць на цілий вид так і викотився з-за гори та білим стовпом по воді скаче. Коні сполохались – фррр! та назад і рвонули. «Ай! – скрикнула пані, і тільки хвиля чмокнула. Хитнувся порон і пішов кружала за водою; порончики наче остовпіли. «Jezus-Marya!» – скрикнула паня, вигулькнувши, і тільки мигнуло поперед очі.

– Човна! човна! – закричали з порона. А човна нема – на пристані був і то дірявий; сказано: порон жидівський, то яка там може бути справа? Поки дали знати в село, поки рибалки позбігалися та свої човни позволікали, що бог знає де по кручах на припоніі стояли, то вже пора було не рятувати, а потопляників шукати.

– Диви! диви! щось з води лізе, – закричали всі, як побачили, що наче коні з води лізуть… А то і справді були коні, і ридван ззаду, і хурман сидить – як замотав руки в віжки, так і вмер, що не розмотав, а захвартушився, то вода його не знесла, а паню знесла вода.

Закинули рибалки раз-другий сітями і витягнули паню та й прибили кілочком до кручі за сукню; і вона, що за годину так грізно відповідала на добру раду, без духу, без хуху, як поплавець на воді, гойдається попід берег. А коса, така хороша, стелиться по воді за бистрою, і в ній рибка грає.

Жаль вроди тої пані, що така паня хороша була, та здалось на наругу! Збігаються люди, зглядаються, що брова чорна, як вуголь, рівна, як пузликом вивів, а на біле лице вже моравиця виступила, і посиніли рожевії губи, що так гарно цілувалися, і завмерли ті писки, що так любо осміхалися… А душа ж де?.. Може, душа тут же літа при воді та на своє тіло поглядає: «Яка ж погана колода!» – каже…

Приїхав сільський пан, дали знати і чоловікові цієї втопленої, та й на другий день, чуть на зорю, взяли паню в домовину і повезли додому, а там у Ладижин ховати. А хурмана закопали при березі, жінка на який-такий хрест постаралася та гіркими слізьми заливалася і вмерле тіло споліскувала; та голосила над ним – голосила! аж гілля гнеться.

2

Втопився хурман, збулась жінка чоловіка, втопилась пані, збувся чоловік жінки, та збувся ж і біди з хати! Як поховав паню, то мало аж навприсядки від гробу не йшов.

– Слава тобі, господи, – каже, – що я збув біду з шиї! То постій же тепер! – каже, – дам же я свому синові науку, що піде слава на ввесь світ, такий щасливий буде! Якби й мене були на розум учили, то й я не знав би був біди, був би не женився.

Купив хутір в лісі, збудував хату і засадив туди свого сина – місячну дитину – межи самі хлопці. Та як він був Ще цицьковий, то пан нагнав щось зо три дійних корови, накупив мізюків [Рожок, що дітей годують, як нема покорму в матері. – А. С.] і казав годувати.

– А жінка, – каже, – не то щоб ногою не була й коло хутора близько, а навіть як хто згадає про жінку, що є вона на світі, то в гріб ужену.

– Добре, пане! – озвались парубки і взяли панича на свої руки.

От і росте хлопець як вода, як зелена лобода в полі, так він у лісі. А пан приїде – подивиться, скаже то се, то те зробить порядок, по своїй голові, та й поїде додому. І ген-ген знов довідається. Далі почав і частіш навідуватись, почав синка й до науки привертати. Той і вчиться, і читає на своє, що тільки й людей на світі, що хлопці та чоловіки; а як прийдеться, що треба жінку згадати, то на ню гори верне – та й годі. І образків таких доставав, що йшли йому до ладу. Так і хлопці навчали панича, то він і вірив, що жінка й злидні – то все одно. А батько аж в гору росте, що син буде щасливий, бо не тямить світові ладу – тільки й знає, аби йому їсти досить; а голий, то й голий, а босий, то й босий – йому зарівно.

На чотирнадцятім року, чи що, прийшло паняті в голову, звідкіля він взявся на цім світі. Думав-думав та й нічого не видумав, хоч думав, може, й немалий час; то взяв та й питає в хлопця: «А ти, чуєш, не знаєш, звідкіль я взявся?» Пан учив, що хлопці для його потіхи на світі, для послуги, сказано: попихачі. Того він і каже: «чуєш», а не «брате».

– А звідкіль взявся? З землі виріс! – каже той.

– Як-то з землі?

– А так з землі, та й годі. Як гриб, так і ви.

– А ти ж як?

– Я маю маму.

– Що то за мама?

– Мама, та й годі – сказано: мама, то чого ж більше.

– То ти маєш маму, – панич каже, – а я ні.

– А ні, – озвавсь хлопець.

– То я, кажеш, з землі виріс, як гриб, а ти маму маєш… гм!.. маму… А ті решта хлопці також мають маму?

– Мають і вони, – відказав хлопець. – То тільки я виріс з землі, як гриб, а ви всі маму маєте… Чого ж я можу ходити, як і ви, а гриб не ходить?

– Бо ви живі, а гриб неживий, бо він приріс до землі, а ви то ні.

– Чому ж я не так, як гриб, що росте і не ходить, – так і пропаде, що сам по собі з місця не зрушиться. Коли ж я ожив, чи, може, я живий і з землі виріс?

– Ото це! – каже хлопець, – така пора настала, що треба було ожити, то ви й ожили. А попереду вас не було, і ви були неживі.

– Коли ж та пора була, коли минула? Як це діялось. А так, – хлопець каже, – пан поїхав собі на полювання, а прийшов додому, – дитина знайшлася – хлопчик, вже, от вже як качан. Пан зараз же почав ного сином звати, набрав хлопців і казав сина годувати. То цей хлопчик був ви, а то ми, а то ваш папонька – пан. От і вся штука. Більше я не знаю і не питайте.

Не задовольнився панич, ходить, думає та й видумав: «Може, воно так і справді є, що я виріс, як гриб, а вони мають якусь маму; бо вони невільники, а я пан, та нащо мені мама? Та й що воно таке та мама, що я її не знаю і ніколи не бачив? Мабуть, у мене і справді мами не було й нема. На щось воно і мама якась…»

Так і забув, і повірив, що пани з землі виростають, як гриби, а люди то ні, – якусь маму мають попереду. А вона десь їх бере, щоб пани мали ким послуговуватись… «Мабуть, – видумав панич, – мама, що вони називають, – то чи не доля панська часами абощо, коли дбає, щоб панам на робітника не збувало…»

От вже паничеві і вуси засіялись, далі вже таки й густенько зачорніло попід ніс, як приїздить батько в ліс. Поговорив з паничем і побачив, що він не тямить світові ладу, та й давай підбріхувати, що пан, каже, зовсім друге діло, а не пан зовсім друге. «Ці мають маму, – каже, – а та мама, як коробка, що в ню треба сипати що-небудь – от зерно абощо – так і мама. А пани мами не потребують; вони й без мами родять».

– А без батька? – панич запитав. Пан гикнув, а хлопець підхопив: «Ого-го-го! Скільки панів без батьків на світі!.. і град би їх не перебив, що по місті собак душить».

– Зась, дурню! – гукнув пан, – тебе не питають! Без батька, – каже, – бува пан, як батько вмре.

– Ага, – озвавсь панич. А хлопець каже: «І я так думав сказати, що як умре пан, то панич і без того вродиться – без пана, – без батька нібито, так собі бува падалишний, самосійка, значиться».

– Гляди, – каже, – свого носа, бо втру, – гукнув пан. Хлопець шурнув у двері, а пан почав далі щось там городити та все на свою руку горне. Але думає собі: «Треба ж таки його з лісу колись вивести, бо не сьогодня-взавтра очі заплющу, тоді що? З торбами піде, чи що? А села ж як?» То й казав коні запрягти, взяв сина і повіз просто до міста.

– Куди ми їдем? – питає панич.

. – До міста, сину, – каже тато. – Ти ще не був у місті – побачиш, які там дива! Коники повироблювані, песики не живі, а як живі брешуть, креміння, кресала, що багаття крешуть, тютюн, всякі крами, всякі ласощі… Сказано: в місті.

А панич так слухає. «Ото, – думає, – надивлюсь ца ті дива! налюбуюся, які-то вони, що я їх зроду не бачив».

От і до міста в’їхали. Панич все розглядає та розпитує: «А то що? а то? а то?» Батько все розтолковує і завів аж у крамниці – то-то йому подобається… Да йому все подобалось – і то гарне, а то ще краще, а то ще. Купувати ж нічого не купує, тільки ріжків щось з хунт купив, і то сам батько.

Так проходили вони до самісінького вечора, що син все розпитував, а батько все розтолковував. Поки ж було тісно, як на ярмарку – сказано, то нічого; да от і сонечко сіло, на ярмарку зрідло, і так гарнесенько надворі – ні пече, ні холодно – саме гуляти. То панства й висоталось на місто, наче з рукава його висипав. Та все такі повбирані – куди-куди! І панянок гурточок іде – хороші, як ягідки, да перещеплені, як оса, на стану погойдуються. А панич і завважив та й розглядає.

– Овва! – озвавсь батько і каже: – Тікаймо сину! – і майнув собі.

– Чого, тату, втікати? – промовив син, і собі за батьком, аж підбігцем.

– А он! Не бачиш? – показує на панянок.

– Та я бачу, тільки не знаю, що воно за диво таке.

– Покуси, сину, покуси! Втікаймо!

І пішли. А панич все приглядається, аж стає та придивляється, і заговорив:

– То це ті покуси, тату, що ви говорили мені?

– А це, сину! – озвавсь пан, – то від них все зле на світі.

А син озвався:

– Хоч вони й покуси, папонька, а проте хороші собою. Дивіться – які чорноброві та білолиці! А як бадьоряться!. І щось жебонить собі – га-а-а!.. Папонька! Чи бачите? сміється – га-а-а!..

– Та я вже бачив їх не раз! і знаю, що вони й гарні, і все. Спочатку навіть і добрі видаються, а як уже спійме в свої руки, то й годі не знає – мучить.

Панич слухав і не слухав; його все кортіло зачепить покусу, та не знав як. То він і заговорив до тата:

– А їх, – каже, – за гроші можна достати?

– Чому ні!

– То купіть мені! – кинувся панич, як опарений.

– Цур тобі! А це нащо? Ото це! Для чого вони тобі.

– Одну лиш, тату, я більше не хочу! Оту чорноброву, що біле личенько та карії очі.

«От тобі й вивчив! – дума собі тато, – пропав хлопець, та й годі…» І ходить сам не свій, мало не плаче, а син все свое та й своє: «Купіть, папонька, покусу…»

Що тут робити?! Завіз батько ізнов до лісу та ще строгіше заказав про жінок не говорити. Да панич і сам про жінок не згадував! А все лиш про покуси, про дівчат, значиться. І таки женився і жив, ще й куди як добре!..

Отаке-то диво цей світ! Що б, здається, хлопцеві обійтись? І батько на те ж вчив! Та ба – проти сили не попреш, з чим родився, з тим і вмреш… І підчепить інший біду, що неабияк і скараскається; а другому, то карай, боже, і повік: з жінкою щастя, як рукою пригорнув. Тим-то я й казав, що, дивлячись збоку, не знаєш, що думати, що й гадати.

О дівчата-дівчата! Бодай же вас опанувало! Нема добра, як дівчина, та нема ж і лиха, як вона!..


Примітки

Друкується вперше за автографом (БАН, ф. І. Рудченка, од. зб. 66, № 1285).

Цей художній твір на фольклорній основі разом з іншими творами («Недоколисана», «Іван Доробало») входив до «Народних оповідань», які Свидницький 1861 р. надіслав з Миргорода для опублікування в «Основі». Оповідання з невідомих причин у друку не з’явилися, а після закриття «Основи» потрапили до колекції казок українського етнографа і фольклориста, доброго знайомого А. Свидницького С. Д. Носа, переданої згодом для публікації українському фольклористу й критику І. Я. Рудченкові [див.: Сиваченко М. Новознайдені оповідання А. П. Свидницького і їх фольклорні джерела. – У кн.: Сиваченко М. Літературознавчі та фольклористичні розвідки. К., 1974].

Шлях рукопису з архіву «Основи» до укладачів колекції неясний. Так, І. Рудченко у листі до професора О. О. Котляревського вказував: «Между тем от Михайла Григорьевича Щербака я узнал, что все сказки, присланные в «Основу», после ее прекращения будто бы переданы вам» (відділ рукописів Державної публічної бібліотеки ім. Салтикова-Щедріна, ф. 386, од. зб. 101, с. 2).

Подається за виданням: Свидницький А. Роман. Оповідання. Нариси. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 378 – 385.

Попередня стаття | Перелік статей | Наступна стаття

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 91

Модифіковано : 6.09.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.