Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Публіцистика / Дмитро Донцов / Підстави нашої політики / 5. Рушійні сили української… / Москвофільство української інтелігенції

Підстави нашої політики

5. Рушійні сили української революції

Москвофільство української інтелігенції

Дмитро Донцов

Роки, що почалися від 1917, були свідками трагічних зусиль нашої генерації вибороти для нації се, що не вдалося дідам і батькам. Як вона взялася до виконання великої задачі? На се не можна відповісти, заким не здамо собі справи з тих сил, котрими, з волею чи проти волі, довелося будувати українську державу або так чи інакше брати участь в політичній творчості нації в останні роки, починаючи від военої катастрофи Росії.

Сі сили були: селянська маса, національна інтелігенція різних кляс і український Ольстер, себто національні меншості.

Селянська маса хоч цілком не підготована до державного будівництва, показала себе чудовим матеріалом до нього. Глибока свідомість своїх інтересів, великий політичний інстинкт, бистра орієнтація, незломна упертість в переслідуванню цілей, організаційний сприт, змисл порядку, повна байдужість до пацифізмів, антимілітарізмів та інших “ізмів”, аристократична відраза до всяких форм охлократії, насильно накидуваних їй інтелігенцією, – ось були прикмети нашого селянства. Їх не в стані зменшити ніякі наївні, скороспілі осуди його ворогів ні приятелів, що старалися представити йото раз “небезпекою для Європи” (гл. славнозвісний колись польсько-французький памфлет: “Un danger pour l’Europe”), раз “гайдамацькою диччю”, то знов бандою, ворожою всякому порядку.

Остатні голоси зверталися особливо проти так званої отаманщини, забуваючи, що вона, які б жорстокі quasi антикультурні (розбирання залізниць) форми не приймала, була лише реакцію на спроби насадити в нас большевицьку державність. Реакція була страшна і в своїх формах може ніде опріч України в теперішнім світі не стрічалася, але хиба деінде існували подібні форми державності, як в пореволюційній Росії? Та чи цивільна війна у Франції, припустимо, мала б інші форми, коли б їй довелося зі зброю в руках боронитися не тільки проти зовнішнього ворога, але й проти напівзнімечених або переповнених німецькими патріотами-жидами міст? Відповіддю хай буде французьке франктірерство в 1871 р., і бельгійське за сеї війни, а вони прецінь мали до діла тільки з зовнішним ворогом, ще до сього в тисячу разів культурнішим і більш людяним – ніж большевики.

Люди, що знали наше селянство ближче, дивилися на сі і подібні ексцеси, як на протест проти дегенерації державної влади, котрої значення селянин розумів, як не кожний з інтелігентів. Так дивився на сю справу, м. і. також Стефан Баторій, котрий казав, що з тих “лотриків”, як він називав наше козацтво, може колись повстане самостійна держава. Подібно дивились на справу і многі самовидці Хиельничини, що не відмовляли їй певних елементів лицарськості. Не інакше справа мається і тепер та напевно на фундаменті українського селянства можна було б вибудувати міцний будинок власної державності, коли б сей народ не був народом без голови. Він її не мав, бо в супереч до свої назви інтелігенція сею головою не була.

Тут переходимо до другої верстви, котра несла на своїх плечах наше державне будівництво від 1917 року. І тут бачимо дивну диспропорцію між генієм української раси, між глибокою мудрістю селянина, з його вродженою шляхетністю, розвиненим змислом до дистинкції, – між цілим підсвідомим життям нації та верствою, що її репрезентувала навні – інтелігенцію. Між генієм країни та її інтелектом. Серед сеї інтелігенції треба спершу відділити сю її частину, котра активно з зброю в руках віддалася праці здійснення національної цілі. Перед нею стоїмо з німим подивом, бо всякі слова похвали були б тут блюзнірством. Вона в остатні літа одинока представляла волю нації до чину, була властиво кажучи майже одиноким політичним чинником на Україні. Яко така вона зливається з масою нації, з селянством, що робила одне і те саме діло.

Зовсім що інше доведеться сказати про масу інтелігенції, котра “робила” нашу історію останніх літ. Українська інтелігенція здавна носила на собі подвійну каїнову печать: власного духовного каліцтва та історичного каліцтва нації. Нація була ампутована, позбавлена більшої частини своїх вищих кляс. Інтелігенція терпіла на духовне каліцтво, будучи – в найвищих проявах свого інтелектуального життя, – змосковщеною до непізнання. Обидва факти склалися на дивну гермафродітську анархістську психіку українського інтелігента. Належачи до “мужицької нації”, він скоро зачав ідентифікувати націю з клясою. Се зачалося ще від “старих”, котрі ні слова не вміли нам оповісти ні про чудові палаци Розумовського, ні про бібліотеку Самойловича, ні про Батурин, ні про Глухів, ні про їx панів, котрим стільки завдячує матеріальна і духова культура України, і котрі скорше нагадували grands seigneurs в стилі Валенштайна, ніж вічно п’яних дурників, як їx малює Мордовцев або Костомаров.

Се почалося від “старих”, що робили разом з російськими істориками з Виговського – ляха, з Мазепи – “реакціонера”, що поминали мовчанкою конституцію Орлика і незалежницькі змагання українського панства за Катерини, що знали Котляревського – веселого оповідача і не знали Котляревського – члена національно-патріотичної організації; що цілий історичний ідеал народа хотіли представити в виді якоїсь колосальної “демократичної” та “антибуржуазноі” махновщини.

Шевченко був тільки метеором, що блиснув в сій темряві, в котрій куняли в своїх зруйнованих храмах українофільські божки. По ній темрява залягла ще темнійша. Звичайно, він став національним пророком, але офіціальне українство викидало з нього все, що не гармоніювало з “демократичним” ідеалом, як його розуміли семінаристи, фармацевти і ліберальні учителі “словесности”. Найглибші акорди його поезії, в котрих дзвеніли мелодії стародавньої традиції та пориву до національної боротьби – не знайшли жодного відгомону в нашій інтелігенції. Тужливі згадки “про стеии та про могили” були не на часі, а мрії про се, коли на сих степах “блисне булава” – шовінізмом. “Гайдамаки” – ляпсусом поета, фальшивим акордом, що бринів національною ненавистю.

Лишалися отже лише “вишневий сад зелений”, “ласки дівочі” і “червоний місяць мов діжа”, та ще протест кріпака проти панщини. За се остатнє і вхопилися в нас, примітивізуючи всього Шевченка і роблячи з цілого “Кобзаря” якийсь перелицьований “утьос Стенькі Разіна”. Ідеал, котрий створила собі українська інтелігенція з чудового багатства Шевчевкової поезії, був не політичний ідеал нації, а соціально-економічний ідеал кляси, ідеал Спартака, феллахів, паріїв, китайських кулі, ідеал народів-кляс, котрим, загалюканим, не в голові були якісь політичні стремліня. Почутя напіональності в пересічного інтелігента розпливалося в сентименталізмі, в чувстві.

Болеві моменти в поезії Шевченка, що де в чому так нагадували Франка; моменти, що творять істотну прикмету політичних націй, – лишились мертвими для української інтелігенції. Найбільш популярним гимном була “сладкозвучная” “Ще не вмерла Україна”, в котрій навіть тріумф над ворогами мислився не як вислід волевих зусиль нації, тільки як якесь побожне бажання („згинуть наші вороженьки як роса на сонці”), як зникнення нечистої сили перед обличчям вічної правди або перед фіолетовими промінями, котрими колись французький консул Енно лякав нас, а ми большевиків.

До того самого приводила також ширена з давніх часів концепція, що ми “нація без буржуазії”, твердження безконечно наївне (бо ні одної європейської нації без буржуазії нема, лише одні мають свою, другі чужу), але котре, культивоване з запалом ученими, ще більш зміцняло в нас розуміння нації, яко кляси. Іншими словами, інтелігенція стратила не тільки колись її одушевляючий політичний ідеал, не тільки спустилася до ролі “культурної нації”, якою були напр. чехи або словаки перед 1848 роком, але ще нижче: до сього щабля, де саме поняття нації зникає, уступаючи місце понятю суспільної верстви.

В їx очах українство не було прастарою, історичною расою, що будилася з довгого сну, сягаючи по політичну владу, се була суспільна верства, упосліджена, без традицій, що прийшла упоминатися о свої соціальні права. В головах нашої інтелігенції українське національне відродження не викликало споминів про італійське рісорджіменто або угорські чи польські повстанчі рухи. В її пам’яті вставали не великі фігури нашої історії, не тіні забутих предків, що будували державу, тільки рухи, що сю державу будувати перешкоджали, їx ідеалом було провансальство і каталонство.

Весь примітивний український націоналізм (рідна мова в школі і т. д.) засвоювався не як постулят нації хвилево пригніченої, але не забувшої своїх прав, ні! Наша інтелігенція вибирала українську мову, як російський революціонер косоворотку або козакоман смушкову шапку. Як аксесуар не нації, а плебса, бачучи в ній, як Драгоманов “етнографічну ознаку мужицтва”, або як український Арцибашев ознаку “простости” (чи не простацтва?). Поворот до української мови в нашій літературі – се часто-густо не дальший тяг гетьманських універсалів або листів Мазепи, мови предків, мови традицій, ні, се було звернення до воляпюка сіроми, свого рода арго, котрий пописуються французькі симпатики большевизму Барбюс в своій “Clarté” або Ролян в своїй “Liluli”.

Українська мова не була мовою колишної цивілізації, мовою Литовського статута і старих наших конституцій, се була мова ігноранта, що прийшов диктувати “панам” свою волю. Се була мова сеї “grande canaille populaire”, котру Бакунін думав ужити для своєї соціальної революції. Її плекалося і шанувалося не як переказану дідами святощ, лише яко річ, що належала до босяцького стилю, до стилю масовика, ворожого, як думали, всяким буржуазіям.

В своїх споминах („Грядущая Россія”, Париж січень 1920) описує Боборикін один російський революційний кружок в Швейцарії, котрого “дами” (зрештою з інтелігентських кругів) інакше не називали одна одну як “Варька” і “Катька”, та щоби стати подібними до “народа” вживали таких виразів, як “трескать груши” і “лопать яблоки”. Вони думали, що се жаргон нової кляси, 4-го стану, котрий кожний правдивий революціонер мусить засвоїти, як, на думку Толстого, кожний народолюбець мусить вбратися в лапті та зіпун.

Чимсь подібним була для української інтелігенції народна мова, котру вона все плутала з мовою пригніченої суспільної верстви, так само як поняття суспільної верстви з поняттям нації. Таке розуміння нації знайшло м. і. своє відбиття і в літературі. Її темою стали невинна етнографія або протести проти соціальної неволі, а таких поем, як “Войнаровський” Рилеєва українська література, опріч Шевченка, не здобулася дати. Характеристичне для сього настрою також, що навіть таємнича фігура Мазепи, що натхнула своїм трагізмом Ліста, Верне, Гюго, Байрона і многих інших, зацікавила лише одного – двох з наших письмеників. Першою фігурою в нашій літературі 10 літ перед війною став згаданий вже малоросійський Арцибашев, котрого чисто толстовська, чисто босяцька ненависть до інтелігенції йшла в парі з неохайностю стиля і карикатурізацією мови, що часто справді спускалася до якогось огидливого арго.

Навпаки, немногі письменники європейці, що будили старі традиції нації, що хотіли вивести свою творчість поза вузькій овид суспільної верстви або племені, торкаючи моменти чисто національні, як Леся Українка, дусилися і гинули незрозумілі, в атмосфері літератури народжуючогося хама, соціально-революційної фанфаронади, благодушного провінціалізму, селянського етнографізму, порнографії. Перед ними з респектом відкривали голову, інстинктово, як звірі в людині, чуючи в них вищий інтелект, але – охочо збочували. Не до них, великих пророків національних, летіли оплески інтелігентської юрби, не їм усміхалися розпромінені обличчя розентузіазмованих земляків, не їм співали хвалу в пресі: тріумф належався ідеологам сперматоїдізму і поетичним горобчикам, цвірінькаючим славу сходячому сонцю “соціальної революції”.

Очевидно, що в такій атмосфері не могла зродитися думка про власну державність, повстати національно-політичний ідеал. Живучи психологією соціальної верстви, інтелігенція наша не могла протиставити свій народ, яко націю – другій теж нації російській. Свідомості протилежності політичних інтересів між Україною та Росією, між українським і російський народами, не було. Ворогом був режим, та й се ворогування було властиво лише непорозумінням, що виникало з “непоінформованості” про правдиві цілі та стремління українського руху. Ідея національної самостійності була смішним і шкідливим шовінізмом, бо так гляділа на нього пануюча серед нашої інтелігенції російська соціалістична думка. Отже не тільки не малося власного політичного ідеалу, без котрого нація не є нація, навіть його мати уважалося за непотрібний шкідливий люксус.

Взагалі на всі політичні прояви нашого життя гляділося через призму московської державної ідеї: всі великі рухи минулого, як самостійницький рух українського панства, до Орлика включно, як рух уніатський, стемплювалося як реакція або клерікалізм. І тільки сі з них, котрі носили москвофільський характер, підносилися до значення народного ідеалу. Під впливом сеї московської соціалістичної ідеології навіть початки державницької думки (РУП, НУП та інші) завмирали і гинули. Чесноти, плекані в кожнім національно-державнім ідеалі, як суспільна дісципліна, державний авторитет, мілітарізм, відкидалися, як лахміття.

Міжнародне братерство, погодження народів, їx федерація, знищення національних границь – ціле сміття засад, котрими ще донедавна дурили собі голову упосліджені верстви суспільности, забуваючи про інстінкт самопомочі і самоохорони – стали доктриною, котрою мала жити нація, що хотіла собі вибороти самостійне існування! Традиції в нас були, але до них звертатися забороняло пануюче розуміння української ідеі, ідеї нової кляси, що підносилася з долу, котрій яко такій ніяких традицій мати не належалося. Таке розуміння не лишалося без впливу і на концепцію зовнішньої та внутрішньої політики.

Нація – держава, котрої інтереси означуються її географічним або стратегічним положенням, може входити в усякі політичні комбінації, як напр. Росія Александра 3, що союзничала з республіканською Францію або Росія Леніна – союзниця Кемаля і Енвера. Упосліджена суспільна верства, що бореться за своє визволеня в даній вже державі, шукає тобі союзників тільки в інтернаціональнім соціалізмі, в визвольних рухах рабів інших рас. В середині нація, що стратила колись свою державу, могла стреміти до її відзискання, пригноблена суспільна верства мріє тільки про зміну режиму в уже існуючій державі.

Сей класовий світогляд перенесла наша інтелігенція також в сферу своєї національної політики. Назовні се була політика кокетуваня з космополітичними доктринами, опозиції “клерикалізмові” та “реакції”. Всередині – політика не будови, але революції. Відхрещуючися від держави, як від шовіністичної вигадки, ніхто з тої інтелігенції навіть не сушив собі голову над питанням, як має виглядатися держава. В суті речі національного ідеалу інтелігенція не мала. Його заступав ідеал соціальний або інтернаціональний. Річ природна, що в таких обставинах чужий національний ідеал заступив місце власного, як за браком власного засвоювався провансальцями політичний ідеал Франції.

Спершу се був ідеал російської державності, потім – слов’янофільський або антинімецький, в остатні часи – ідеал “світової революції” – всі з московською фабричною маркою. Під гіпнозою сього в суті речі московського ідеалу знаходилися майже всі політичні течії на Україні. По-перше соціал-демократія, що була копією російської партії тої ж назви, та котра, хоч працювала також серед селянства, уважала його за причепок, за таран, котрий має розчистити дорогу до соціальної революції пролетаріату. Ще більше перенята москвофільськими тенденціями була партія українських соціалістів-революціонерів, котра, з її соціалізацією землі, була на Україні таким самим дивоглядом, якби були напр. торії в Франції або якобінці в Англії або християнські-соціалісти в Росії, і котра зродилася лише з невільничої психіки українського інтелігента, задивленого, як в сонце, в сліпучі московські бані. В супереч до соціал-демократії селянство було все ж для них самоціллю, але зі своїм бакунінським анархізмом і з російською “общинностью” вони так само далеко стояли від нього, як соціал-демократи зі своїм пролетароманством. Інші несоціалістичні течії, за малими винятками (НУП) рівно ж пливли в російськім руслі.

Сі партії та течії різнилися між собою. Одні, ліберали, робили величезне культурне виховуюче діло, були справжніми працівниками, а не героями революційної фрази, але мимо того фактично звужували розмах національного руху, відбираючи йому всякі політичні тенденції. Другі, соціалісти, підкреслювали політичність українства, одначе вистерігалися надати йому самостійний національний характер. І перші і другі старалися погодити українство з існуючим або з будучим російським режимом. Свідомості великого конфлікту Європа – Росія в них не було, тим менше, що сей конфлікт вступає в свою гостру стадію. Для всіх них Україна належала до російського світа, хоч і представляла певну його відміну. Голоси, звертаючі увагу на неминучу війну, на потребу використати її в інтересах нації, уходили за голоси маньяків, коли не провокаторів.

Ідея самостійності мала кредит тільки в Галичині, але й там се була лише фраза, повторювана на всіх вічах; скорше звичайне “умонаклоненіє”, як сказала би Катерина, без жодного конкретного змісту, a головне зовсім непередумане і позбавлене розуміння конкретних шляхів для його реалізації. Опріч сього, ся вимога завше підпорядковувалася гаслу “пролетарської революції” (в соціалістів) або “з’єдиненню нації” (в несоціалістів). На програмі зовнішньої політики стояли гасла, перекладені з російського, як установчі збори, слов’янська федерація тощо. На програмі внутрішньої політики – подібні плагіати з маленькими ледве помітними відмінами. Але сі відміни, як “автономія”, “сейм” були розпливчасті, неясні, ніколи в агітації не акцентовані, аби могли стати центром, притягаючим увагу мас. Різко зформульованих національних гасел в нас не було. Тому національна українська ідея не могла знайти формули, що об’єднала б більшу частину населеня країни, як українського, так і чужого.

Неясність і москвофільство в програмі зовнішньої політики не могли прикувати до українства також уваги заграниці, як до можливого міжнародного чинника. При тім ся неясність не була, як дехто думає, “малоросійською хитростю” для улегшення легальної акції. Вона була щирою і представляла собою скорше сю “малороссийскую самоотверженность”, котру подивляла ще цариця Катерина в наших дідах, що так легко захоплювалися чужими національними ідеалами. Немислимий хаос і мішанина зі селянського демократизму і соціалістичної диктатури, з міжнародного братерства і націоналізму, з патріотизму і слов’янофіьлської дурійки, хитання між “королем Данилом” і світовою революцією, між визволенням нації та визволенням пролетаріату, між Костомаровим та Іловайським – ось що панувало в головах нашої інтелігенції перед війною і революцією.

Не маючи ясного національного ідеалу, котрий могли б протиставити російському, ставала інтелігенція під взглядом національним мертвим чинником: активні, що щиро переймалися російським ідеалом, переходили до московського табору, пасивні, що не хотіли сього робити – кінчали провансальством. Провансальство і москвофільство – такі були два бігуни, до котрих йшла наша інтелігенція. Такими були два береги, між котрими, як човно без керми, шамоталася скалічена політична думка українського інтелігента в остатні літа перед вибухом війни.

Примітки

Стефан Баторій (1533 – 1586), король Речі Посполитої (1575 – 1586), перший з королів, який мав державну політику щодо українських козаків.

Валенштайн – Альбрехт Валенштейн (1583 – 1634), німецький генералісімус, учасник Тридцятилітньої війни.

Енно – Еміль Енно (? – ?), французький авантюрист, який представлявся «французьким консулом в Одесі». Прихильник білогвардійців і ворог українства. Цим променям К.Г.Паустовський присвятив окрему главу в своїй «».

Барбюс – Анрі Барбюс (1873 – 1935), французький письменник і комуніст. “Clarté” – журнал, який він видавав у 1919 р.

Боборикін – Петро Дмитрович Боборикін (1836 – 1921), російський письменник.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2017 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1735

Модифіковано : 3.05.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.