Логотип Мысленного древа

МЫСЛЕННОЕ ДРЕВО

Мы делаем Украину – українською!

НАУКА

ОБРАЗО
ВАНИЕ

ЛИТЕРА
ТУРА

Письмо на сайт
Версия для печати
Лента новостей (RSS)
Наука / Киевоведение / Киевские острова и… / 2. История киевских островов… / 2.4. Пойма Днепра в Киеве в… / 2.4.2. Киевоподол в XІV-… / 2.4.2.4. Подол барочный:… / 2.4…

Киевские острова и прибрежные урочища на Днепре – взгляд сквозь века

2. История киевских островов и пойменных урочищ

2.4. Пойма Днепра в Киеве в период становления Украины (от 1240 до сер. XIX в.)

2.4.2. Киевоподол в XІV- первой половине XIX в.

2.4.2.4. Подол барочный: Киевоподол в 1719-1799 гг.

2.4.2.4.2. Храмы и монастыри Киевоподола в 1750-1800-х гг.

Парникоза И.Ю.

В середині – д.п. XVIII ст. на храмах Подолу міцно позначилася рука київського архітектора І. Григоровича-Барського. На місці старих дерев’яних храмів він зводить нові кам’яні в стилі Українського бароко. У 1805 р. на Подолі вже налічувалося дев’ять кам’яних церков: Воскресенська, Миколи-Притиска, св. Костянтина та Олени, Іллі Пророка, Миколи Набережного, Покровська, Симона Стовпника (в дзвіниці Добромикильської церкви), Різдва Іоанна Предтечі (Борисоглібська), Успенський собор та 9 дерев’яних церков: Введенська, Спаська, Різдва, св. Василя Великого, Хрестовоздвиженська, дві Зішестя св. Духа (одна – прихідська, друга – при міській богадільні), Набережно-Микільська (холодна), та Миколи Йорданського (Попельницька, 2003).

У 1745 р. відбулася остаточна добудова Петропавлівської церкви (колись домініканського костелу), яка змінила її готичний вигляд на бароковий. При цьому від первісної споруди залишилися лише центральний неф та приділи з кам’яними льохами (Попельницька, 2003). Тож колишній костел виглядав як барокова церква з банею та розкішним ліпним фронтоном. Реконструкцію найімовірніше здійснив І.Григорович-Барський. Він же 1744–1750 рр. збудував окремо розташовану триярусну дзвіницю в стилі єлизаветинського бароко біля Петропавлівської церкви, яка чудово пасувала до храму, створюючи витончений архітектурний ансамбль. В 1786 р. Петропавлівська церква передана грецькому монастирю:

«1786. В Петропавловский упраздненный монастырь на Подоле переведены монахи из греческого Синайской горы монастыря и для того переименован (в 1787 году последовало сие переименование, когда и архимандрия учреждена в сем монастыре) он Екатерининским греческим, а церковь названа во имя святой великомученицы Екатерины. Прежний же ceгo имени монастырь, возле рынка бывший, обращен в подворье, ему принадлежащее» (Берлінський, 1991). Тож Собор стає Катерининським. У садибі грецького монастиря на Притиско-Микільській вулиці розташовувалися також дерев’яний храм святителя Христова Спиридона, келії, будинок архімандрита та ніші споруди. Тут окрім архімандрита мешкали три ієромонаха, два диякона та шістнадцять служок (Попельницька, 2003).

Тут функціонував храм з двома приділами: св. Єлизавети та св. Петра та Павла. Після пожежі 1811 р. верхній ярус дзвіниці був розібраний. Даний архітектурний комплекс був знищений в 1935 р.

Рис. 2.4.2.4.2.1. Дзвіниця церкви св. Петра і Павла, збудована 1744–1750 рр. Зруйнована разом з храмом в 1930-ті рр.

У 1754-1777 рр. священиком Василівської церкви був П. Лобко, двір якого був розташований поруч церковної садиби. На той час при церкві знаходився невеликий цвинтар (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).

Протягом 1766-72 рр. на її місці дерев’яної Покровської церкви І. Григорович-Барський спорудив, як вважається, свою найкращу будівлю – двоповерховий кам'яний храм у вигляді триконху, увінчаний трьома банями. Немає сумніву, що архітектор враховував існування позаду на горі Андріївської церкви, з якою Покровська перегукується своїми бароковими формами (Храми Києва, 2001). Нажаль не зберігся декор церкви, який постраждав після пожежі 1811 р. Проте уявити його дає можливість порівняння Покровської церкви з собором у Козельці, який закінчував зводити І. Григорович-Барський. Особливо привабливими в композиції обох згадуваних храмів є ґаночки в стилі української цивільної архітектури XVIII ст.

Київ Покровська церква Київ Покровська церква
Рис. 2.4.2.4.2.2. Покровська церква, на передньому плані розкішний ґаночок Рис. 2.4.2.4.2.3. Покровська церква на малюнку В. Штернберга, 1837 р.

Київ Собор Різдва Богородиці Київ Фрагмент декору Собору Різдва Богородиці
Рис. 2.4.2.4.2.4. Собор Різдва Богородиці в Козельці – перлина українського бароко, суч. вигляд, 2013 р. Рис. 2.4.2.4.2.5. Фрагмент декору Собору Різдва Богородиці в Козельці, суч. вигляд, 2013 р.

В 1798-99 рр. зводять дзвіницю Покровської церкви. Її другий поверх, первісно дерев'яний, згорів у 1811 р. З 1831 р. його замінено кам'яним, а на перший ярус перенесено церкву св. Іоанна Воїна (Храми Києва, 2001).

Київ Дзвіниця Покровської церкви Київ Дерев’яна Введенська церква
Рис. 2.4.2.4.2.6. Дзвіниця Покровської церкви, суч. вигляд, 2014 р. Рис. 2.4.2.4.2.7. Дерев’яна Введенська церква, за (Храми Києва, 2001)

1792 або 1798 р. у Слободі Рибалок на Плоскому було поновлено дерев’яну Введенську церкву, тоді ж збудували дерев'яну дзвіницю. Оскільки церква стояла на Плоському і відокремлювалася від Подолу "Канавою", то під час пожежі 1811 р. суттєво не постраждала. Однак їй загрожували численні повені (Храми Києва, 2001).Ось як описує цю церкву в 1789-99 рр. М. Берлінський:

«Северный угол Киевоподола полевую же сторону канала составляет приход церкви Введения пресвятой Богородицы, населенный большею частию рыбаками; местоположение имеет низкое и подверженное отчасти весеннему при разлитии реки наводнению, а от стороны упорного Днепра на урочище, называемом Притыкою, разорению (берега Киевоподола в сей стороне в длину более нежели на полверсты подвержены остаются таковому разорению). Повествуют, что на месте настоящей деревянной церкви существовало в древности языческое капище скотского божка Волоса; со времени же просияния християнской веры, на месте том построена церковь св. великомученика Власия. При всем том улица, идущая от Воскресенской церкви мимо сию на загородную Оболонь, до поздних времен еще называлась Быдлогонною, понеже оною к помянутому капищу пригоняли скотину. По истреблении в военное время 1651 года Власиевской церкви пожаром настоящая построена в 718 году иждивлением некоторого Лесницкого, жителя местечка Барышевки; потом в 798 году возобновлена, при ней над воротами сделана деревянная же колокольня» (Берлінський, 1991).

На панорамі 1765-1786 рр. Борисоглібську церкву зображено як одноапсидну триглаву споруду. У 1791 р. цей храм було розібрано. У 1802 р. до мурованої церкви Різдва Іоанна Предтечі з північного боку прибудовано окремий Борисоглібський приділ, після чого саме її почали називати Борисоглібською — тобто за посвятою бічного, а не головного вівтаря. Старостою в Борисоглібській парафії у 1770-х рр. був бургомістр та «бунчуковий товариш» Й. Гудима. При Предтечінській церкві похований ніжинський купець грек Гаджі Христодул (помер в 1788 р.), який мешкав у приході (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).

Нинішня кам'яна церква Миколи Набережного споруджена у 1772-75 рр. І.Григоровичем-Барським. Зодчий скористався композицією, створеною його вчителем Андрієм Квасовим у церкві садиби Розумовських в селі Лемеші. Але він надав споруді самобутніх рис. Особливо це стосується оригінального оздоблення барабану бані, де на подвійні колони корінфського ордеру замість карнизу спирається ряд напівкруглих архівольтів. Імовірно, цю форму будівничий запозичив з зображення альтанки на одному з малюнків свого брата, мандрівника Василя Григоровича-Барського. Після спорудження архітектором кам’яної – «теплої» церкви (вона опалювалася взимку), старий дерев’яний храм, який був відновлений після пожежі 1717 р. отримав назву «Миколи Холодного». Після пожежі 1811 р. останній не відновлювався (Храми Києва, 2001).

Київ Набережно-Микильська церква Київ Трьохсвятительська церква
Рис. 2.4.2.4.2.8. Набережно-Микільська церква у Києві Рис. 2.4.2.4.2.9. Трьохсвятительська церква у Лемешах

Храм споруджено у вигляді високої хрещатої в плані вежі, увінчаної банею. До коротких рамен хреста з чотирьох боків прилягають низенькі апсидки. Зі сходу додані ще два кутові приміщення: у північному влаштовано жертовник, а у південному бічний вівтар св. Жінок Мироносиць. На фасадах збереглися ліплені капітелі корінфських пілястр. Форма бані змінена після пожежі 1811 року, тоді ж повністю загинув інтер'єр XVIII ст. Дерев'яну дзвіницю з теплою церквою в першому ярусі спорудили 1792 р. (Храми Києва, 2001).

1781 р. Іван Григорович-Барський виконав капітальну реконструкцію дзвіниці церкви Миколи Доброго. Зокрема, він спорудив відкриту аркаду в стилі української цивільної архітектури XVIII ст. на південному фасаді та фронтон на східному фасаді (Храми Києва, 2001).

У XVIII ст. в Парфії мешкали кілька поколінь священників Добромикільської церкви Ширипів; майстри ювеліри Білецький, С. Стрельбицький, М. Коробка та О. Іщенко, артилерійський полковник Б. Нілус, у будинку якого з 1789 р. було розташоване Народне училище (Попельницька, 2003).

Київ Галерея дзвіниці Миколи Доброго Київ Фронтон дзвіниці Миколи Доброго
Рис. 2.4.2.4.2.10. Галерея дзвіниці Миколи Доброго на Подолі, суч. вигляд, 2014 р. Рис. 2.4.2.4.2.11. Фронтон дзвіниці Миколи Доброго на Подолі, суч. вигляд, 2014 р.

В 1770-х pp. (1779 р.) І. Григорович-Барський займався реконструкцію Успенської церкви (Пирогощі), яка розташовувалася неподалік від садиби, де він мешкав. Тоді церква набула барокових форм, проте залишалася п’ятибанною. Під час дослідження храму виявлена підлога з червоної цегли, яка походить з часу цієї реставрації. У 1751-62 рр. І. Григорович-Барський також звів біля Успенської церкви муровану п`ятиярусну дзвіницю з приділом св. Параскеви. У 1835 р. вона була знесена (за іншими даними розібрана після пожежі 1808 р.). На плані Подолу 1811 р., можна побачити розташування церкви і колишньої дзвіниці (див. , в лівому верхньому куті). Наразі контури дзвіниці викладено цеглою на бурку на південь від апсид церкви. Це місце також позначено символічною металевою аркою з дзвонами (Київ, 2001; Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003). В церкві виявлено склепи XVIIІ –початку ХІХ ст., які відрізнялися від більш ранніх споруд, тим, що були викладені з брунатної чи жовтої гладенької цегли на вапняному розчині (Попельницька, 2003).

В 1760 p. за проектом І. Григоровича-Барського здійснено перебудову Воскресенської церкви (Попельницька, 2003).

Будівлю Іллінської церкви реставрував після пожежі 1718 р. внучатий племінник фундатора Павло Гудима у 1755 р. В цей час з півночі прибудовано низенький теплий приділ св. Іоана Предтечі, а просто перед церквою споруджено вкрай цікаву барокову браму (за деякими припущеннями автор – І. Григорович-Барський) з парними колонами та розірваним фронтоном; на ажурних металевих стулках брами вміщено літери "ИП" — "Илия Пророк". Фрагменти стінопису того часу були розкриті 1957 р. У 1775 р. син Павла Гудими — "сотник київський" Іван Гудима — влаштував у приділі іконостас. Невеличку дзвіницю з наметовим верхом московського типу датують початком XVIII ст. Силуетом вона нагадує дзвіницю церкви Миколи Доброго. Близько середини XVIII ст. до дзвіниці добудовують одноповерховий продовгастий корпус "малої бурси", де жили студенти Києво-Могилянської академії (наразі хрещальня) І. Григорович-Барський добудовує до Іллінської церкви огорожу в стилі українського бароко. – комплекс церкви набуває закінченого вигляду (Храми Києва, 2001).

Київ Брама церкви пророка Іллі Київ Дзвіниця церкви Миколи Притиска
Рис. 2.4.2.4.2.12. Брама церкви пророка Іллі на Подолі, суч. вигляд, 2014 р. Рис. 2.4.2.4.2.13. Дзвіниця церкви Миколи Притиска, суч. вигляд, 2014 р.

У 1794 р. перед західним входом церкви Миколи Притиска споруджено дзвіницю з теплою церквою Стрітення Господнього у першому ярусі. У церковній садибі, крім цвинтаря та будинку священика, в колишній кам’яниці сотника С. Туптала була розташована парафіяльна школа. У приході у XVIII ст. мешкали київський сотник С. Туптало (помер 1703 р.), батьки М.В. Закревського –дослідника історії Києва. Їхня садиба на плані 1803 р. позначена №2166, міські «патриції» Биковські, ювелір І. Атаназевич, протоієрей Софійського собору І. Леванда, купці Рибальські та Тихоновичі. К. Мокієвський – близький родич гетьмана І. Мазепи, київський полковник. Садибу останнього поряд Петропавлівської церкви уряд у 1717 р. передав грецькому купцю Ф. Корбею (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).

З 1744 р. аж до 1783 р. тривало спорудження нової дерев’яної церкви Різдва, причому стара церква під час будівництва продовжувала діяти всередині новобудови. Дерев'яний храм поставили на кам'яних підмурках. Але вже на початку ХІХ ст. він настільки підупав, що у 1805 р. довелося з міркувань безпеки його розібрати, а парафії тимчасово надали у користування Симеонівську церкву у дзвіниці при храмі св. Миколи Доброго (Храми Києва, 2001).

Важливим джерелом для вивчення складу та чисельності населення парафії даної церкви та визначення її кордонів є «Відомість про кількість прихожан Рождественської церкви та дворів за 1799 р. У цей час прихід, священиком якого був Д. Козловський, складався з 84 дворів, у яких мешкало 257 чоловіків та 260 жінок. При цьому садиб ремісників (переважно незаможних) у приході налічувалося 64. Крім дворів прихожан (тут поруч з господарями жили й їх «підсусідки») «Відомість…» у межах приходу зазначає двори протестантського пастора Х. Бунге, католика-годинникаря з Москви, садиби відведені «під постій» військовослужбовцям, двори церковного причту та «хати безвірні» (церковний шпиталь та двір Гончара); шість «куничних» дворів печерського Пустинно-Микільського монастиря під Михайлівською горою. Серед заможних прихожан – купець та член магістратської «Золотої корогви» П. Коржевич, міщанин М. Гудима, купець І. Барщевський і цехові майстри. У дворах яких мешкали наймані робітники (Попельницька, 2003).

У 1771 р. членами німецької громади (інтенсивне створення якої розпочалося в часи Катерини ІІ) зведено на тодішній вул. Рождественській (на терені сучасної ділянки по вул. Сагайдачного, 8, ріг вул. Ігорівської) кірху святої Катерини, позначену на плані 1803 р. (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).

Київ Кірха святої Катерини

Рис. 2.4.2.4.2.14. Кірха святої Катерини на плані Подолу 1803 р.

Ось як описує історію виникнення цієї кірхи М. Берлінський:

«1767. Когда от времени умножилось в Киеве при разных должностях всякого звания людей протестанского исповедания, то по указу юстиц-коллегии определено выписать из Германии нарочного для оных пастора, который с сего года и начал иметь свое пребывание в Киевоподоле (сперва молитвенный протестантский храм состоял на Подоле в частных домах, а в 1794 году нарочный устроен, деревянный на Подоле же возле Хрещатицкого приезда по Большой улице). К его приходу принадлежали де только в городе, но и во всей Малороссии живущие того исповедания люди. Особливо же немалое число выведенных тогда из Пруссии и Германии колонистов до определения их в настоящие жилища, долгое время возле Киева жительствуя, имели надобность в отправлении всяких треб по их закону» (Берлінський, 1991).

Храм споруджено у 1794-95 рр. коштом лютеранської громади, яка офіційно існувала у місті з 1767 р. (спочатку використовувала для молитовних зібрань наймані приміщення). Кірха була названа в ім'я св. Катерини — на відзнаку прихильності цариці Катерини II до потреб громади. Будівля була невеликою, дерев'яною, довгастою, у плані прямокутною з прибудовами до торців. До своєї смерті (1799) тут служив перший київський пастор Христофор Граль. Деякий час опікуном кірхи був військовий губернатор Андрій Фенш. Одним з пасторів був також Христофор Бунге – відомий київський фармацевт, власник приватної аптеки (на плані 1803 р. – №2117) біля Фролівського монастиря. З прізвищ німецьких поселенців. Які мешкали на Подолі, документи також згадують гарнізонного лікаря Андрія Кгорта і провізора Веделя, які у 1719 та 1770 рр. мешкали під Андріївською горою) та Йоганна Гейтера, який заснував першу київську аптеку, яка пізніше перейшла до Х.Бунге (Храми Києва, 2001; Попельницька, 2003).

У 1777 р. в Фролівському монастирі, який належав до найвищого – першого класу, налічувалося 123 черниці. Його ігуменями були представниці вищих суспільних станів: родички гетьмана І. Мазепи – Марія та Памфілія Мокієвські (у 1712-1737 та 1737-1740 рр.), княгиня Н. Долгорукова (у чернецтві ієромонахиня Нектарія), баронеса Є. де Жанті (у 1741-1753 рр.), княгиня К. Милославська (у 1771-1785 рр.), А. Яугжинська-Апраксіна (у 1786-1801 рр.), М. Торновіот – дочка ніжинського війта (у 1801-1806 рр.). В XVII-XVIII ст. монастир славився власною школою художнього гаптування. Зразки якого наразі прикрашають багато музейних зібрань. Після 1786 р. монастир не був розформований, хоча і позбавлений частини маєтностей. На межі XVIII-ХІХ ст. будівлі монастиря (крім Вознесенського собору та трапезної Богословської церкви) були дерев’яними: Воскресенська лікарняна церква (розташована на місці сучасної церкви ротонди А. Меленського), будинок ігумені, келії, корпуси. Готель. Їх зображення збереглося на кресленнях 1810 –х рр.. київського архітектора А.І. Меленського. Монастирський «конюшинний двір», зазначений у «Відомості обліку дворів..» 1784 р. та плані 1803 р. в цей час був розташований на вулиці Чорна грязь (район суч. Фролівської). Пожежа 1811 р. знищила усі дерев’яні споруди монастиря (Попельницька, 2003).

На початку XIX ст. на території Братського монастиря окрім Богоявленського собору з приділом Іоанна Предтечи розташовувалися і інші цегляні споруди: академічний корпус, будинок ректора, двоповерхова трапезна церква св. Духа, одноповерхове правління Академії. З трьох боків монастир був обгороджений цегляним муром. А зі сходу цегляним парканом, який відокремлював сад з кам’яними келіями від «конюшеного двору» з кузнею, стайнею та «каретним сараєм» (Попельницька, 2003)

Імператриця Катерина IІ 1786 р. перевела Богословський Йорданський монастир до Золотоноші, а Микільський Йорданський монастир проіснував на старому місці до 1803 р., коли був ліквідований, а церква стала парафіяльною споруди якого розмістилися поряд. Після ліквідації монастиря залишилися 2 дерев'яні церкви, одна із яких – Микільська, згоріла 1821 (чи 1830) р., а її функції стала виконувати дерев’яна церква св. Дмитра Мироточивого або Йорданська, що збереглася при колишній монастирській трапезній. Що ж до Богословської церкви то вона ще 1786 р. стала церквою київської артилерійської команди (Храми Києва, 2001; ).

Станом на 1798-99 рр. М. Берлінський писав про район Йорданського монастиря:

«…также деревянная богодельня на 100 душ на городском коште содержимых больных и престарелых людей – построена при выезде из Киевоподола у Иорданского шлахбаума с малою при ней теплою для богомолия церковию (сия церковь из часовни устроена с 1796 года); близ сего места находится деревянный для артиллерийских баталионов лазарет, построенный также городским коштом (не зберігся) » (Берлінський, 1991).

Розбудовувалися і монастирські подвір’я. Зокрема найдавніше (з 1615 р. Межигірське подвір’я у 1675 р. приєднало до себе додатковий двір калузького купця Афоновича. У 1769 р. на подвір’ї збудовано дерев’яну одновівтарну церкву св. Пантелеймона, при якій у чотирьох дерев’яних келіях мешкали ієромонах та троє послушників. Саме від подвір’я, яке показане на мапах в районі сучасної вулиці Межигірської (на розі суч. вул. Спаської та Волоської) пішла назва вулиці після скасування в 1786 р. подвір’я:

«Пантелеймоновское с церковью, от 1615 года Межигорскому монастырю на Подоле принадлежащее, подворье совсем упразднено и только оставило по себе название улицы Межигорской» (Берлінський, 1991; Попельницька, 2003).

Поряд та навпроти Межигірського подвір’я розташовувалися подвір’я Густинського та Лубенського Мгарського монастирів. Мгарське подвір’я виникло ще 1693 р. викупом у ченців Кирилівського монастиря одного двору. Згодом воно розширилося. В 1786 р. подвір’я було скасоване Перша згадка про подвір’я Густинського монастиря належить до 1774 р. (Попельницька, 2003).

Уперше існування на Подолі двох дворів Кирилівського монастиря зафіксовано у 1693 р. Одним з них до середини XVII ст. володів А. Кисіль Другий двір кирилівський ігумен продав Мгарському монастирю для заснування подвір’я (Попельницька, 2003).

Подвір’я Переяславського єпископа було засноване на честь візиту єпископа до Києва у 1715 р. на березі Дніпра. На плані 1803 р. подвір’я (садиба №8) зображене на Єпископській вулиці, між церквами Різдва та Предтечинською та Рождественськими воротами. У другій половині XVІII ст. на подвір’ї оточеному дерев’яним парканом, були розташовані дерев’яні келії і одно престольна церква Живоносного джерела Богородиці (Попельницька, 2003).

Значний за розмірами двір Софійського монастиря у «Відомості обліку дворів..» 1784 р. зазначений на Межигірській вулиці, неподалік Мгарського подвір’я (Попельницька, 2003).

Перша згадка про існування двору Видубицького монастиря

належить до 1739 р. Тоді «бунчуковий товариш» І. Якубович подарував монастирю садибу біля Флорівського монастиря на вул. Чорна Грязь. Згодом в 1744 р. монастирю належало також вже два суміжних двори. З 1749 по 1786 рр. ці двори орендували купці Привалови (Попельницька, 2003).

Предыдущий раздел | Содержание | Следующий раздел

Понравилась страница? Помогите развитию нашего сайта!

© 1999 – 2019 Группа «Мысленного древа», авторы статей

Перепечатка статей с сайта приветствуется при условии
ссылки (гиперссылки) на наш сайт

Сайт живет на

Число загрузок : 874

Модифицировано : 15.05.2019

Если вы заметили ошибку набора
на этой странице, выделите
её мышкой и нажмите Ctrl+Enter.