Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Наука / Києвознавство / Київські острови та… / Розділ 2. Історія київських… / 2.4. Заплава Дніпра в Києві… / 2.4.2. Києвоподіл в XІV-… / 2.4.2.3. В період…

Київські острови та прибережні урочища
на Дніпрі – погляд крізь віки

Розділ 2. Історія київських островів та заплавних урочищ

2.4. Заплава Дніпра в Києві в період становлення України (від 1240 р. до сер. ХІХ ст.)

2.4.2. Києвоподіл в XІV- першій половині XIX ст.

2.4.2.3. В період руїни: Києвоподіл в 1648-1718 рр.

Парнікоза І.Ю.

«В 1693 году на место князя Долгорукого прибыл в Киев боярин и наместник кондийский князь Петр Иванович Меньшой Хованский с одним стольником. Во время сего начато деревянное палисадником и забором ограждение Киевоподола, а при Хрещатицком и других въездах поновлены или новые поделаны большие деревянные башни, над Днепром же стрельницы, но сия работа едва окончена около 1698 года»

М. Берлинський, Історія Києва, 1798-99 рр.

Період історії київського Подолу з 1651 р. по 1718 р. О. Попельницька (2003) виділяє до другого етапу його просторового розвитку. Суттєві зміни в юридичній та адміністративній організації Київоподолу відбулися після опанування Києва у 1648 р. козацькою армією Б. Хмельницького. Перш за все це вилилося у перерозподіл земельної власності на Подолі. Так землі, які входили до складу Біскупщини, відійшли до магістрату, а територія, що підпорядковувалася замку зі зміною політичних реалій перейшла під юрисдикцію Київського козацького полку, а землі, які належали домініканцям буди передані найбільш заслуженому Братському монастирю.

Київ, Богдан Хмельницький Київ, Портрет Януша Радзівіла
Рис. 2.4.2.3.1. Богдан Хмельницький в’їжджає в Київ, художник М. Самокиш Рис. 2.4.2.3.2. Портрет Януша Радзівіла роботи А. ван Вестерфельда? за (Смирновим, 1908)

Проте залишалося не відомим чи ці зімни будуть тривалими. 1651 р. після тяжкої поразки під Берестечком та невдачі полковника М. Небаби під Ріпками, литовські війська віленського польного гетьмана Я. Радзівіла пішли на Київ. На звістку про вихід козаків полковника А. Ждановича з Києва, міщан та духовенство охопила паніка. Вони написали до Я. Радзівіла покаянного листа. Проте незабаром, імовірно під тиском Б. Хмельницького козаки повернулися до Києва з наміром його обороняти (Смирнов, 1908).

Київ, Медаль на честь зайняття Києва військами Я. Радзівіла
Рис. 2.4.2.3.3. Медаль на честь зайняття Києва військами Я. Радзівіла у 1651 р. Досить реалістично показано заплаву Дніпра, над якою виситься верхнє місто за (Majewski, 2011) Рис. 2.4.2.3.4. Януш Радзівіл входить до Києва з боку Золотих воріт, рисунок голландського художника А. ван Вестерфельда 1651 р., за (Смирновим, 1908)

На звістку про це у стін Подолу на Оболоні з’явилася литовська кіннота литовського стольника Вінцентія Гонсевського. Розбивши перед цим київського полковника Антона Ждановича, кінний загін В. Гонсевського у 1500 вершників приєднався до армії Радзівіла під Вишгородом. В. Гонсевський був висланий Я. Радзівілом на рекогносцировку. Саме цей епізод показано на одному з малюнків придворного художника Я. Радзівіла – голландця А. ван Вестерфельда (Смирнов, 1908; Рибаков, 1995; Majewski, 2011).

Київ, Зображення рекогносцировки литовських військ Київ, Зображення рекогносцировки литовських військ
Рис. 2.4.2.3.5. Зображення рекогносцировки литовських військ на Оболоні на рисунку А. ван Вестерфельда – 1651 р., перша частина за (Смирновим, 1908) Рис. 2.4.2.3.6. Зображення рекогносцировки литовських військ на Оболоні на рисунку А. ван Вестерфельда – 1651 р. друга частина за (Смирновим, 1908)

На оболонських луках відбулися зіткнення – т.з. «герці» сміливців з обох військ. Зображення А. ван Вестерфельда містить також епізод полону козаків литвинами. Натомість козаки демонстративно спалили подільське передмістя, де згоріло 50 хат. 3 серпня Дніпром на допомогу В. Гонсевському підійшло 1500 піхотинців на байдаках. В цей же день під Київ підтягнулася і решта литовських військ. Козаки знову залишили місто. Головні сили литвинів обійшли Київ і готові були штурмувати його з боку т.з. Пробитого валу (який так начебто звався від часів Болеслава) з боку Софії. Проте до штурму не дійшло, адже місто вислало представників, які віддавали його Я. Радзівілу. Як вказує Majewski (2011) Радзівіл нібито на прохання київського митрополита та лаврського архімандрита не ввів війська до міста. Проте сам він урочисто в’їхав через Золоті Ворота «як колись королі» (мається на увазі походи Болеслава Хороброго та Болеслава Сміливого, з яких тільки останній міг проїхати через Золоті Ворота, див. ). Табір Я. Радзівіл заклав поміж Софією та печерським монастирем. Після цього місто було частково розграбовано, а також відбулася дводенна пожежа. Опис розорення міста в листі переяславського міщанина князю Б. А. Репніну, на думку Я. Смірнова, дещо перебільшує кривди, яких зазнав Київ. Згідно цьому опису, була розграбована церква «на осаді соборна» (Богородиці Пирогощої – авт.). Згодом вона так вигоріла, що залишилися лише голі стіни. В цій та інших церквах тримали коней. Спалено церкву Миколи Доброго, Миколи Набережного, св. Іллі та Братську Богоявленську церкву, розграбували ікони та дзвони. Награбоване намагалися перевозити стругами, але козаки шість таких стругів захопили. Було забрано казну з усіх монастирів та Софії. Картина спалення доповнюється пожежею Фролівського монастиря і кляштору бернардинів. От як описує пожежу очевидець, який спостерігав її з литовського табору:

«16-го серпня показався вогонь над Дніпром, біля 60 будинків зрівнялося з землею, але костел св. Яцка відстояла піхота. 17-го знову показався вогонь і такий страшний якого я ніколи не бачив. Спочатку згорів костел о. бернардинів з кляштором, школи, вірменська церква, дві давні кам’яні церкви дізунітів (православних – авт.) одна Пресвятої Трійці, а друга закладена ще Володимиром князем київським. Одних шляхетських будинків згоріло біля трьохсот. До вечора піднявся такий вихор, що (пожежа) нам, що дивилися з гори здавалося пеклом або Содомом та Гоморрою. Костел домініканців залишився цілим, так як один солдат погасив вогонь в куполі, що тлів вже більше години. Також кафедральний костел вцілів від вогню» (Смирнов, 1908).

Отже пожежа охопило південно-західний кут Подолу.

25-го серпня Я. Радзівіл виїхав з Києва на Васильків, де зустрівся з коронним головнокомандувачем М. Потоцьким. В той же час 26 серпня козаки спустилися човнами з Десни і маневруючи поміж островами, спробували оволодіти литовськими суднами чи знищити їх. Дійшло до міцної перестрілки, та захоплення частини байдаків. Польський гетьман прислав підкріплення. Поляки стріляли з гармат від Микільського монастиря та 9 човнів козаків начебто потопили. Самі козаки повідомляли що захопили 6 суден з награбованим литвинами дзвонами та церковними речами (Смирнов, 1908).

Київ, Зображення річкової битви Київ, Козаки в плавнях
Рис. 2.4.2.3.7. Зображення річкової битви на малюнку А. ван Вестерфельда Рис. 2.4.2.3.8. Козаки в дніпровських плавнях, І.С. Їжакевич, 1890 –ті рр.

Дану битву зображено на ще одному малюнку А. ван Вестерфельда. Проте зображення битви дуже маловірогідне, адже ми бачимо на багато козацьких човнів, тільки три литовських, пальба ведеться не тільки з Микільського монастиря, де стоїть одна гармата, а і з боку земляного валу, де стоять дві гармати. Той, хто малював все це, теоретично мав знаходитися на зайнятих козаками островах. Тобто уся композиція скомпонована пізніше з використанням видів Києва та Печерська. Це зокрема пояснює відсутність на зображенні закінчення Почайнинської коси, яка в той час проходила вздовж Подолу. Можливо А. ван Вестерфельд і не був свідком цього бою, перебуваючи з Я. Радзівілом під Васильковом. 1 вересня піхота та артилерія Я. Радзівіла остаточно залишила Київ. Доля його суден за награбованим залишається не відомою, адже по дорозі назад в Литву було багато загроз (Смирнов, 1908).

З походом Я. Радзівіла пов’язано одну з подільських легенд про чудотворний образ Богородиці Братської (див. ). За припущенням спеціалістів ікону виконано в XVIII ст., а її оригінал, який колись прикрашав Богоявленський собор, зберігся в фондах національного художнього музею України (див. ).

Після звільнення з-під влади Польської корони Київ опинився у більш сприятливих політико-економічних умовах. Проте «руїна» в Україні впливала негативно і на розвиток Києва. Після подій Хмельниччини Поділ ще раз став ареною боротьби під час нападів військ І. Виговського на Київ у 1659 р. Населення міста у 1653 р. постраждало від чуми. Пожежа 1658 р. довершила руйнацію Братського монастиря (Попельницька, 2003).

Ось як описує тогочасний Київ М. Берлинський:

«От последнего неприятельского опустошения Киевоподол представлял в сие время бедное селище, где немного оставалось обывательских домов, да и городские и монастырские строения по большей части, были пусты. Старанием Киевобратского училищного монастыря игумена и ректора Варлаама Ясинского возобновлено опустелое училище, на что ему опять от Польского короля в сие время и привилегия жалована (привилегия короля Михаила, в 1670 году данная). Впрочем братская большая Богоявлений господних церковь долгое еще время после бывшего pазорения впусте пребывала (в Городовой архиве в книге на 1673 год в одной статье 11 дня февраля при описании ограничения некоторого дома написано так: «Против церкви великой бывшей Богоявления и против бывшей Благовещения», из чего видно, что сии церкви или тогда не существовали» или в запустении были)» (Берлинський, 1991).

У 1682 р. на Подолі та в Кожум’яцькій Слободі налічувалося 635 дворів та дванадцять церков – ледь біля третини від кількості дворів (1750) у 1622 р. За площею на той час Поділ майже не поступається Верхньому місту. Населення цих районів становило близько 4 тисяч міщан, тобто більше, ніж у Верхньому місті (Попельницька, 2003).

Стабілізація та піднесення життя Подолу почалося з припиненням у 1680-х рр. військових дій та викликаної ними економічної та політичної «руїни». Цьому сприяли державні заходи – постанови гетьманського та державного урядів, спрямовані на поліпшення економічної та демографічної ситуації на Подолі. Універсал Б. Хмельницького 1653 р. звільняв міщан (через епідемію) від сплати військових податків і забороняв козацьке шинкування в місті. У 1654 р. грамота царя Олексія Михайловича підтвердила Магдебурзькі привілеї Києву, а міщани на десять років звільнялися від сплати податку на землю. В 1659 р. (після пожежі 1658 р.) уряд закликав міщан, які виїхали з міста повернутися до своїх садиб (Попельницька, 2003).

Заходи царського уряду по відновленню Подолу М. Берлинський описує так:

«1660. Его царское величество, снисходя на прошение киевского полковника, что до крайности разоренный Киевоподол Виговского козаками лишился большей части своих жителей, скрывавшихся тогда в разных местах, и оставался в бедственном положении, повелел дать милостивую грамоту городу (грамота царя Алексея Михайловича от 1660 года 3 числа марта), чтобы мог без опасения всякий житель оного возвращаться и селиться на своих местах. Причем повелено поляков, армян и жидов, яко подозреваемых в сообщении с неприятелями, навсегда удалить из города. Тогда же жалованные еще королем Владиславом киевскому бискупу часть Подола, подгорье Плоское и некоторые городские земли, а доминиканам – Преорка село и некоторые доходы были веемилостивейше возвращены в ведомство магистрата с упразднением навсегда в Киеве католических костела и обитателей сего закона» (Берлинський, 1991).

Таким чином, протягом періоду відбулися зімни і у соціальному та національному середовищі Подолу. Зникли одні станові групи (польська шляхта) та з'явилися інші – відносно нові (козацька старшина). Постанова гетьмана Ю. Хмельницького 1659 р. заборонила полякам, вірменам та євреям, які підтримали гетьмана І. Виговського повертатися до своїх садиб. Колишні маєтності католицької церкви перейшли до православних монастирів. Значна частина представників чолових міщанських родів «польського часу» (Биковські, Тадрини, Войничі, Тихоновичі) лишалися у місті і після Національно-визвольної війни і зберегли накопичені у першій половині XVII ст. володіння. Це пояснюється тим, що вони, як і більшість київського міщанства належали до православної громади. Загалом же склад населення у другій половині XVII ст. «оновився» за рахунок переселенців. У 1650–х рр. на Подолі з’явилися православні греки, яким уряд надав колишні садиби польської шляхти і вірмен, зосереджені на Хрещатицькій та Борисоглібській вулицях у парафіях Набережно-Микільської, Добро-Микільської, Іллінської та Воскресенської церков. Разом з ними прибули й інші емігранти з країн Османської імперії (серби, хорвати, волохи), які не становили ізольованої релігійної групи, а інкорпорувалися до православного міщанства (Попельницька, 2003).

У д.п. XVII ст. дещо змінилися позиції козацтва. Козацтво за політичною та соціальною роллю вже суттєво відрізнялося від реєстровців першої половини XVII ст. Однак в Києві на відміну від міст лівобережжя воно залишалося малочисленим. Навіть після війни 1648-1654 рр., коли відбулося масове покозачення населення, козацькі двори на Подолі у 1648 і 1694 р. складали лише 12%. У 1707 р. київська сотня мала лише 40 дворів. Козаки, підтримувані гетьманським урядом, порушували міську монополію на винокуріння і привласнювали міські землі. У 1672 р. гетьман І. Самойлович передав козацькій старшині колишні землі католицької церкви у Пріорці. «Біскупщині», Плоскому та Кожум`яцькій Слободі. Остання в 1679 р. була повернена магістрату. До 1708 р., коли центр київського полку було переведено в Козелець, Київ лишався полковим містом. У другій половині XVII-XVII ст. на Подолі у Добромикільській та Борисоглібській парафіях мешкали Г. Коровка-Вольський, а біля Флорівського монастиря – К. Мокієвський. Мали там двори і сотники – С. Туптало, Бутрим, О. Сакович. Саме козацькі старшини відбудовували дерев’яну Василевську (до 1666 р.) та спорудили цегляну Предтеченську (1691 р) церкви. Гетьман І. Мазепа став меценатом «мурованого» будівництва у Братському монастирі (Попельницька, 2003).

Після припинення війн, епідемій та нестабільності міський потенціал накопичений в першій половині XVII ст. почав реалізовуватися.

Розпочалося відновлення міських укріплень. З шести вцілілих після війни в`їздних подільських башт, джерела згадують Хрещатицьку, Воскресенську, Кожум’яцьку, Проварську, Духівську (Алферов, Харламова, 1982).

Побачити деякі з цих башт ми можемо на панорамі Києва А. ван Вестефельда, яка зображує рекогносцировку литовських військ під Києвом, 1651 р. Зокрема добре видно лінію дерев’яних стін з баштами – брамами. Крайня з права башта – Йорданська брама, по центру – Воскресенська брама. Перерва в стіні, що веде до вежі без хреста – це імовірно вихід річки Глибочиці в канаві між сучасним Верхнім та Нижнім Валом – межа Біскупщини.

Київ Мала башта Подолу Київ Духівська башта Подолу
Рис. 2.4.2.3.9. Мала башта Подолу: рисунок на плані Ушакова (а) та реконструкція В.А. Харламова (б) Рис. 2.4.2.3.10. Духівська башта Подолу: рисунок на плані Ушакова (а) та реконструкція В.А. Харламова (б)

Для відновлення міських укріплень міщан у 1661 р. на п’ять років звільнили від сплати податків. Тож впродовж 1661-1693 рр. під контролем магістрату тривали основні роботи з будівництва нових фортифікаційних споруд Подолу, які в результаті якісно перевершили укріплення попередньої доби. Подекуди будівництво затягнулося аж до 1698 р. Нові укріплення – потужні дерев’яні стіни, якісно перевищували попередні. Вони зводилися на невеликому валу з трьох боків. Подільська фортечна огорожа складалися з однотипної дерев’яної стіни, як була утворена з внутрішнього боку трикутними зрубами, або клітями:

«А тот нижний город строен дубовыми и сосновыми бревнами, рублен клетками» (Алферов, Харламова, 1982).

Укріплення протягнулося від північного-заходу під горою Киселівка на відстані 18 сажнів від схилу (цей проміжок прикрив дерев’яний палісад) далі до правого берега Глибочиці, далі лінія укріплень повертала на схід (сучасні вулиці Верхній та Нижній Вал) і йшла, зовні прикриваючись Глибочицею, аж до місця впадіння в річку Почайну біля Дніпра, тут на півдні укріплення замикалися Хрещатицькими воротами (в районі суч. Поштової площі), від якої ділянку в 6 сажнів у напрямку Старокиївської гори та городів, яка розташовувалися на узгір’ї, знову прикривав палісад. Загальна довжина стін складала приблизно 2,8 км (приблизно 400 городень) (Петров, 2012).

Конструкція стін, що складалися з низки трикутних зрубів добре помітна на плані Ушакова в північно-західній частині Подільської фортеці, яка проходить від Кожум’яцької до Притицької вежі (Алферов, Харламова, 1982). В стіну було вмонтовано 11 башт та так звані «виводи» (Петров, 2012).

Перший тип башт складали проїзджі башти-брами, де бойові галереї зводилися над проїзними воротами: Кожум’яцька (двоярусна) – на схід від суч. Житнього ринку в районі вул. Л. Кацховелі, Йорданська (двоярусна) – в районі південного закінчення вул. Кирилівської, Воскресенська (двоярусна) – перехрестя вул. Верхній Вал та Волошської, Притицька (трьохярусна) – в районі західного закінчення суч. вул. Верхній Вал, Проварська (трьохярусна) (Броварська, або Спаська), залишки якої (у вигляді завалу дерева) відкриті на розі вул. Набережно-Хрещатицької та Хорива, Духівська (трьохярусна) – на розі вул. Набережно-Хрещатицької та Борисоглібської та Хрещатицька (Рождественська, трьохярусна) – в районі суч. Поштової площі, (Рис. 2.4.2.3.23). Притицька башта знаходилася в районі швартування суден – Притики, звідки її назва. Назва ж Проварської башти походить від розташованого біля неї бровару. Біля башти знаходилися сховища для будівельного лісу, що сплавлявся Дніпром та купецького краму. По своїй конструкції нові подільські укрпілення були близькими до російських укріплень того часу – Красноярської чи Олонецької фортець XVI-XVII ст. (Алферов, Харламова, 1982; Попельницька, 2003). Імовірно, вони, були зведені за участі російських майстрів.

Другий ярус башт як правило розташовувався на рівні бойової площадки оборонної стіни, третій також було обладнано бійницями, бойовими галереями із спеціальними прорізами у підлозі для лиття киплячої смоли, стрільби по ворожих воїнах, які проникли безпосередньо до оборонної стіни тощо. Третій ярус здебільшого увінчувала спостережна вежа. Перед деякими баштами додатково було вирито рів, через який перекидався міст (Петров, 2012).

Київ укріплення Подолу Київ Дерев’яні укріплення Батурина
Рис. 2.4.2.3.11. Укріплення Подолу д.п. XVII ст. можна уявити, оглядаючи реконструйовані укріплення гетьманського Батурина (XVIII ст.), Фото І. Парнікози, 2010 р. Рис. 2.4.2.3.12. Дерев’яні укріплення Батурина (XVIII ст.) дозволяють уявити собі укріплення Подолу д.п. XVII ст., реконструкція, Фото І. Парнікози, 2010 р.

Другий тип – глухі башти з площадками «раскатами» для гармат – так звані «виводи» чи «бійниці». Назви двох малих веж біля Йорданської башти можна визначити як Біскупську та Малу Міщанську, які існували ще в першій половині XVII ст. (Алферов, Харламова, 1982; Попельницька, 2003).

Рис. 2.4.2.3.13. Розташування головних споруд згідно плану І. Ушакова на мапі з суміщеною сіткою планування 1803 р. та сучасного планування: 1 – Успенська церква (Пирогоща), 2 – дерев’яна церква Фролівського монастиря, 3 – Петропавловська церква (кол. костел св. Миколая домініканців), 4 – Церква Миколи Притиска, 5 – церква св. Василя, 6 – церква св. Костянтина та Ольги, 7 – Воскресенська церква, 8 – Спаська церква, 9 – церква Іллі, 10 – Церква Миколи Набережного, 11 – Братський монастир, 12 – церква св. Духа, 13 – Покровська церква, 14 – Церква Миколи Доброго, 15 – ратуша, 16 – Церква Різдва, 17 – Борисоглібська церква та церква Різдва Іоанна Хрестителя, I – Хрещатицька брама, II – Святодухівська брама, III – Проварська брама, IV – Притицька брама, V – Воскресенська брама, VI – Кожум`яцька брама, VIІ – Йорданська брама. Показано також русло т.з. Гнилого ручая (в провулку по якому ручай тече)

Розміщення веж з брамами диктувалося особливостями рельєфу. Так, Хрещатицька та Кожум`яцька брами були збудовані у вузьких ущелинах між Щекавицею, Михайлівською та Замковою горами, Проварська (Притицька) в місці впадіння Глибочиці, а Воскресенська і Йорданська на глибочицьких переправах (Алферова, Харламов. 1982; Попельницька, 2003). Уявити дерев’яні башти, брами дозоляють сучасні реконструкції в Батурині та Суботові.

Київ Дерев’яна вежа Київ Дерев’яна вежа
Рис. 2.4.2.3.14. Дерев’яна вежа гетьманської резиденції в Суботові, ХVІI ст. проект реконструкції за (Кілессо, 2000) Рис. 2.4.2.3.15. Дерев’яна вежа гетьманської резиденції в Суботові, ХVІI ст. реконструкція

Київ Конструкція укріплень Подолу Київ Укріплення Подолу
Рис. 2.4.2.3.16. Конструкція укріплень Подолу кінця XVII ст. за (Алферова, Харламов, 1982) Рис. 2.4.2.3.17. Укріплення Подолу кінця XVII ст., за (Алферова, Харламов, 1982)

Ці зруби мали однакову висоту по стіні та наповнювались землею щоб служити упорами для дерев’яного настилу «мосту», який розміщувався на них. Настил перекривав простір між зрубами і утворював закритий простір для стрільців нижнього бою. Така конструкція дерев’яної фортеці була застосована також в 1552 р. в Мозирському замку (Алферов, Харламова, 1982).

Київ Реконструкція Олонецької фортеці Київ Зображення Олонецької фортеці
Рис. 2.4.2.3.18. Реконструкція Олонецької фортеці, XVII ст. Рис. 2.4.2.3.19. Зображення Олонецької фортеці, XVII ст.

Стрільці верхнього ярусу розташовувалися на площадці настилу і захищалися з боку поля дощатим бруствером, в якому були влаштовані прорізі для стрільби – бійниці. Бруствер складався з ряду стійок, забраних дошками. Його розміщували не вище рівня грудей стрільця з тою метою, щоб ті хто оборонявся мали можливість вчасно виявляти ворога, що атакував, перед тим як він підійде на близьку відстань. Бої, розташовані в кілька ярусів, з’явилися в XVI ст. внаслідок потреби обстрілювати місцевість перед стінами з вогнепальної зброї. Зважаючи на це в системі укріплень Подолу з’явилися окрім башт, розкати для гармат та «бровар козацький». Такі дерев’яні укріплення, звичайно вже не могли протистояти облоговим батареям, проте проти раптових приступів та набігів кавалерії були достатньо ефективні (Алферова, Харламов, 1982; Климовський, 2002; Попельницька, 2003). Що ж до більш детальної характеристики подільських фортифікацій того часу відсилаємо читача до детального опису в праці Г.В.Алферова, В.А. Харламов (1982).

Щодо артилерійського озброєння Подолу вказується:

«У Воскресенских да Ерданских ворот 2 пищали медных скорострельных длиною по 2 аршина, весом по 10 пуд, на них вылиты орды двоеглавные с карунами и со кресты и скипетры и с яблоки да травы, а меж трав чешуя, да по лытыни имена полковников Николая Бовмана да Ягона Фан Горена. А литы 7032-го (1524) года мастер Герман Алнник, под ним станки и колеса старые и станки окованы» (Алферов, Харламова, 1982).

Київ Гармати XVII ст. Київ Гармата – реконструкція
Рис. 2.4.2.3.20. Гармати XVII ст. – так звані колубрини, музей Б. Хмельницького, Чигирин Рис. 2.4.2.3.21. Гармата XVII ст. на станку – реконструкція на бастіоні Дорошенка, Чигирин

План 1695 р. І. Ушакова, складений для московського царя після входження козацької держави з Києвом під зверхність Московського царства, вперше дає нам можливість ознайомитися з детальним розплануванням Подолу. Як ми вже вказували раніше, загальна планувальна межа Подолу, що зберігалася до пожежі 1811 р., була закладена ще в давньоруський час, тобто в момент первинного освоєння цього тоді ще заплавного масиву. Таку стабільність підтвердили археологічні дослідження. Адже тут виявлено багатошарове мощення одних і тих же доріг, зведення парканів на межах одних і тих же садиб (чи дворів). Картографія археологічних матеріалів Х-ХІІ ст. на сучасній топооснові і співставлення їх зокрема з планом 1695 р., показує, що розкопані ділянки вулиць Х-ХІІ ст. співпадають з трасами вулиць показних на плані (Алферов, Харламова, 1982; Климовський, 2002; Попельницька, 2003).

Київ Загальне планування Подолу Київ Планувальна сітка Подолу 1595 р.
Рис. 2.4.2.3.22. Загальне планування Києвоподолу згідно плану Києва І. Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982) Рис. 2.4.2.3.23. Планувальна сітка Подолу 1595 р. перенесена на топооснову 1803 р. (порівняння кварталів), за (Алферова, Харламов, 1982)

Втім, планувальна сітка звичайно розвивалася в кінці XVI- п.п.XVII ст., коли оформилися головні вулиці та провулки Києвоподолу. Головних вулиць станом на д.п. XVII ст. все ще було всього декілька. Вулична система Подолу, яка склалася ще в кінці XVI- п.п.XVII ст. була представлена тими ж самими головними вулицями, які оформилися ще в п.п. XVII ст. – Хрещатицькою, Воскресенською та Спаська. Хрещатицька (Рождественська) вулиця сполучала між собою найбільш південну башту – Рождественську та найбільш північну Йорданську. Її частиною була одна з найдавніше згадуваних вулиць Подолу – Замкова, від якої за Йорданською брамою починався шлях на Вишгород (приблизно трасою вул. Кирилівської). Найбільш східна брама – Кожум’яцька сполучалася з західною – Проварською (західне закінчення вул. Хорива) вулицею Спаською. Через місто трасою сучасного провулка Хорива до Воскресенської брами прямувала Воскресенська вулиця. Духівська башта з’єднувала початок дніпровської переправи з Ринком. Від Малої Башти вздовж Гнилого ручаю проходив шлях («провулок, по якому ручай тече»), який в ХVІII ст. перетворився на Борисоглібську вулицю. Від Хрещатицької брами починався шлях на Печерськ. В 1745 р. тут знаходилася тріумфальна брама на честь візиту імператриці Єлизавети Петрівни Тут перед Хрещатицькою брамою на південному закінченні Подолу згідно плану І. Ушакова знаходилися дерев’яні «мосты над водой», «Государев амбар» та бані (Климовський, 2002; Попельницька, 2003).

Київ. Дерев’яний міст через рів Київ Дерев’яні «мосты над водой»
Рис. 2.4.2.3.24. Дерев’яний міст через рів, фортеця Батурин (XVIII ст.), сучасна реконструкція, Фото І. Парнікози, 2014 Рис. 2.4.2.3.25. Дерев’яні «мосты над водой» перед Хрещатицькою вежею Подолу на плані І. Ушакова за (Алферова, Харламов, 1982)

Житлові будинки на Подолі були дерев’яними одноповерхові, з високими дахами. Структура притаманна пересічній міській садибі у ХVІI ст. лишалася без змін і на початку XVIII ст. Якщо попередньо будинки були переважно одноповерхові то вже у 1653 р. як свідчить П. Алепський, який бачив Поділ відбудованим після пожежі 1651 р.:

«..дерев’яні будинки – великі і високі, а при них – значна кількість садів».

Київ Плани будівель ХVIІ– ХVIІІ ст. Київ Знахідки з будівель ХVIІ– ХVIІІ ст.
Рис. 2.4.2.3.26. Плани будівель ХVIІ– ХVIІІ ст., досліджених на Подолі, вул. Спаська, 14, (Попельницька, 2003) Рис.2.4.2.3.27. Знахідки з будівель ХVIІ– ХVIІІ ст., досліджених на Подолі, вул. Спаська, 14, (Попельницька, 2003)

Садиби могли включати лазні та льохи (муровані) загальна кількість споруд в садибах не перевищувала 6-ти. В цьому переліку фігурували комори, «людські», стайні, амбри, клуні та інші споруди. Так, у садибі М. Торновіота (1687 р.) розташовувалися шість будівель (старий та новий будинок, дві старі «кліті», стайня та сарай). Подільскі садиби, уперше схематично зображені на плані 1695 р. відрізняються за плануванням від відомих з плану А. Кальнофойського для Печерська (1638 р.). Житлові та господарчі будівлі кожного двору, оточеного парканом з дошок або тином) розташовані в глибині садибної ділянки (Попельницька, 2003).

Загалом на плані І. Ушакова на Подолі нараховується біля 90 садиб. Вони мають від 1 до 4 споруд. Будинків зображено біля 150. У ХVІI ст. окрім міщанських дворів на Подолі знаходилися садиби ремісничих цехів і монастирів, постоялі та «корчемні» двори (Рис. 2.4.2.3.28-29), які належали магістрату, монастирям чи міщанам (Попельницька, 2003).

Київ Постоялий двір Київ Постоялий двір
Рис. 2.4.2.3.28. Постоялий двір та житлова садиба киянина на плані І. Ушакова 1659 р., за (Алферова, Харламов, 1982) Рис. 2.4.2.3.29. Постоялий двір та житлова садиба киянина, реконструкція, за (Алферова, Харламов, 1982)

Що стосується приватних «мурованих» споруд, то окрім цегляного будинку сотника С. Туптала, спорудженого між 1666 та 1703 р., відомості про інші споруди з другої половини XVII ст. і до середини XVIIІ ст. відсутні. Проте на плані 1695 р. на Подолі зображені три муровані будинки (поряд Братського монастиря, Предтечинської та Добромикилської церков), які відрізняються від дерев’яних «рублених» будівель (з характерними горизонтальними смугами) білим кольором потинькованих стін (Попельницька, 2003).

Уявлення про те, як виглядав в д.п. XVII ст. побут в типовому подільському дворі дає чи не єдиний для того часу опис садиби купця М. Торновіота. Свій двір Торновіот, які більшість київських греків одержав від уряду. Попереднім власником цієї садиби, забудову якої знищив вогонь пожежі 1651 р. належав комусь з шляхти або бернардинам. Тому є всі підстави вважати що забудова цієї ділянки виникла не раніше 1660 рр. По периметру великий двір у 1686 р. мав огорожу – паркан з дошок з дерев’яними воротами та хвірткою. У садибі були розташовані дерев’яні стайня, сарай, новий та старий будинки та дві старі житлові «кліті». У садку росли сливові і вишневі дерева і виноградна лоза. Обидва житла, старе і нове (напевно, споруджені місцевими майстрами), мали традиційне для української архітектури трикамерне планування: сіни з горищем, «світлиця» та «біла ізба». І стара і нова «світлиці»мали по прибудованій «кімнаті». У новій «білій ізбі» була «волоська (італійська) піч-груба з дорогих девізних кахлів. Про достаток господаря свідчила велика кількість засклених вікон: по три – на горищі у сінях та по п’ять – у «світлиці», «кімнаті» та «ізбі». Своїми інтер’єрами вирізнялася «світлиця» нового будинку – приміщення, традиційно призначене для приймання гостей та святкування родинних урочистостей. Саме там були коштовні меблі та ужиткові речі. У «червоному куті» були розташовані чотирнадцять ікон у срібних «шатах», у скрині зберігався дорогий срібний олов’яний посуд. Стіни прикрашали три «венеційські» дзеркала, європейська, східна та українська зброя: шаблі, пістолі, стріли «київської роботи», шпага (Попельницька, 2003).

Післявоєнні зміни призвели до ліквідації біскупської та замкової юридик. Магістратське правління у той час стало єдиним для мешканців Подолу, за винятком мешканців монастирських територій, найбільшою з яких стала юридика Братського монастиря. Це сприяло зосередженню політичних і економічних важелів в одній (а не кількох як попередньо) установі. Влада московського воєводи не поширювалася на подільських міщан і обмежувалося Верхнім містом та (з XVIII ст.) Печерськом. Пожвавлення економічного життя сприяло виникненню нових ремісничих цехів, звільнених від юрисдикції як замку та католицької церкви, так і козацької старшини: бондарського (у 1657 р.), різницького (у 1670 р.), музицького та перепічайського (на межі XVII-XVIII ст.) (Попельницька, 2003).

З ліквідацією католицьких храмів посилюються позиції православних парафіяльних церков та монастирів, аж до секуляризації 1786 р. вони накопичують земельні ділянки поволі перетворюючись на самостійні юридики. Загалом перехід Києва під владу Московської держави, що розтягся аж до Вічного миру 1686 р., супроводжувався тим, що московська адміністрація не заохочувала муроване будівництво у місті, зокрема на Подолі. Тільки після остаточного приєднання, а також підпорядкування Київської митрополії Москві, розпочалося інтенсивне будівництво цегляних споруд, переважно церков. Будівництво культових цегляних споруд у цей час здійснювалося переважно приватним коштом. Будівництво лише двох дерев’яних церков – у Богословському та Йорданському монастирях фінансував уряд (у 1711 р.) (Попельницька, 2003).

Масове спорудження та відбудова храмів, що почалися з останньої чверті XVII ст. ознаменували припинення «руїни» і початок стабілізації економічного та політичного життя Україні та в Києві. Детальніше про історію подільських храмів та монастирів в даний період див. підрозділ

Зважаючи на те що подільські храми були не лише архітектурними домінантами, але й центрами громадського життя, у XVII-XVIII ст. міська територія поділялася не лише на юридики, а і на церковні парафії (або приходи), число яких залежало від кількості приходських храмів. Свідчення існування такого поділу (що утвердився після усунення з Києва католиків та польської адміністрації) з’являються з другої половини XVII ст. У 1684 та 1714 рр. документи називають парафії Добромикільську та Воскресенську. Однак, не виключено, що парафіяльний поділ існував і раніше, але не згадувався так часто в писемних джерелах як це мало місце в д.п. XVIII ст. Межі парафій через відсутність достатньої кількості документів можна реконструювати лише для д.п. XVIII ст. і тільки в загальних рисах – як приблизно однакові за кількістю садиб ділянки міської забудови з храми в центрі. Загалом поняття парафії або приходи можна визначити як кілька кварталів забудови, які розташовані навколо парафіяльного центру, який включав храм, цвинтар, школу та шпиталь. Населення приходів (миряни) складало церковну громаду на чолі з священиком, церковним причтом (кліром) та радою старост. Остання вирішувала питання як церковного, так і громадського життя: збирання коштів на потреби храму, школи та шпиталю, придбання нерухомості та передача її в оренду з метою утримання храму. Старости також здійснювали суд за нормами «звичаєвого права», до реформи 1782-1790 рр., яка змінила приходський поділ на квартальний. Парафії були територіальними (і, певною мірою, адміністративними) одиницями Подолу. Широкі юридичні та суспільні функції приходських рад старійшин можливо є пережитками сусідської общини (яка існувала задовго до запровадження магдебурзького права) (Попельницька, 2003).

Київ Ратуша на плані І.Ушакова 1695 р. Київ Реконструкція ратуші 1695 р.
Рис. 2.4.2.3.30. Ратуша на плані І.Ушакова 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982) Рис. 2.4.2.3.31. Реконструкція київської ратуші 1695 р., за (Алферова, Харламов, 1982)

Цетром тогочасного Пололу залишався Ратушний майдан або просто Ринок (суч. Контактова площа), на якому на плані 1695 р. показана дерев’яна ратуша. Дещо видовжений двоповерховий будинок ратуші мав композицію із заломами, яка надавала йому монументальності. Другий поверх, вужчий і коротший за перший, освітлювався шістьма круглими вікнами. Круглі вікна з кольоровим склом широко застосовувались у світських та культових спорудах того часу. Над дахом у центрі видно надбудову зі шпилем. Загалом архітектура ратуші є близькою до архітектури дерев'яних палаців. Приміщення ратуші очевидно було двокамерним і складалося з «ізби судової» та «світлиці». Підвальне приміщення використовувалося як в’язниця (Юрченко, 1970; Ілюстрована.., 2012).

1697 р. на місці дерев'яної ратуші зведено нову муровану ратушу, яка згоріла під час пожежі 1718 р. Будинок ратуші мав високий фронтон, який мав два входи: з боку Успенської церкви та Братського монастиря (Вечерський, 2002; Попельницька, 2003; Ілюстрована.., 2012).

Київ План колишньої київоподільської ратуші Київ Фасад колишньої київоподільської ратуші
Рис. 2.4.2.3.32. План колишньої київоподільської ратуші, 1697 р. Рис. 2.4.2.3.33. Фасад колишньої київоподільської ратуші, 1697 р.

В д.п. XVII ст. Поділ поволі експансує на землі за Глибочицею – колишню Бускіпщину, яка також підпадає під владу магістрату, що знімає обмеження на її заселення. Проте навіть наприкінці XVII ст. території за Глибочицею не були так щільно злюднені як у XVIII ст. Таком стану речей в певній мірі цьому сприла значна заболоченість даних теренів. На плані 1695 р. деякі з ділянок під Щекавицею зазначені як «мости на грязях». Господарювання тут продовжувалося лише на підвищених подекуди заселених ще з давньоруських частинах високої заплави. Зокрема тут, на території колишньої Біскупщини, на плані 1659 р. показані лише «слободы за Ерданским монастырем» під Щекавицею – колишні біскупські плаци та «волоські слободи» за Воскресенською брамою. Назва останніх походить від їх населення, яке походило з романомовних країн («влохи» – полською мовою означає –«італійці»). На південь від них та дороги від Воскресенських воріт, ближче до Почайни, показана не підписана Рибальська слобода над Почайною (район суч. вул. Введенської), яка колись платила десятину бернардинам. Під Кирилівським монастирем знаходилися досить коштовні міщанські городи. Тогочасну гавань маркують ряди дерев’яних зерносховищ – «анбарів», що тягнуться узбережжям Почайни на північ від Притицької башти.

Київ Землі за Глибочицею на плані І.Ушакова Київ Зображення південної Оболоні
Рис. 2.4.2.3.34. Землі за Глибочицею на плані І.Ушакова, за (Алферова, Харламов, 1982) Рис. 2.4.2.3.35. Зображення краю Подолу і південної Оболоні на мапі Києва 1774 р.

Далі на північ вже була Оболонь (на якій Подільська рівнина переходила у надзаплавні луки, почленовані рукавами Почайни та заболоченими озерами), де у першій половині XVII ст. були розташовані магістратські, міщанські та цехові сіножаті, рибні озера і пасовища, які до 1786 р. межували з маєтностями Кирилівського монастиря. Протягом д.п. XVII-XVIII ст. міщани прагнули відсунути межі своїх володінь до р. Сирця (Попельницька, 2003, див розділ ).

Станом на початок XVIII ст. колись заболочені ділянки високої заплави Подільської низовини на території колишньої Біскупщини стали придатнішими для забудови. Про це свідчать потужні археологічні шари XVIII ст., виявлені на вулиці Межигірській, 43 та Кирилівській, 13 безпосередньо над мулистою супіссю – залишками болота чи річкового берега. На вулиці Оболонській, 5 під шарами XVIIІ ст. перебував потужний піщаний нанос без знахідок. В цей час, тут, за Глибочицею з попередньо утворених садиб формується єдине передмістя – т.з. Плоске чи Плосколіська слобода, яка вперше згадується в 1672 р. Її назва походить від рельєфу Подільської низовини. Житла XVII ст.-XVIII ст., які були розташовані у межах Плоскої Слободи досліджені на сучасних вулицях Нижній Вал, 41, Щекавицька, 25-27 та Ярославська, 41. Про інтенсивне залюднення Плоского з XVIII ст. свідчить потужність тогочасних культурних шарів, яка навіть на периферії забудови (вулиці Ратманського, Оболонська і Юрківська) сягає 2,5-3,0 м.

Поступальний розвиток міста, його залюднення та розбудову загальмувала епідемія чуми 1710-11 рр. Остаточно даний період завершується катастрофічною пожежею 1718 р. (Попельницька, 2003).

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 2100

Модифіковано : 26.04.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.