Ветеранам-педагогам

Софія Малильо

Як вам живеться, любі ветерани?

Чи сняться досі поурочні плани?

Чи вам не сумно за важким «ярмом»?

Літа пройшли у поспіхах щоденних,

нервових стресах, пошуках недремних,

в невпинній боротьбі з підступним злом.

Як той сіяч, сумлінно і дбайливо

учитель засіва громадську ниву,

щоб колосилася знанням-добром,

із року в рік працює до нестями,

а лан буяє більше бур’янами,

аніж добірним колосом-зерном.

Авжеж-авжеж! Трудне у нього щастя,

і позабуть його повік не вдасться,

й не нагромаджено житейських благ.

Та час іде, життя крокує далі,

там будуть ще і радощі, й печалі,

бо так судив Господь на небесах.

Прийшла пора осмислити дорогу

і частку часу присвятити Богу,

щоб у душі вселивсь жаданий мир.

Роки тружденні не пройшли намарне,

бо проросло-таки зерно янтарне

й життя минуле – лан, а не пустир.

І будуть ще дні в клопотах спішити.

Хай доля дасть вам довго ще пожити,

щоб внукам, правнукам ще дати лад!

Удач вам, радості щодень, щомиті!

Добром спогадуйте літа прожиті,

щоб в серці квітнув щастя щедрий сад!

26/IX-1991.