Як душі живеться. 4

Софія Малильо

Душі людській живеться так тривожно!

Навколо пристрастей бушують буруни,

Полярні сили рвуть її безбожно

Та людські болі, – зблизька й з далини.

Все переплуталось, сплелось до безнадії

У смуті чорній, варварській борні.

Із пітьми хаосу нахлинули стихії,

І закипіло, як в пекельнім казані.

Повстали сили розбрату й розбою,

Пішов ненавистю на друга друг,

Бо ж отруїв їх кривдою й злобою

Тиранства дух та слуги його слуг.

І пролилася кров. Та як їй не пролиться?

На неї здавна не було ціни.

Її цідили просто, як водицю,

Без суду, без розбору й без вини.

Та треба жити, жити треба й далі,

Творити треба, не ждучи чудес.

А де ж узяти світлі ідеали,

Щоб дух зціливсь, для творчості воскрес?

Вже ж так його, нещасного, кришили

Тирана-ідола прислужливі жерці!

Вже й ідола неначе повалили,

А душі ще блукають, як сліпці.

Душа цінилася не більш, як потороча.

Її душив універсальний гніт.

То звідки візьметься потуга творча,

Буяння мрій, фантазії політ?

Ой, трудно як душі долати бідність

І підсвідомий, неминущий страх,

Раба інерцію, податливість, покірність

У генах, у думках, у почуттях.

Та все це, люба, люта необхідність.

Твори себе, все заново твори!

В тяжкім борінні особиста гідність

У гідність роду хай звершить прорив!

22/III-1990.