5. Похід на Москву

Андрій Чайковський

Справді, що тоді такої голоти, збиранини з усіх націй було на Україні дуже багато. Тоді польський король Жигмонт III на спілку з кількома панами польськими замішався в авантюру московську. Розходилося о те, щоби, користаючись з московських непокоїв з різними самозванцями, відбити назад до Польщі Смоленщину і Новгородщину. Король загадав повести діло так, щоб Московщину злучити з Польщею і королевича Владислава посадити на московськім царськім престолі.

Зразу вийшла авантюра з Дмитром Самозванцем. За те, що він обіцяв перейти на католицьку віру і окатоличити Московщину, приєднав до своєї справи здобуття царського стільця єзуїтів, котрі під час панування Жигмонта III були всевладними панами в Польщі; за те, що заручився з Мариною, дочкою сандомирського воєводи й самбірського старости Юрія Мнішка, приєднав собі цього магната, його зятя князя Адама Вишневецького, того ж брата Костянтина, Ружинського, Льва Сапігу й інших.

Король, хоч як єзуїти на нього напирали, боявся явно виступити за Дмитром, бо й обидва гетьмани – Замойський і Жолкевський – відраджували до цього мішатися, і сейм був би на це не дозволив. До того ще король мав в тім часі багато клопоту з бунтом Зебжидовського.

Скінчилося на тім, що Дмитра підпирала шляхта на свою руку, а єзуїти їм помагали.

Авантюра повелась. Дмитро засів на царському стільці як Дмитро Іванович; однак не довго тим потішався, бо Василь Шуйський зробив заговір – Дмитра замордовано, а Шуйського проголошено царем. Із цієї авантюри вийшла предовга війна між Польщею і Московщиною.

Закінчилося аж тоді, коли вибрано московським царем королевича Владислава; але Жигмонтові стало жаль, чому він не має бути московським царем. Протягом сімох років не пускав він Владислава в Московщину, аж москвинам не стало терпцю: скинули Владислава і вибрали собі царем молодого Михайла Романова.

Знову зачалася війна, бо Польща почулася ображеною.

Справа була ведена без сеймової ухвали, на власну руку. До того треба було війська. Тоді велись війни військом наємним, якому треба було платити. У поляків на те грошей не було. Треба було шукати війська дешевенького, а таким могло бути лише козацтво. От і причина, чому король мусив панькатись з козаками і не на одну козацьку своєволю дивився крізь пальці.

Тоді збирали військо наємне в той спосіб, що король видавав різним людям так звані «провідні листи», себто уповажнення на вербування війська. Новозавербоване військо ставало кватирою по селах, звичайно на кошт населення, поки його не виводили ротмістри на війну. Розуміється, що проти таких веселих гостей піднімалися жалоби і нарікання. Тоді була мода козакування, тож і ті купи, збиранина всілякої голоти, звала себе козаками, і пани тим більше мали притоку в усьому тому пришпилювати вину козацтву.

На найближчім сеймі перевела шляхта конституцію, що «провідні листи» може король давати не кому іншому, як родовитим шляхтичам. На Україну стали напливати різні шляхетські авантюрники з «провідними листами». Почався вербунок того «чесного товариства», що було правдивою язвою цілої околиці. Була то всіляка збиранина з різних націй. На крик шляхти звелів король воєводі київському, князю Янушеві Острозькому, щоби загамував козацьке своєвільство, та воєвода відказався того, звиняючись, що тепер всяка сволоч покликається на короля і збирає військо і він не в силі тому зарадити.

Конашевич держався осторонь від цих московських авантюр. За той час він організував козацтво, побільшив і вправляв військо, ходив на море, прямуючи у всім до поширення козацької ідеї і значення.

Мабуть, ті українці, що на королівські «провідні листи» гуртом записувалися в козаки, замість на Москву, йшли на Запорожжя. Інакше годі пояснити ту появу, що козацтво було таке численне і могло робити величаві походи на турецьку землю.

Щойно, коли королевич занадто заангажувався в московську справу, як попав в скрутне становище, коли наємне військо не заплачене, голодне і не зорганізоване, розбіглося по всіх усюдах, а при тім лишилися самі поляки, тоді Сагайдачний виступив королевичеві на підмогу. Сталося це по довгих просьбах, намовах і обіцянках зі сторони королевича. Поляки вже втратили були цілу надію на козацьку поміч, як весною 1618 року Конашевич виступив у похід з добірним 20-ти тисячним корпусом через Сіверщину, Путивль, Єлець, Лебедин, Шацьк, Коломну. Нічого його вмілому походові не оперлося.

Вже недалеко Москви старалося московське військо не допустити до злуки з польським військом, та не здужало, і Конашевич сполучився під Москвою з польським військом. Тут повстала велика радість, бо поляки не надіялись нізвідки помочі. Королевич послав козацькій старшині всякі подарунки. На врочистій аудієнції віддав Конашевич королевичеві пійманих командирів здобутих городів Єльця і Ливен, та перехоплених у дорозі до Криму московських послів.

Зараз змовились поляки з козаками на нічний приступ Москви, котрий, однак, не повівся завдяки тому, що польські ватажки повидавали суперечні прикази.

Про цю невдачу різно говорилося. Москалі говорили, що Сагайдачний, почувши в церквах Москви дзвони, покаявся і не хотів з православними воювати на стороні католицької Польщі.

Між тим, польські комісари, які були при Владиславі в обозі, усе пригадували королевичеві, що сейм визначив речинець одного року, до якого війна має бути скінчена, а до того вже було недалеко.

Отже, хоч той приступ не повівся, та він зробив на москалів сильне враження, і вони стали податливіші на польські домагання.

Відтепер велись переговори польських комісарів з московськими делегатами.

Ні король, ні королевич не погоджувались на мир і хотіли вести війну до кінця. Королевич ладився в Московщині перезимувати, а весною вести війну далі. Сагайдачний стояв теж за дальшим веденням війни. Та комісарам важнішою була воля сейму, чим воля короля, і вони заключили мир на 14 літ. Москва відступила Польщі Смоленщину, Новгород-Сіверський, Стародуб, Сіверщину, Чернігів, Почеп і Трубчевськ. Королевич зрікся своїх претензій до московського престолу.

Ми не знаємо напевно, що спонукало Конашевича йти походом з підмогою католикам, проти православної Москви. Ледве чи спонукали його до того бажання воєнної слави і багатої добичі. Скорше, здається, до правди подібне, що Конашевич хотів з’єднати для себе і свого козацтва ласку будучого короля Польщі, на котрого козаки покладали великі надії. Відтак може бути, що хотів москалям показати козацьку силу і наклонити їх до союзу з козацтвом, бо, мовляв, козацтво може дуже стати в пригоді, але й болюче пошкодити. При всім тім Конашевич показав свій стратегічний талант, як полководець значнішого корпусу.

Що Сагайдачний носився з планом заключити союз з Москвою, виходить з того, що в рік 1620-й посилав послів до Москви з такою пропозицією, якраз під пору, коли в Москві пробував єрусалимський патріарх Феофан. Москва тої пропозиції не прийняла, кажуть, що сам патріарх до того не допустив, бо в його інтересі було, щоб козаки з Польщею, а не з ослабленою війнами Москвою воювали турків, з чого би мало полегшати балканським християнам.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 502 – 505.