9. Хотинська битва

Андрій Чайковський

Тоді Сагайдачний не був гетьманом. Як вже сказано, належав він до партії старших, поважніших. Як він пішов походом на татар, радикальні елементи серед козацтва, користуючись з його відсутності, скинули його з гетьманства і вибрали Яцька Немирича Бородавку.

До речі буде завважити, що Сагайдачний не був гетьманом безперестанно від року 1606-го. Він був незвичайно великий ригорист, не терпів непослуху і неслухняних гостро карав. Через те його кілька разів скидали з гетьманства. Ми знаємо, що в році 1610-му кошовим був Григорій Тискинович, а 1617-му – Дмитро Богданович Барабані. Може бути, що той вибір відбувся лише на Січі, а на Вкраїні, між городовим козацтвом, Сагайдачний гетьманував безперервно.

Король польський побоювався, щоби козаки знову не лишили поляків так, як під Цецорою, і змагався всіма силами і способами наклонити козаків до походу. Вистарався про лист того самого патріарха Феофана, якому перед роком мали в’язи скрутити. До козаків Послано знатних панів, та й не з порожніми руками, бо привезено двадцять тисяч золотих залеглої для козаків платні. Поза те козакам не давали нічого і дурили обіцянками. Навіть у таку скрутну годину, перед небезпекою заглади Польщі від турків, не хотіли нічого попустити на користь православної церкви і народу українського.

Старша козацька партія стояла кріпко на тім, що перше – уступки для козаків, а відтак – поміч. Сагайдачний прийняв з великою пошаною лист патріарха, поцілував його і приложив до чола, але уступити не хотів.

Інакше зробила радикальна братія. Побачивши гроші і надіючись у молдавських землях великої воєнної здобичі, ні про що більше не дбала і, не вижидаючи кінця договорів з королівськими комісарами, не вважаючи на протести старших, порішила йти в похід. Договори опісля. До їх докінчений відправили Сагайдачного з владикою Єзекиїлом Курчевичем до Варшави.

Нічого було робити. Поляки раділи, що їм повелося дешевим коштом, не зобов’язуючися ні до чого, обдурити козаків.

Без приготування рушило сорок тисяч козаків під булавою Бородавки під Хотин. У козаків була звичайно добре зорганізована інтендантська служба. Йдучи в похід, вони брали з собою подостатком припасів для себе і коней, також досить амуніції. Тепер того всього не було. Коли б лише скоріше вийти та пуститися грабувати. До такого поважного походу на довший час Бородавка не надавався. Військо було здеморалізоване, неслухняне. Ціле змагання в тім, щоб якнайбільше захопити здобичі.

Як лише перейшли Дністер, Бородавка розпустив загони грабувати молдаван. Ті чети без найменшої тактичної злуки робили на свою руку, попадали на сильніші відділи турецькі і гинули марно. До того ще не стало сіна для коней. Військо, бачачи невдалий провід, ще більше деморалізувалося. З поляками не хотіли злучитися, поки ті не перейдуть Дністра. Козаки боялися зради. Поляки мусили на те пристати. Якийсь український мужик піднявся за дешевенькі гроші покласти через ріку міст, по якім польське військо перейшло на другий берег і опинилося напроти переважаючої турецької сили, з якою був сам султан.

У козацькому таборі гинули коні через брак паші. Козаки заходили у польський табір, жебраючи в’яванку сіна.

До рішаючої битви не приходило, бо не було кому ладу завести. Польським військом командував старий та хворий гетьман Хоткевич з королевичем Владиславом.

Якраз тоді вернулось посольство козацьке з Варшави, везучи повну торбу солодких обіцянок; Сагайдачний вернувся з Варшави просто під Хотин. У польськім таборі прийняли його дуже радо. Поляки бачили, що козацьке військо без справного ватажка користі не принесе, а дотеперішній досвід навчив, що Бородавка нездатний.

Сагайдачний пустився з невеликим почтом із трьохсот людей до козацького табору. Не дали йому поляки провідника, і він попрямував навмання. Змилив дорогу і натрапив якраз на татарський табір. Зразу думав, що це козацькі огні і їхав сміло. Завчасу побачив помилку. Татари кинулись на нього. Сагайдачний, одбиваючись, доскочив до ліса і скрився, не можучи однак зміркувати, де він є. Потім добрався щасливо до берега Дністра і тут блукав три дні по комишах і верболозі. В тій стрічі він був тяжко поранений в руку, і від тої рани відтак незабаром і помер.

Нарешті добився до своїх. Козаки дуже йому зраділи.

Тепер ціле невдоволення виступило проти Бородавки. Його зараз скинули з гетьманства і віддали під суд, який засудив його на смерть. Йому відрубали голову. Сагайдачного вибрано гетьманом останній раз.

Сагайдачний потрафив залізною рукою справити все на властиву дорогу. Запанував у війську лад, хоч воно не могло відразу вилічитися від тої деморалізації, в яку попередньо попало. Коли іменно здобули штурмом один турецький табір, то не могли як слід використати тієї побіди, бо все військо кинулось грабувати турецькі багатства. Помимо того, козаки доказали чудес хоробрості. Вони підлазили ніччю під турецькі шанці і брали їх приступом з такою відвагою, що турки на сам оклик воєнний козаків не вдержувалися на становиську.

Турки хотіли зразу перемовити козаків на свій бік, обіцяючи їм поміч проти поляків; та коли це не вдалося, вони цілою силою наперли на козацький обоз, міркуючи, що коли козаків зломлять, то з поляками піде справа легко, як під Цецорою. Козаки відбивали всі штурми та ще робили болючі для турків вилазки.

Хто зна, яким шляхом була би пішла наша історія, коли б козаки турків послухалися та від Хотина завернули і полишили поляків власній їх долі.

По тих турецьких невдачах заключили поляки корисний для себе мир, а козакам приказано йти додому. Хворий тяжко гетьман поїхав до Києва. Козацтво стало домагатися здійснення обіцянок з-перед війни. Поляки не хотіли й чути про які-небудь уступки на права, бо тепер їм козаків не було треба.

Сагайдачний на смертній постелі побачив свою похибку, що збочив з дороги, якою йшов попередньо й не допустив до знищення Польщі, а тепер вже було запізно, бо й сили в нього вже не стало. Він побачив, як тяжко його обманули й обдурили.

Королевич Владислав приділив Сагайдачному до лікування свого лейб-медика, котрий поїхав з Сагайдачним до Києва. Гетьман, прочуваючи свою кончину, відправив його до Польщі, а до короля написав печаливого листа, в якім гаряче благав того, щоб взяв козацтво і православну церкву в оборону, бо побоювання про долю тих, найлюбіших його серцю святощів, це дає йому спокійно вмерти. На адресу Польщі виказував слова гіркої правди.

Про цей печаливий лист знаємо з літопису Величка. Академік М. Грушевський не вірить в існування такого листа, як і цілої історії з лейб-медиком королевича, і кладе те все на рахунок фантазії Величка.

Справді, здається, що Сагайдачний, який стільки разіз попікся на королівських обіцянках, не був настільки наївний, щоб мати надію до зворушення окатоличеного Жигмонта листом людини, яка лежала на смертній постелі і королеві не могла вже бути корисною.

Але все ж таки можна собі уявити стан душі того великого гетьмана, коли побачив себе на смертній постелі немічного і працю всього свого життя для добра України змарновану, і не бачив нікого, хто б міг його заступити і розпочате діло довершити.

Перед смертю зробив завіщання, записавши усе своє майно на церкви, школи і братства. Свою рідню поминув зовсім.

Сагайдачний оженився з Анастасією Повченською, та, здається, що не знайшов щастя в сімейному житті.

Помер 10 квітня 1622 року, оплакуваний усією Україною. А ми навіть не знаємо, до спочивають кістки того найкращого сина України.

«А ми навіть не знаємо, де спочивають кістки того найкращого сена України». – Гетьман Сагайдачний був похований наприкінці квітня 1622 р. на території Київського Богоявленського братства (Києво-Могилянської академії). Його могила була завжди відома. Останні роки знаходилась на території Київського вищого воєнно-морського політичного училища. Громадськість Києва і республіки веде активну роботу за звільнення КВВМПУ території Київського братства і відновлення могили гетьмана Сагайдачного.

Джерело: Чайковський А. Сагайдачний. – К.: Дніпро, 1989 р., с. 513 – 516.