47. Лист Д. Танячкевича і К. Горбаля
до Федьковича

Христосъ воскресе!

Світе мій ясний, Орле мій сизий,

Братіку-Серце дороге!

Спішуся, мій лебедику, щобъ зострінути Тебе изъ тимъ днемъ святимъ, тимъ празникомъ світлимъ, де люде другъ друга обіймають, коли вони тимъ Христомъ воскресшимъ вітаютця! – Братіку мій! свято моє!.. Ти такъ горячо вижидавъ того дня, тіеі години, коли у перше почуєшъ той радісний имнъ «Христосъ воскресе»… здаєтця та народня утіха, вона мусить и Тебе веселимъ робити… Твоє серце дороге, любляче, неповинне – воно то мусить розпливатись у тихъ невимовнихъ радощахъ, коли видить навкруги себе люцьку веселість, люцьке щастє!.. Братіку мій! Орле мій! и я прилітаю до Тебе, прилітаю, щобъ тішитись изъ Тобою, щобъ справити той день святий ще веселішимъ для Тебе, щобъ розкрити Тобі знову той світъ любови нескінченоі, въ якому я живу, той огонь вічне тліючий, якимъ горить душа моя, безъ краю Тебе любляча! Братіку мій! потіхо моя! и я Тебе вітаю зъ тимъ днемъ святимъ, и я говорю: «Христосъ воскресе. братіку, голубчику, соколе… Христосъ воскресе.» – Мій Любий, мій Єдиний, мій Незабутній: чи чуєшъ Ти усе, що я изъ тимъ вітаннємъ, изъ тимъ словомъ Тобі зказавъ… Братіку, Серце золоте, вітаючи Тебе, такъ якъ всі люде, більше Тобі говорю якъ усі люде! Відзиваючись до Тебе тимъ памъятнимъ вітаннємъ, одзиваюсь до ріднёі душі, до душі співака! Нагадаючи той день величній, Воскресення изъ мертвихъ Бога-Чоловіка, – то такъ, мовъ би я чувъ всю ту силу, яка двигла те воплощенне «Слово» изъ могили!.. яка утримувала ёго, терпіти и жить для людей! – Братіку мій! лебедику мій!.. тіеі сили Божоі Тобі бажаю изъ тимъ Христомъ воскресшимъ, тіеі сили, щобъ сповняти мігь великі подвиги, на які Ти покликаний, по міжъ людьми! – Братіку! світе мій! Ти народній робітникъ, Ти вибраний для голошения нашого ріднёго, украінського слова, братіку! Ти співакъ! – нехай той нині воскресший Христосъ подасть Тобі тіеі кріпости, того голосу співацького, який Тобі потребенъ. щобъ мігь прославити свою родину убогу українську! – Братіку мій! Ти мені упавъ на дусі, відъ давна не чули ми пісні живоі відъ Тебе! правда! що недавно тяжко Тебе доля лиха доткнула – але братіку мій! світе мій! ангеле мій! чи не маємъ (бути?) часами вищі надь саму долю, – глянь на Тараса, якъ вінъ поборовъ долю своею думою:

Ми не лукавили съ Тобою (долею)

Ми просто йшли, у насъ нема

Ні зерна неправди за собою

а Ти, братіку, за нимъ йдешь, ёго діло провадишъ! переможи долю, проклини ii. и стань неповиннимъ Пророкомъ ріднёго слова! – братіку! Ти утративъ родину – Серце моє золоте! Є кому и заступити: чи Ти не віришъ въ мою неймовірну любовъ? Чи Ти невіришъ. що за мною говорять сотки рідніхъ, люблячихъ, шануючихъ Тебе душъ украінськихъ. чи Ти не віришъ, що вони раді-охочі на усяку услугу для Тебе, яка тільки въ іхъ силахъ? – Не думай, братіку, що я маню себе и Тебе! – Ні, Серце ні! живу правду, святу правду Тобі голошу, що воно такъ єсть: що и на тій мизерній Галичині находятця души молоді, праведні люблячі, котрі за свій людъ, за свою родину въ огонь підуть, – котрі усе віддадуть для добра народного Украіни! Братіку. Соколе, кажу, я не маню себе, – Ти й самъ иезабаромъ довідаєсся!.. И чи-жъ ті души добрі, горячі не могуть Тобі подати того живого вогню, який потрібний співакові – чи не ма тому того плодовитого поля, де Твое-бъ слово-зерно принятись могло? чи не прийметця Твоя пісня, що іі виспівацшь у тихъ молодихъ душахъ? чи не рознесуть вони іі? чи не пошанують Тебе?.. Братіку! Орле нашъ! Співаче напгь! наповнися святою утіхою, що Твоі рідні українські браття люблять Тебе и поважають… розгорися святимъ огнемъ співачимъ…. виведи намъ вольнихъ, величніхъ думь… загрій насъ до новихъ праць, новихъ подвигівъ на честь и славу нашоі ріднёі Матері Украіни… братіку Кобзарю, ми чекаємъ новоі пісні!.. не оставляй оспротілою бандуру Тарасову… вигривай по ій на Галицькій Україні такъ любо, та величне, щобъ усі украінські серця звеселились, щобъ наша Мати безталанна Вдова Україна врадувалася!.. Братіку! голубе соколе… вже й не знаю якъ Тебе величати… Коли заспівають «Христосъ воскресе»! нехай Тобі здаєтця, що цілий світъ обновився, усміхнувся навкруги Тебе… що усі вороги замовкли… тільки рідні браття навкруги Тебе живуть, що люблять Тебе безъ краю… нехай одживе ціла краса ріднёі землі…. нехай усе, що памятають ті гори. що міжъ ними живешъ, усе, усе нехай Тобі прокажуть,… а Ти намъ. – Братіку! оджий зъ весною Божою, одмолодній зъ землею святою, зъ горами, що теперъ зеленіти починають, – стрепенися Орле зъ Христомъ воскресшимъ… тішся… жий веселий, здоровий… співай!.. Отъ що спочиває у моімъ вітанню, мій Братіку! Одрадо моя! –

Ти зажурився за Мету, що вже упала, – ні. мій Любчику – задрімала тільки – a більшъ нічого. – теперъ зъ весною знову прибуркались, тай таки міркуємъ, що молодеча сила ій зъ тою весною прибуде.

Обізвався якийсь голосъ у «Слові» про Тебе, що Ти газету у Чернівцяхъ видавати хочешъ! – Я знаю, братіку. що Ти про це не дуже и гадавъ, – такъ видишь, мое Серце, – прийшовъ часъ, що справді давню мисль про видаваннє нашого ріднёго письма у Чернівцяхъ діломъ обявити маємъ! – Братіку мій! тутъ треба великого приготовлення – и роздумання. – щобъ часами перескорившись великого клопоту собі не напитати. – Но усі моі братні ради у тій річи одкладаю ажъ по свята, де широко про це розпишуся. – щобъ тяжкими думками Тобі не псувати святочні і утіхи. –

Братіку мій золотий! Спасибі за сукно. хороше, – буду старатись оддячитись, Тобі чимъ небудь за его незабаромъ! –

– Яківъ засилає Тобі давно обіцяний гостинчикъ «Оссияна». а я засилаю Тобі И томъ Записокъ – найдуще за для пісень тихъ зъ голосами. – прочитавши ёго добре, братіку, – одошлешъ, поки не приспіють книжки зъ Украіни, и тоді Тебе вже всякими добрими книжонками обділю!.. По святахъ и Стороженка оповідання зашлю – потішишся ними, Серце!.. Тілько на нині, мій голубе, мій лебедику!..

Ще разъ тай ще разъ бажаю Тобі, щобъ той Празникъ великий переминувъ Тобі у всякій роскоші и веселості! – Братіку мій! серце дороге! чому не можна мені злинути до Тебе – може бъ гаряча слёзина – сердешні устискання більшъ проказали,… якъ усе те, що тутъ написавъ? Такъ що-жъ – и не говорити! – Братіку! прощавай!.. Коли почуєшъ въ церкві «и другъ друга обіймімъ» – почуй, що я Тебе обіймаю нескінченою любвою

безъ краю люблячий, другъ и рідній брать

Данило.

Іаківъ. Гнатко.

Незнаю чи и пізнаешъ спхъ пару стрічокъ? – Давно давно не писавъ я многогрішний рабъ! Знаю, що й Тобі – бодай на разі – дивно було, чому не відзивавсь до тебе. Останний мій листъ посилавъ я у Семиградчину – коли ти уже въ дорозі бувъ въ Буковину. Чи дійшовъ? Дивне то було писаньє, на скільки нагадую си. Щожъ?! Не моя вина, коли тобі може за холодне здавало ся. Прости, прости ми вся воскресеніємъ, пригадай собі може и недостойного – але для тебе зо всімъ щирого

Костя Горбаля.

Примітки

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 97 – 100.