48. Лист Федьковича до Д. Танячкевича

Братіку мій якъ рідний!

На самъ передъ красно Тебе прошу: будь ласкавъ подякувати відъ мене всімъ тимъ щиримъ душямъ. що мене на святе воскресеніє такъ красно повінчували! – Да ни повінчували они мене, а серце моє урвали! бо я ни варта тої гаряноі любови, що ви мене нею обгорнули, мовъ орліми крильми! Я ни варта єі, братіє – зледащівъ.

Щожъ тобі далі писати му, братіку? Отъ хіба тількі напишу ти серце, що Мігай Дучакъ, камратъ мій низабутний, вийшовъ зъ війська до дому. – Отъ що мині пише, сизий мій: коли хочъ мене ще живого побачити, то приїжджай до мене, я прийшовъ до дому – умірать. – Отъ тількі мині й пише, сердешний. – А оденъ воякъ уповідавъ мині оногдн на Віжници, що Дучакъ доставъ сухоти, и що ёго тиму пустили и до дому. – Щастлива жь ти дорожечка, брате Мігаю; и я ни забарюсь!

Хрестикъ также мині на воскресеніє вінчувавъ. Наролський также, Квятковський также, Кушнірь, Павлінчукъ, Тевтулъ, Салагоръ – усі – усі мене ни забули. – Камратя моі дорогі! – И ви мене ни забули, братя моі Львівце! О, спасибі же вамъ! И Костеві, и Гнатові, и Яковові, усімъ – усімъ!..

Я, серце, увъ одно ни здужаю. Ще спробую сёго літа на жинтици: – жалко ще вмірати, братіку!.. А приіде хто зъ васъ сего літа до мене въ гостину? – Приідьте братіки, хоть оденъ два! – Да ни знаю тількі, якъ мині ни стидно, васъ просити, згадавше, якъ то я васъ тогідъ бідно приймивъ. – А сего року и тількі ни буду мати чимъ, васъ приймити; мамки моі вже нітъ. – Та приходіть, братіки: абихъ знавъ. що сорочку продамъ, а васъ прийму.

Братіку: чого отце такъ відъ тебе холодомъ віє? -- Я тобі мабіть у сукні ни вгодивъ? – А чимужъ ти мині, серце, ёго ни вернувъ? – Єй Богу, що въ насъ ліпшого сукна ни нося! – вірь мині, любий: а ще коби то чоловікъ самъ куповавъ, а то – чужими руками добре тількі грань брати. – Ни гнівайся, орле мій сизокрилий!

Спасибі ти за Записки, а Яковові за Оссіяна. – Да Оссіянъ, бачъ, ни конче мині сподобавсь. – Марко Кральєвічь сто разъ кращий! – Або перевідъ сербськихъ пісень Тальві: що то за краса!!! – безъ іхъ, мабіть, славянського духа годі и поняти. –

Передь кілька днями мали ми слоти трохи. – Отъ ни було мині на дворі роботи, а я сівь, тай написавъ отцю штучку «Такъ вамъ треба!» Прочитай єі братіку, прошу тебе! Сли варта, то дай ій до нашего тиятру, а сли ні, то відошли назадъ, тай напиши мині, де хиба, абихъ переробивъ. Я досі ще драматичного нічо и ни писавъ, отъ ни буде и дивниці, сли ни вдалось.

Коли вже ще де чого напишу, – ни знаю; теперь у насъ весна, треба робити. – Вітакъ зновъ мушу іхати до Чирновець до Супровітру. – Може ще скажуть німці служити? – Ни дай мати Божа! – да я ни дуже й бою ся; я справді вельми слабий, на груди. – Такъ тобі схну, схну! очивидьки. – Ну, щожъ робити. – Сёго літа зробю зборничокъ німецькихъ моіхъ поезій, та пішлю іхъ Ти до друку, а на зиму, сли ще дожду, возьму ся ретенно до Добушя. Я зледащівъ, братіку: охъ я зледащівъ!.. И Дизиртирь стоіть ни дороблений, и Циганка, и Зрадзілля. – Братіку любий, братіку дорогий, чиму ти ни пришлешъ мин і вже Тарасову «Калину»? Кілько я тебе вже ся напросивъ! – пришли братіку, пришли! – Мині здаєтця, що тото найкраща поезія Тарасова.

Охъ, братіку, щожъ намъ гія велика, що Мета вже перестала! – А чимужъ отце? Напиши мині братіку, чиму отце? Мене тутъ увъ одно питають, а я імъ все кажу, що тиму. бо Климковичъ хворує. – Я отце, мабіть, зобрехавъ. –

Якъ поіду до Супровіту, то буду и въ свого Дучака. Тамъ побуду зъ місяць або й два, a вітакъ ажъ на осінь верну до дому. – Але хто ще знає, якъ то буде. – Ажъ на зиму гадаю до певне поїхать у цару. бо повітря тутъ мині ни пашіть, хоть ни въ літі а въ зимі.

На 21 у насъ храмъ братіку. – Хоть я знаю, що ти ни прийдешъ, то претці тебе прошу яко брата рідного, абесь бувъ ласкавъ, хоть душевъ у мене бути. Я тебе сто разъ згадуватиму. Нихай тобі ся хоть легонько икне.

На Великдень я бувъ у Торакахъ у церькові, порядкувавсь. – Да на силу я вже вернувъ, такий слабий бувъ. – Якъ на живний читверь занидужавъ, такъ и теперь увъ одно ще слабий. Учора та позавчора оравъ трохи у городі, сегодня докінчавъ. Завтра та позавтрю закладатиму, а зъ неділі обсіюсь, вітакъ зновъ буду мати трохи коли. По храмові, коли ще ни впаде мині йти до Чирновець, гадаю поіхать на зо три дні до Ростікъ до роду въ гостину. Треба, братіку, попрощатця.

Прошу тебе, соколе: поселай мині де чого гарного читати, я тобі ни забарю, назадъ відошлю. – Може доставь які Тарасові поезіі, що я іхъ еще ни читавъ – пришли мені.

Ни забудь мині якъ найборше написати, якъ тобі моя штучка вподобалась.

Ну, братіку, теперь піду уже спати! Нихай тебе Мати Божа заступає, та всімъ добромъ надаритъ. А ти ни забувай мене братіку: якъ Дучакъ мій умре, то я тількі лишъ тебе буду мати одного-одного товарищи!.. братіку мій дорогий!!

И дрімлесь мині братіку, и ще ни хочитця йти спати; радъ би съ тобою, серце, балакать! – Молодий Княгнщкий, що теперь ни давно постригавсь у Львові, дуже ся сьхвудуливъ. Такий то вже хвудульний ставъ!.. Да мині ни жаль на те, що люде фудулятця, але на те ми жаль, про віщо люде у передъ такъ, а у посліди зновъ такъ? О люде, люде!

Ябъ радь Шевченкового Гуса читать, – нима ёго въ тебе?

Мині затративсь, братіку. той листь, де ти мині про те писавь, якъ то въ ляхівь військо карали. Напиши мині ще разь. братіку: якъ карали у ляцькому війську простого жовняра за убійство, а якъ за дизиртирку, – геть, усе-усе мині напиши, коли ласка твоя; и якъ его вели на затрату, и якъ му смерть читали, и якъ го тратили, и коли го ховали и якъ. – Мині треба конечне отце мати, бо ни можу безь цего Добушя зачинати. А найдуще вже мині треба той формуляръ, якъ му смерть читали (въ року 1740 або 1730). Доки драму напишу, а я вже написавъ життя Добушя и співанку Добушеву въ нутахъ; ще мині треба на переді образця Добушевого въ гуцулськімъ лудиню.

Скоро бихъ роздобувъ такий образець, заразъ бихъ Тобі всё піславъ, а ти давъ бесь видруковать гарно та красно у Відні або де: оттожъ би була утіха для простого народа! Я знаю, що въ кождімъ дому би бувъ «Добушъ». Чи якъ думаешъ, братіку? Напиши мені.

Теперже йду вже спати!

Братіку: якъ мині борзо ни відпишешъ, то аби тебе Богъ ни простивъ. Напиши братіку. напиши! – да ни гнівай ся вже на мене, я нічо ни виненъ.

Твій ледачий

Федьковичъ.

Якбесь бувъ чемний, то приславъ бесь мині паперю такого, що листи на ёму пишуть, бо єй Богу – ни маю.

Примітки

Лист писаний на аркуші білого паперу, без дати. – О. М.

и Гнатові, и Яковові – Гнат Гарасевич і Яків Гудик. Пор. тут стор. 87, 100 і 127. – О. М.

Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 100 – 104.