40. Лист Федьковича до Д. Танячкевича
Братіку мій солоденький!
Ждали ви довго на мою відповідь, але мушу и я довго на вашь листь чикати, тай хто знає, ци ся любого вашого слова и дочикаю, бо мині ся усе такъ удає, що ти ся на мене нагнівавъ, братіку мій препишний? – скажи: гніваєшъ ся? – абихъ тебе відъ разу перепросивъ. – А маєшъ за що ся и гнівати, знаю я дуже добре, але прости мене братчику мій: я певно що хотівъ тобі борзо на твій листъ відповісти, колижъ бо ни було коли, віръ ми друже, бігме що ни було. –
Минула ся братіку лихая година: ни тілько, що мене німці домівъ пустили, але дали мині ще и пенсійку, теперъ лишъ би жити, але що съ того, коли здоровя нима. – И зо мною відай до знаку такъ буде, якъ съ тимъ червакомъ. що въ хріну свій вікъ збувъ, a влізъ у моркову та здохъ, якъ тото приповідаютъ. – Груди мня дуже боля, здаєтця, що гірське остре повітрє мині ни панитъ. а ни такъ тото повітрє, якъ тота гризота: Тутейші німці ни дають мині на світі прожити, интриgуютъ. прозивають лайдакомъ та хто зна якъ, а то лишъ церезъ мій теплий руский сардакъ. –
Яжъ бо тебе ни звержу ся
Руский мій сардаче. –
Теперъ ажъ я заспіваю,
Теперъ ажъ заплачу,
Бо маю ся въ що утерти:
Широкіі поли. –
Ни скину тя мій сардаче
Ніколи, ніколи!
И тогди ся го ни скину, якъ бихъ мавъ відси піти. – Руский край великий; – а такъ братіку? –
А що зъ вечерницами ся подіяло, га? – Я вже хто знає відъ коли іхъ ни дістаю. – За що ви ся такъ дуже на мене загнівали братя моі кохані? – кращебъ було, якъ би ви мині безъ рукавицъ усю правду сказали, якъ таковъ німецковъ політиковъ коло мене ходити, то ни є красно, ни є по козацькп. – Або може правда, що тутъ говоря, що вечерниці уже ни муть виходити? – А то хто мині казавъ: вуйко. – «Хтожь бо», каже, видівъ, у вечерниці такі «прості» сторіі слати, як ь ти шлешь. – Певно що церезь тебе устали вечерниці виходити, ни церезь кого иншого. – Такі речи я тутъ мушу вислухати, братіку мій любий, тай ще и сто разъ гірші. – Така моя доля. – А що зъ Напередовцемъ нашимъ, братіку? – Оногда у Чирнівцехъ, бувъ я у редакторя «Буковини». – Нн одно ся тамъ говорило, а на решті прийшло до того, ци би не могла на наші Буковині одна руска часопись, отъ на приміръ якъ вечерниці. виходити. Прохвесоръ Найбаверъ казавъ, щи вінъ би мігъ заразъ концесію дістати, сли би я ся редахторомъ тоі часописи обібравъ. – Я зновъ ему казавъ, що мушу ся впередъ съ тобовь порадити. – Якжежъ ти мене порадишъ братю? – абихъ знавъ, що Найбаверови відписати. –
Що ся тичитъ моі музи, то мушу тобі ся по правді признати, що теперь дуже мало пишу, и що зачну, то ни маю охоти навіть докінчати, бо та гордість, той укіръ, та знивага котровъ мня тутъ частують, гризе якъ трута моє серце, – ни дай Христе Боже, аби се такъ остало! – волієпгь ми дати смерть погану. – А ще до того – и мати мня зниважає; розумієшъ ти братіку, що то значить? Мати тому собі мене жилала, бо гадала, що стане зза мене панею, ажъ то ни туда ся моє серце горне. – Отъ и причина моіхъ угризківъ. – Братю мій дорогий: хіба одень Богъ міні вірить, а більше ніхто. – Я маю по сестрі кавальчикъ gрунту. – Ниразъ занося мене такі гадки, аби тотъ gрунтикъ продати та ити въ Gаліцію мешканя глядіти a вітакъ зновъ зробить мені ся жаль за своіми горами, бо красні братіку, зновъ міркую я собі такъ: твого житя ни довго, чого ти маєшъ йти на чужину погибати, коли лучше на своімъ цвинтарі, при своі сестрицці спочивати. – Мині ся братіку разъ снило, що мого житя ще лишъ три роки, а ворожка зновъ мині казала, що мня мають тутки строіти. -Ти зъ цего сміяти ся мешъ, але моє серце лишенько віщує. – Боже милий, кобихъ тебе хоть побачивъ, але мині ся у одно видитъ, що ти чогось сердитий. Якъ ти маєшъ на мене яке діло, то пиши мині відъ разу: ти отце та отце ни гарно зробивъ. або якъ тамъ уже нибудь, лишъ ни сердь си. ни завивай ся у папірчики. – Я разъ такий чоловікъ, що мині можна усе сказати, за правду то я ся ніколи не гніваю; а я би сегодне навіть яко поста багато вище стоявъ, коби було кому було, мині правду уповідати та усе на праву дорогу наводити. – Боже милий, Боже чиму теперь такъ тяжко за правду постало!? –
Видівемъ сегодне «страхопуда» тай и єго «Концертъ руский», тай его бесіду читавъ. Мині ся видитъ, братіку любий, що руска справа у Галичині ни здойме ся д’горі; якже ще стоітъ руска словесність на Вкраіні? Ци и зъ неі кпитъ ся леда дурень? – Охъ, охъ руский роде; видитъ ми ся, щось пропавъ на віки. Якъ тамъ ся має діло съ тими моіми поезіями, щось іхъ хотівъ за границевъ друкувати? Я би гадавъ, абисъ давъ ще покій до якогось часу, бо я, бачить ни багато уже маю кінчати «Зрадзіль» вітакъ «Циганку» a вітакъ пришлю тобі усі поезії до друку. Я іхъ усіхъ переробивъ, та видитъ ми ся, що тобі ся хоть теперъ уподобаютъ. Якъ за борзо я тобі манускриптъ пішлю – ни знаю, бо серце моє нидіє, Братіку, голубе мій сизий, я пропаду, на віки пропаду! ни знаєшь ти соколе хоть одного такого куточка на рускому світі, де би я отца матірь найшовъ. де би зъ мене люде ся ни сміяли, де би я бувъ щастливий? Нима відай братчику. – А чогожъ я ще жию на сему світу? най мині хто скаже.
Я до тебе багато вже дечого писавъ та тебе питавъ, та ся радивъ. але ти мині ніколи на всі мої питаня ни відповідавъ, чому братю? – ни варта моя просьба хоть тілько у тебе, аби ти мині на усе відповівъ? – Але ви, Львівце, стали зо всімъ німецькими дипльоматами: коли ни хочите на яку річъ відповісти, то чините ся, що сте на ню забули, и словечкомъ згірнимь ни згадаєте. Ни гнівай ся братіку за правду. –
Чувємь, що Климковичъ діставъ службу при домі народнімъ. – Дай єму Боже щастливо. – А чиму вже ни видає свого Напередовця? – Лишъ най уважає, аби такий передъ ни повівъ, якъ вечерниці, що вже и страхопудъ зъ нихъ ся кепкує. – Ни забудьжежъ братіку, мині відповісти, ци порадити, якъ ти гадаешъ о ті часописи, що я ій би мавъ у Чирнівцехъ видавати. – Якъ я гадаю, то ледви би съ того що було, бо у насъ на Буковині нима багато принумерантівь, а ваша Галичина – але що и казати, коли самъ здоровъ знаєшъ. –
Коби я мігъ на зиму найти собі який супокійний тепленький кутичокъ, абихъ бувъ далеко відъ дому и нічимъ ся ни журивъ, що ся тичитъ gосподарства. то бихъ зачинавъ Добушя, бо дома, братіку, гляба що и въ руки взяти. – Лишъ що озьму перо въ руки, а мати вже и сваря: а це тутъ пропадає, а то тамъ, а ти нічо ни дбаєпгь, а ти нічимъ ни питаєшь, а ти ледащо. – Тай пиши, коли тобі ся хоче. –
Ще тобі маю одно діло уповісти, якъ мене оногда на ваші «Галичині» хотіли бити. – Бувъ я ни давно у сестри у Ростокахъ (Буковиньскихъ, ци якъ у насъ кажутъ: волоскихъ). – Ростоки, знаєшъ, ни мають симъ часомъ свого попа, але ажъ съ Петрашівъ доходить, отжежъ одноі неділі тутъ служба, a другоі тамъ. – Кажежъ одноі неділі сестра до мене: Сегодне ни буде туткп служби, але збери ся, та иди на ляцкий (галицкий) бікъ до церьквп. – Зібравъ ся тай пішовъ. – Люде тамъ стали ся мижи собовъ питати: а хто се, а хто се? – Та се урлёпникъ зъ волоского боку. – Ану бити его, гунцвота, що вінъ має у нашімъ селі та у наші церькві робити? – Gвалтъ! – Якъ би були ни панотець Костиновичъ. то хто знає, що би тамъ було ся стало, бо я мавъ при собі пістолета, та лищъ ємь ждавъ, аби котрий ся бувъ до мне зближивъ, відъ разу бувъ бихъ єму срібного бобу давъ. – Такъ мене, братіку. ваша Галичина привитала. – Зо мновъ бувъ еще одень парубокъ, Микита Гуталюкъ. – Я и кажу до его: Хпдімъ брате. – ліпше таки у нашімъ краю. – До насъ, якъ чужий чоловікъ загостить, то зустрічають го хлібомъ сіллю, а тутки и до своі церькви ни дають приступити. –
Тілько, братіку мій любий, а за симъ словомъ бувай ми здоровъ, та ни забудь відписати.
12/6.
Федьковичь.
Примітки
Цей лист, писаний на 7 сторонах жовтого листового паперу 4º був друкований раз у «Зорі» 1891, ст. 113 не цілий, в друге у «Зорі» 1892, ст. 258 цілий, але з опусками в коректі. Ми друкуємо після оригіналу. Власність товариства «Просвіта». – О. М.
Подається за виданням: Писаня Осипа Юрія Федьковича. – Львів: 1910 р., , с. 82 – 86.