Юрій Гінда
Юрій Федькович
В Буковині добре бути,
Бо і Шипіт в Буковині.
Там гуляють сто опришків
З топірцями при долині.
А горівка в перебоях,
І цигани аж з Молдови;
На опришках – срібло, злото,
На дівчатах – чорні брови.
А там далі, при убочі,
Там стояли три побої,
А в побоях не маєтки,
Не світлиці, не покої, –
Але що ж то вам казати,
Коли годі уповісти!..
Що столів там, що коверів,
Що там пити, що там їсти!
Гей, то славна Буковина!
Сіль і хліб їй не бракує,
А пан двірник, русин з роду,
Свої гості не рахує;
У хоромах пута меду,
Коновками п’ються вина,
А в світлицях тілько світла,
Що би-сь думав: тамка днина.
На підсіню також ясно,
Там підклади настелені.
Там засіли три бояни,
Що май славні в Буковині,
Та й на лірах пригравають,
Піють пісні давній славі:
О Нечаю, о Морозі,
О Хмельницькім і о Саві.
У світлиці за столами
Пан капітан гайдамацький:
Червінь-злото в очі ловить,
Молод, красний, стан козацький.
За столом ся розлягає
Ясний топір коло него,
Дві му дівці на колінах –
Я міркую: буде з него.
Буде, буде, пане Гіндо,
Бо дівки то – ніби ружі:
Що то красні, чорноброві,
Що то рослі, що то дужі;
А веселі ти, веселі,
Ніби рибка, що гуляє,
Бо пан двірник – то їх батько, –
Жартувати не спирає.
Що вни Гінду полюбили,
То нема вже що й казати!
Зрештов, люди, не дивуйте:
Як же Гінду не кохати,
Коли гойний, коли буйний,
Коли красний і хороший,
Коли хлопців має двісті,
А три бодні повні грошей.
П’є, сміється Юрій Гінда,
З дівочками ся голубит…
Уповіжте, люди добрі:
З них обох котру він любит –
Ци Марію, ци Аксеню?
Хто то годен зміркувати! –
Він і сам уже не знає,
З них котру ‘му май кохати.
Бо обидві красавиці –
Не іначей, але страта:
Що там очі за цигирні,
Що за коси, що за шата!
А не лиці там, не лиці,
І не брови там, не брови!?
А смішок такий не найдеш,
Би-сь ти з’їхав чтири Львови.
«Гей, пустіт мня, мої пави,
І надвір ся подивити,
Що там хлопці мої діют,
Та йы собі ся покрутити.»
«А я також йду гуляти», –
Каже Мица до опришка.
«А ти, Сеню, будь у хаті:
Он порожня, бачиш, флєшка.»
«Почекай же, подла дівко:
Тільки ти вже з ним гуляла!
Я ти фляшку вже доповню –
Будеш ти ї пам’ятала!
Дві-три капці – буде доста, –
Так ми баба ворожила:
Вже не пусто я циганці
Три червоні заплатила».
«Гей, Маріє, гей, ци чуєш? –
А ходи ж бо вже до хати!
Чей, і я така, як люди, –
І мені мож погуляти».
«Аксенія добре каже:
Йди, Маріко, до світлиці;
Я там также зараз прийду,
Лиш вина всип до шкляниці.» –
«Почекай же, Сеню-суко:
Ти вже тілько з ним гуляла!
Погулянє ти сегодне
Будеш довго пам’ятала.
Дві-три каплі – буде доста, –
Так ми баба наповіла:
Вже недурно та циганка
Три червоні в мене з’їла».
«Гей, додому, Аксеніє!
Гей, до хати, капітане!
Я вина вам наточила –
Ану більше, бо зоряне.
То вино, що ти приніс нам!
Гайда, більше лиш, борзенько,
Бо у хаті, гей, задуха,
А вно добре холодненько.»
«Я вже й осьде, файна любко.
Ну ж, дівчата, – скло ми в руку!
Аксеніє: пуку-стуку!
Ну, Маріє: стуку-пуку!
Але пийте мені жваво,
Би нічо ся не остало,
Бо вино се Токай родить, –
Таких вин є дуже мало.»
Стакан дзвонить, вино тече –
Ані пік ся не лишило.
Сестри глиплися, як змії,
А відтак на Гінду – мило.
Не дивіться, бідні сестри,
Бо стовпом вже око стине…
Сеня крикла: – Гину, гину! –
А Марія впала – гине.
А капітан став та й думав
На вибиванім топорі…
Та й покинув своїх хлопців,
Та й покинув сині гори.
Ходить світом без розуму,
Ходить, плаче та питає,
Чи Марію, ци Аксеню
Він май дужче-ді кохає?
…В Буковині добре бути,
Бо і Шипіт в Буковині,
А там церков при потоці,
Далі – цвинтар при долині:
Там сумують дві берези,
Ніби кожда сльози ронить, –
Одна в сей бік ся нагнула,
Друга в той бік голов клонить.
Примітки
Поезії, 1862, стор. 116 – 122.
Дідицький, певно на основі листів Федьковичевих, додає ось яке пояснення до сего твору:
«Юрій або Іордакій Гінда був то в своїм часі (коли?) ославлений розбійник, що жив у буковинських горах. Переказ про його, оповіданий тут, живе в устах народу, і ще й досі стоять у куті на цвинтарі в Шипоті згадані в тім оповіданні дві берези, яких рисунок тамошня громада прийняла навіть як емблему на свою печатку».
Чи Федькович сам чув отеє оповідання з уст народу, чи позичив його у Найбауера, який обробив сю тему в прозі, лишається непорішеним. Сам Федькович швидко по виданню Поезії 1862 р. ще раз вернув до цієї теми і обробив її в поемці «Шипітські берези», яку друкував у «Меті» 1863 р. стор. 99 – 105.
О Нечаю, о Морозі, О Хмельницькім і о Саві. – Немай та Мороз (Морозенко) – герої національно-визвольної війни під проводом Б. Хмельницького; Сава – мабуть, Сава Чалий, якого в середині 19 ст. уважали сучасником Хмельницького.
Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 89 – 94.
Автограф п’яти кінцевих рядків твору з приміткою І. Франка зберігається: ІЛ, ф. 3, № 1980. Повний автограф невідомий.
Шалата М. Й. Примітки. – В кн.: Юрій Федькович Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Листи. – К.: Наукова думка, 1985 р., с. 516.