Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Ф / Юрій Федькович / Поезії / Поезії 1862 – 1867 рр. / Шипітські берези (1)

Поезії

Поезії 1862 – 1867 рр.

Шипітські берези (1)

Юрій Федькович

Балада

За Шипотом гра Сочава,

Розбива пороги;

Над Шипотом місяць сходить,

Ясний, срібнорогий.

А в Шипоті на цвинтарі

Дві могилі близько;

Понад ними похилились

Дві березі низько.

Одна в сей бік хитається,

Друга в той бік тихо.

Стане місяць серед неба –

Лихо ж мені, лихо! –

Перекинуться дівками

Та ну собі в коси!

Упилються, шатаються,

Рвуть собі волосся

«Ой не діждеш, суко дівко!»

«Не діждеш, погана!»

Перший півень: кукуріку!

Березами стануть.

Знов віються край могили

То сюди, то туди.

Та чур же їм! – Так стійте лиш:

Що далі ще буде.

Давно колись у Шипоті

Тривала удова,

Багатирка не все село:

В запасках шовкових

Та в намистах все ходила;

В коморі, в пивниці

Кармазини, меди, вина;

А що вже в світлиці,

Так золото аж капає!

Що ж далі казати?

Подивіться, браття милі,

Самі у кімнату;

Там дві дівці, як вірменці,

Шовком собі шиють,

Кароокі, чорноброві.

Легіні дуріють,

А ніхто вже молоденький

Так не пропадає,

Як той ватаг Добущуків,

Іван кучерявий.

Куди збував, туди збував

З опришками днинку,

А уночі вже топірчик

У вдови на клинку

Заночував, а ватажко –

Да це вже не скажу.

А Бог дай ті чорні очі

Пропали від разу!

Ходить ватаг до удови,

А та ще і рада,

Що є кому її дочкам

В сопілку заграти.

«Вони в мене молоденькі,

Нехай погуляють;

А що люди собі шепчуть, –

Ані забуваюсь!

У зимнику скриня грошей,

У коморі скриня:

Коли схочуть віддаватись,

Віддадуть й нині.

А тимчасом нехай собі

В мене нажиються,

Доки їм ще по головці

Кучерики в’ються».

Сходить місяць над Рокиту,

Зіронька леліє;

Квапить ватаг на вечірки,

У листочок піє.

Піє собі, висвистує,

Аж гай ся вгинає,

А ті гарні вдови дочки

В саду дожидають.

Обнімуть і приголублять:

«Милесенький, світе!

Де ж ти нині так забавивсь?»

«В Радівцях, мій цвіте,

Наливався на ратуші

На зеленім вині».

«А ми так вже визираємо

Цілу днинку нині,

Чи не йде вже наш кучерик!»

«А він уже й онде!»

«Ану заграй, Іваночку,

Лишень по волоськи!

Що ж я люблю! А ти любиш,

Сестричко Мітрано?»

«І я люблю, да час спати;

Вже, бачиш, не рано.

Чи так, душко Іванчику?»

«Авжеж, ти мій раю!»

«Ох лишенько! у кімнаті

Свічка догоряє!

Ходім лишень, Іванчику!

Я вже постелила».

«Ходім, зоре! А Оксана

Чо’ так зажурилась?

Не журися, хвиялочко!

Таже я з тобою!»

Пішли. Світло погасили

У нових покоях.

Ходить уже пан ватажко

Два роки нівроку,

А котру ж він вірне любить:

Чи ту карооку

Аксенію як лелію,

Чи може Мітрану,

Що гуляє по світлиці

Як намальована?

І Мітрана не погана,

Гарна і Оксана;

Да й в опришка серце жваве,

Ще б і третій стало.

Бо опришок, мов отаман

На козацькім краю,

Кожну дівку щиро любить,

Але – для звичаю;

А козацьку свою долю

Не утопить в дівці.

Пан отаман слави хоче,

Ватаг – сороківців.

Той за віру православну

Накладає груди,

Сей знов Бога не чекає –

Сам карає люди,

Що мов п’явки ті неситі

Кровицю людську тягнуть.

Найже в його лиш кохання

Вірного не багнуть.

Бо він жиє як сьогодні,

Неначе на жарти,

А завтра вже програв життя,

Казав би, у карти.

Чи так, мої чорнобриві,

Чи правду говорю?

Не кохайтесь з опришками,

Бо здасться на горе.

Не слухали удовині

Моєї поради,

Та кохали ватаженька,

Як сердечку ладо.

Но сердечко те дівоче

Не так любить хоче,

Щоб з другою ділитися.

Темненької ночі

Пішли нишком до циганок.

«Зозулечко, ненько!

Полюбила я ватажка,

Як вміло серденько.

А ти коли чи любила?»

«Ні, маковий цвіте!

«Отже ж мабуть і не знаєш,

Як тяжко на світі,

Коли душка миленького

Над життя полюбить,

А він собі у куточку

Другу, бач, голубить,

Другу, сиза!… Або зроби,

Най її покине,

Або зроби, нехай вона,

Або я най гину!

А так жити, голубонько,

Серцю не подобно.

Дій, що знаєш, я заплачу».

«Та добре ж бо, добре!

А про душу ж не гадаєш,

Про Бога святого?»

«Ох, тетечко, його втерять,

То гірше ніж Бога!

Роби лишень та не питай:

Я душі не дбаю;

Без милого на що душі,

Нащо мені раю?

Без милого нема раю,

Ні сонця, ні світа,

А з миленьким мабуть любо

І в пекла горіти!»

Пішла Чора, плящиночку

Найшла десь в рубочку:

«Ось на тобі! Дві капельці

Піддай їй в медочку,

А минеться, моя зоре,

Пекучеє горе.

Та не забудь: дві капельці!

А мені за мою

Порадоньку треба, душко,

Червінчика дати».

Заплатили – повертали.

А дома в кімнаті

Дожида вже пан ватажко,

Ігра на флояру.

«А де-ж ви так забарились,

Пишні мої лелі?»

«Та я – була – десь по селу –

Мамі за ліками»…

«А я була – у циганок

По примову мамі».

«А я так уже занудив!

Головки не зведу;

Підіть хиба до пивниці

Та и уточіть меду.»

«Зараз, милий!» – «Біжу, душко!»

«Отся, бачиш, чарка,

То для тебе, мій соколе!

А ця друга чарка,

То для тебе, Мітраночко, –

А на ж, сизокрила!»

«А отсю я, Аксеніико,

Тобі наточила;

Ану візьми, моя рибко!

Ану, милесенький!

Ану, вип’ємо за здоров’я!»…

«Ох, вайло! серденько!»…

«Серце моє вогнем пече!» –

«Рятуй мене, милий!!»

Мов ті чічки підкошені

На діл повалились,

Клубком вились по помості.

«Ти суко!» – «Погана!» –

Та й сконали тяжко-важко,

А личко рум’яне

Посиніло мов те сукно.

А де ж пан ватажко?

Іде плаєм співаючи,

Та б’є собі фрашки.

Ох кохайтесь, мої сизі,

Кілько серцю воля.

Лиш з опришком не кохайтесь

Ніколи, ніколи!

Ходить стара по дворові,

Рве собі волосся,

А за нею челядочка

Ходить та й голосить;

Позбігались сусідоньки,

Дали попам знати,

Да не прийшли батьки сизі

Грішних поховати, –

Самі люди поховали

Прегрішнеє тіло,

А на гробах посадили

Дві берези білі.

Приймилися ті берези,

Стоять ще і досі

У Шипоті на цвинтарі

Та рвуть собі коси.


Примітки

Друк. Мета, 1863, ч. 2, стор. 99 – 105.

Вільна переробка теми, обробленої Федьковичем давніше під заголовком «Юрій Гінда». Ще й пізніше звертався Федькович до сеї теми.

За Шипотом гра Сочавау Путильському районі Чернівецької обл. є село Шепіт на річці Сучава.

над Рокитуза 12 км на південь від Шепота є гора Росхата (в сучасній Румунії). Не знати, чи це вона мається на увазі. Може бути, що це – не власне ім’я, а загальна назва для гори, від якої вібивається луна.

В Радівцяхмісті, нині Сучавського повіту в Румунії, десь 40 км на схід від Шепота.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 159 – 165.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 27

Модифіковано : 8.03.2019

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.