Кидра-княгиня

Юрій Федькович

«Се куда з сокиров, сину?»

«Ще питаєш? А в кидрину!

Халашеви років с триста.

Вже валиться у долину.

Хочу кидри нарубати

Та в протеси утесати;

А я знаю кидер кілька, –

Дзвинькну хату, як палату!»

«По що в кидрину?

Най їх, мій сину!

Б кождім кидринци

Бачиш – княгиня!

Вай, хто престольну

Кидру їй рушить! –

Свою він душу

В плат дати мусить!

А задля того –

Сину мій, сину,

Моя дитино,

Не йди в кидрину!

Наша ще ж хата

Добре тримає…

Чуєш, як буря

В’є, завиває?!

Не йди ж до гаю!

Най тя вблагаю!»

«Що, старий, ти се говориш?!

Я би байки мав боятись?

То волію лучше жусом,

А не гуцулом се зватись!

У кидринци княж-кидрина?…

Що ті люде ще не ввірят!

Я б хотів отсю сокиру,

Сю банску, з нев попомірять!»…

«Ей сину, сину,

Дай собі покій!

Хоть-би й сам гуцул,

З Богом не в дроки!…

Чуєш, як буря

Свище та віє?

Твоя здуфалість,

Сину, не гріє

Батька старого…

Дай-же си стрим!

Хто в Бога камінь,

Бог в камінь ним!

А ти ще молод,

Шкода б тебе!

Вів лиш на себе

Глину гребе.»

Але син лиш моргнув усом

Та в кидринец борше чемше,

Аж плаями загутіло,

Наче вітер у черемсі…

Аж в кидринци зупинився.

«А котров з вас загриміти?

Сев? – Ба сев! Такої справди

Я й не бачив з роду в світі!»

«Фара, леґіню!

Поли рубай,

Відси тікай!

Сяя ж кидрина

Тої княгині,

Що їй се ліс,

Що їй се гай…

Тікай, тікай!

Вірна ялиця

Се тобі радить.

Тая ж цариця

З світа тя згладить…

В неї ж бо, друже,

Прощей нема,

Хто на їй кидри

Руки знима!»

Да він сего мов не чує…

Барда блисла, аж загуло…

«Що? Ти стогнеш? Ей, стогни же,

Щоб аж в долинах заруло!

Щоб аж голос покотився!…

Бо я мушу ти признати,

Що такої-м ще не бачив,

Від коли став бардов тяти!»

«Чуєш ти, хлопче?

Не руш сю кидру!

Даю ти волю

В всіх мої дебрах, –

Дій там, що хочеш…

Відси ти фара!

Чуєш?! Кровава ж

Моя бо кара!

Я ж не питаю

Родич прокльону,

Ніже трімбіти,

Ніже подзвону!…

Руш же ти відси,

Доки ще час!

Доки за гордість

Душу ти дас!»

«Га! то ти то, прелукава?

Я ж тебе бо ся не бою!

Хоть клади мені тут зараз

І корону красну твою,

А ся кидра, ся столична,

Мойов, кажу, має бути!

Хоть отся сокира моя

Мала б в тобі утонути!»

«Мой ти, ледіню! –

Лиш не сердито!

Твою тупицю

В мені топити?!

Ще закороткі

Руки, небоже!

Се не в євреях

Купати ножі!…

Дай же ж си покій,

Коли ти кажу,

Коли, як мати,

Ще тобі ражу!

Глянь лиш докола:

Доста кидрини!

Стане ти, сину,

Й на домовину…

Для того ж, хлопче,

Шуми домів!

Щоб мій тя вітер,

Щоб мій тя гнів

Силов, небоже,

Відси не мів,

Та не втесав

Ти домовину

З мої кидрини!»

«Що, маро, отсе ти кажеш?

Чи ти з мене лиш не кпишся?

Преч мені з перед очей ти!

Руш! ти кажу, бо – дивися!

В нас лиш в гульках жарти б’ються,

А не в лісі, горда крале!

А де гуцул не жартує,

Там ні гойса та ні чала».

«Так ти? – Про мене ж!

Кождому воля!

Кождий бо теше

Сам собі долю…

Гуцул – не гуцул,

Все чоловік!…

Гоя, вітрове –

Як с поконвік!»

І загуло, мов у пеклі,

Мов у сірці, у Содомі!…

Ліс тріщить, мов та солома.

Валом, жужмом нося-сь ломи…

Грають громи… Де ж леґінь наш?

І не видко… під кидринов!…

А за три дни й поховали –

Та порожну домовину.

Примітки

Друк. Дѣло, 1886, ч.110.

Подається за виданням: Писання Осипа Юрія Федьковича. Перше повне і критичне видання. Том 1. Поезії / З перводруків і автографів зібрав, упорядкував і пояснення додав д-р Іван Франко. – Льв.: друкарня Наукового товариства ім. Шевченка, 1902 р., с. 450 – 454.