1. [Писемна і усна словесність]
Яків Головацький
Дня 18 [30] січня 1849
Час возбудив русинів до нового життя умственного, новая доба для розвою словесності настала іс новим становищем політичним русинів, нові літорості виростают із старожитного накорінку народного биту, новая будучність відслонюєся для народа. Важно єсть пізнати нині колії, які перейшла словесність руська, як стояв в тім згляді народ руський в давності, щоби тим лучше увидіти нинішнє становище словесності перед лицем соплеменних словенських і других європейських народів, щоби тим докладніше мож було розгадати дорогу, куда він в дальшім розвою стремитися повинен, аби зближився до цілі, котра єму Всевишним призначена.
Всякий народ має своє особенне наличє (фізіономію), свої особнії норовственні (моральні) і фізичні питомості, живе своєю особною жизнію.
Розвиваючи в тій жизни свою личність (індивидуальність), він жиє для себе, но дійству є для чоловічества. Всякий народ є особа в великім обществі народного життя, є ідея на общім собранію чоловічества, ідея воплощенная самим Промислом для єго сокритої цілі. Народи яко особи (лиця) минаются, зникают, яко ідея безсмертні. Греція і Рим давно вже трупами, но ідеї в них олицетворенні живут в цілім образованнім чоловічестві. (Шевирев.)
Тая то ідея, під котрою розумієм норовственную жизнь народа, ні в чім так сильно, так стало не відбиваєся, як в єго словесності. 1 так, щоб поняти слово народа, довжні-сьмо дослідити душу і жизнь єго, вникнути в єго направленіє, в черти (характери) єго норовственного обичая, во характер єго, в питомості физичеськії, піднебнії (климатнії), одним словом во всі стихії, із которих творится єго духовное, человічеськоє битіє. Тогди тілько одушевимо слово народа єго власною мислею, коли відкриємо тую точку зрінія, з которой можна буде видіти особенність народної словесності. Поле словесності є обширне, далеке; на нім викльовувалося і росло все, що народ порушало, волновало; слово є неяко незриме тіло народа, оно обгортає всі стихії народного биту, в слові виражаєся душа і жизнь єго.
Духово-душевная жизнь народа складаєся із трьох чоловічеських стихій, котрі всі піддаются одній висшій божественній. Тая висшая сущність, основа і кріпость народного битія, є віра. Віра, котра, походячи від Бога, соєдиняє чоловіка з божеством, як і члени народа связує межи собою нерозривними узами. Стихії чоловічеськії суть: наука, плід розуму нашого в стремліню єго досягнути істину в предметах сущих видимого і невидимого мира; життя гражданське, плід народної волі і стремленій установити добро життя общественного; іскуство, плід нашої творчеської, художественної сили в стремленію єї воплотити ізящноє в явленію. Від правильного соодношення тих трьох стихій меже собою і з висшею стихією, т. є. началом божественним, зависит совершенство як чоловіка так і народа. Народність є (як один із учених каже) совокупність всіх духовних і физичеських сил для того, щоби народ довершив на землі своє чоловічеськоє презначеніє. В народнім об’являєся чоловічеськоє, в чоловічеськім божественное. (Шевирев.)
Є то важная точка, на котрую в розборі словесних твореній увагу брати будемо.
Народність – се душа племінного бутя, котрим народ дає ознаку життя свого родимого; народність се добро завітне, передане віно отців, старанно хоронене і переховуване внуками; народність се скарб дорогий, котрого цілі народи хоробрими грудьми защищают: народність се родиме п’ятно, котрим чоловік належит до свого народового тіла, разом іс кровію і душею, іс життєм предків, іс життєм потомків своїх; народність се обличе народне, котрим народ в цілім об’ємі чоловічества виказуєся, котре нині всі так старанно зобразити раді, за котрим нині так всюда добиваются. О, як же мило тая народність промовляє до родолюбивого серця руського, як різко она розрізняє свою питому стать, своє родиме первісне лице, як сильно вкоренена она в народі, як багато очерків заховалося в пам’яті і життю народнім!
Чим же виражаєся, чим об’являєся тая народність? які стихії оживляют ю?
Язик народний, се слово, дане чоловікові Богом для вираження і виказання духа людського, найлучше виражає питоменну жизнь народа: єго віру в Всевишного, поняття о надзмишлених річах, єго умственне розвиття в науках по всіх безконечних видах єї, єго обичайне состояння і норовственну діятельність, єго законоуложеніє і общественні установи, єго успіхи в краснорічію і поезії, яко вираз горожанського і естетичного життя народного. Письмом передаєтся то все виражіння народності на потомнії покоління. Об’єм того всего називаємо словесностію в обширнішім значенні сего слова.
Але окрім сеї словесності письменної, власної у письменній часті народа, належится увагу звернути на дуже для нас важную простонародну, неписьменну словесність.
Се ся словесність, так щасливо дохована в пам’яті народній, є істинним вираженням народної віри, образована народного язика, умственного розвиття і норовственного состоянія народа. Она виражаєся в єго обрядах, обичаях, в преданіях старини і народної поезії. А хоть ізусна словесність не є і не моше бути так докладна, повна, до якої докональності письменна доходит, то з огляду народності заслуговує на особенную увагу.
Письменна література приберає много поживи від сусідніх, посторонних народів, котрі борше і лучше розвитися успіли, переймає чуже, послідує єму і таким ділом приймає образ і стать посторонного народа; не раз така словесність слабо виображає родиму народність, або часом зовсім чужу, несвою образує.
Насупротив простонародна словесність є своя питома, не позичена, не пересаджена, але плід з свого зерна, плід своєї землі, свого питомого народа. Отже ж тим важніше повинно бути іспитовання народних преданій, обрядів, приповідок і пісень. В них знаходятся обломки давніших часів, як може на позір здавали би ся, старожитного віровання народного, обломки єго мітології, і все, що в’яжеся з преданіями. Простонародні обряди і святки суть забитками давних народних релігійних свят, народні приповідки замикают зернятка родимої філософії, наконец безчисленні пісні ставят неяко вінець всему душевному розвиттю народному.
Історія ізобразила нам нашу Русь не так, як належало би, літописі заховали лиш окравки діяній політично-общественних, но пам’ятника, котрий би нам зобразив домашню, семейную жизнь народа, в котрім би було виображене істинне життє-буттє русина, такого не маєм. Висші кляси не раз переміняли обичаї, обряди, звичаї, закони, ба і самий язик народний; але простий народ із поконвіка один, однаке у него життє, однакий обичай, однаке ізображення, однака піснь; хоть зміняєся, то лиш так, як деревина, котра товстіє, нову кору приберає, але глубше заглянувши увидіти можна слій за слоєм, щороку обкладаний аж до самого осередного ядра.
Кто би гадав, що простонароднії творення не заслуговуют на розвагу учених, того досить спростовані словами Сахарова, словутного собирателя забитків народних російських. Ось єго слова:
«Вообще полагали, що простонароднії пісні самое низкое проізведеніє черни народа грубого, непонятного. Думати так – будет дуже несправедливо. Не современная нам чернь сотворила руськії пісні; она тілько сохранила їх. Тогди, коли другії кляси совершенно їх забули, навіть цуралися, предпочитая їм французки вздори. Руськії пісні приналежат всему руському народу, они проізведеніє цілого народа. От для чого писателі, смотрівши на народнії пісні яко на грубое проізведеніє черни, впадали в крайності і давали преворотнії судженія. Поезія боярина і поезія мужика, все она єсть одна і таже поезія, єсли тілько єсть геніяльним проізведенієм».
В викладах моїх, мої панове, гадаю історичним порядком перейти головніші і важніші творіння народа руського, аби тим яснійте духа тих утворів розпізнати можна було. Тут на самий перед випаде нам заглубитися в давній бит Словенщини, із котрого родника потекло тілько розличних потоків, в котрім і русини мают свій початок. Проглянемо давне віровання словено-русинів, позакілько то є із літописей і забитків народних дослідити можна буде. Уступ той буде яко введення до словесності, котра розпочинаєся аж іс водворенням віри християнської. І самому розборові язика так словенського (церковного), котрий так сильний вплив мав на розвиття народної словесності, і народного руського язика, котрий так давно став ся вироблювати і самостатно образовати, з яку годинку посвятити хочемо. Розглянемо одношення і значіння язика руського межи другими словенськими, і яко словенського межи другими посторонними, індо-європейськими язиками.
Потому оглянувшися в самім народнім язиці, позакілько він займає народа, і який характер і розличє єго від других, приступимо до самих пам’ятників письменності, з котрих важніші по черзі розбирати гадаємо.
Може ся здає, що за обширний даєм об’єм в предподаванні о словесності. Інші предподавателі ограничаются на самих утворах поезії або краснорічія, на так званій літературі красній (надібній»). Нам таке розложення предмета народного недостаточно. Ми не можемо ся похвалити одинокими утворами народної словесності, в котрих би було все виображено, цілий народ в своїм життю-буттю об’явився. Першая епоха нашого умственного розвиття не доховала нам вповні своїх пам’ятників, другая також не здужала з причини околичностей розвити належно всіх сил; третя аж тепер розпочалася, ще молода, недоспіла, а тим самим також ще не повна. Для того мусимо із пам’ятників всякого рода головні місця вибирати і уставляти, нерозлучно із увагою на життя народне проглядати, щоби можна із обламків зложити цілість, із кавалків істинну народну мозаїку умственного життя Русі ізобразити.
Примітки
Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 250 – 254.