Логотип Мисленого древа

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

НАУКА

ОСВІТА

ЛІТЕРА
ТУРА

Лист на сайт
Версія для друку
Стрічка новин (RSS)
Література / Г / Яків Головацький / Статті / Пам’ять Маркіяну Руслану Шашкевичу

Статті

Пам’ять Маркіяну Руслану Шашкевичу

Я. Головацький

Така доля народу галицько-руського, що годі і годі єму розвинути свою красу й силу в народній словесності! Ледве забликла зірничка з-поза густих хмар, замеркотіла на проясненім небі, та й тут і погасла. Такою зірничкою розсвіту нашого був недавно померший наш Шашкевич. Бистрою мислею обняв він бувшеє і теперішнє, кинув гадок кілька в будуче, на час, на годинку порадовав він своїми піснями свій рід, свою братію – та й замовк навіки!..

Маркіян Шашкевич уродився 1811 року в селі Княжю, недалеко Золочева. Первоє виховання і перва наука єго була в дому отцівськім; отець єго (на ім’я Іоанн) був священиком руським в тім же селі. Відданий, ще дитиною, до німецьких (нормальних) шкіл до обводового міста Золочева, а по скінчених сих до бережанської гімназії, учився добре. Зарано, ба ще ледве не в дитинячих літах, утратив отця свого; бідная мати, як могла, так з своїми сиротятками короталася, з остатнього тягнулася, аби їх до людей допровадити. Маркіян, старший з чотирьох братій, сам учився і ще молодшим давав привід у науці; на нім всю надію покладала журная мати.

Скінчивши латинські (гімназіальні) класи, прийшов молодий молодчик на університет до Львова, але нічим було утриматися: мати мала ще менших синочків, котрим також треба було дати підпомогу, щоби на люди випровадити, та й донечкам яку долю обдумати. Прийшлося, вступив Маркіян до руської семінарії уже на курс любомудрія, в наміренні посвятитися станові духовному. В таких заведеніях треба піддатися острим правилам, на світі не знаним, котрі доконче потрібні для заховання порядку, для уложення в карби і на будуче життя воспитаників, – і за малий проступок сих правил такого заведенія слідує утрата того добродійства.

От і Маркіяна нещастя спіткало, що мусив виступити із того семенища духовного. Теперечки лишився сам як палець, сам мусив старатися на себе, мати не чимало могла му допомочи; помагав трохи по мамі дідо, парох руський із Підлися отець Авдиковський, но більше о своїм кінчив науки любомудрія. Але нещастя навчило го о себе самого дбати, дало му случай оглядітися в світі, пізнати різних людей; боровся він не з одним лихом, але сам становився певнішим, стальшим, розвивав свої сили. Сам зачав бажати власного образовання, закушав і засмакував у книжках, дух єго спрагнений усе дальше та дальше сягав.

За короткий час познайомився добре з словесностями класичними – латинською і німецькою, котрих в школах може лишень прихапці покушав, вивчив основно польськую, пізнав, поняв, полюбив народність і народную словесність. Книгохранилища університетське і Оссолінського достарчали немало поживи для єго все більше лакнучого духа. Допав Добровського сочиненія про словенщину, єго «Institutiones linguae Slavicae», Шафарикову історію словенських язиків, діла Ліндого, Раковецького, Вука Стефановича – і нитка по нитці дішов до самого клубка. Тут єму отворився великий світ – словенщина з своєю поважною, величною стариною, з відмолодженими, відживаючими парістками. Все то переймала молода, повна сили і надії душа; з живим запалом молодецьким слідив, іспитовав, загортав цілу словенщину і заєдно розпросторонював свої відомості.

Розваживши все і роздивившись, предці не знаходив ніде того, що дух єго віщий передчував, а душа так сильно бажала; все він тужив за чимсь, шукав, чого у школах не учили, чого не знаходив ні в старих, ні в нових словесностях, бо він шукав своєї народної, банував за своєю родимою. Як півсонно снувалася перед умом якась нова, питома своя народна словесність, але не було відваги без приводу самому пуститися в незнакому путь! Пригодою лучилась Котляревського «Енеїда», малоросійські пісні Максимовича та, либонь, Павловського граматика; урадований найшов тоє, за чим так давно глядів, зобачив живий приклад, переконався о можності народної руської словесності, загадав великую гадку: утворити чисто народну словесність южноруську, і сесій гадці вірен остав до кінця.

В тім-то часі наіменовався словенським іменем Русланом, обіцявши собі в душі під сим іменем працювати для слави словен, для пожитку свого народу. Живко взявся він до свого діла, зачав збирати пісні народні, випитувати за звичаї і обряди народні, шукати, питати за стародавніми рукописами і другими пам’ятниками старовини, розбирав народний язик, зрівнюючи з другими словенськими, сам без учителя учився свого язика, своєї історії і пр. Не споро іде така наука, особливо коли у нас із русчини тілько знаємо, що з рідного дому принесемо, бо в школах нічого не прибуде; але чоловік-родолюбець, понявши тую великую мисль, полюбивши серцем і душею свою народність, готов на все: посвятити і час дорогий, і здоровлє, і маєток, і все для хісна свого любого народу.

Що сам поняв наш Маркіян, о тім бесідовалося і голосило межи побратимами і соучениками, і не чудно, що, маючи за собою добрії докази та й уміючи до серця промовити, знайшлися межи молодими побратимами одномислящії і сочувствующії з ним, мав-бо Маркіян даровання когось научити, переконати, духа в другім збудити, піднести, мав дар відкривати завмерлий талан. Тим часом, скінчивши любомудрія курси, записався знов на богословіє, бо обрав собі стан духовний – чесний тот стан, в котрім найбільше міг би жити з народом, єму милим, і робити для просвіщення його.

Ледве не первим (хоть, може, ще недоспілим) плодом сего прочумання була «Русалка Дністровая», котру небіжчик видав у Будимі 1837 года. Але в нещасливу годиноньку уродилася тая Русалка… Замість помочі та підохочування, найшлися посмівки та недовольність, ба й ворогування. Показалося же, що голова – то розум.

Були такі, котрі би радо її вітали, але не в тім строю; одному за се, другому за тоє невподоба; одному в сім, другому в тім недогода; не взяв враг і таких, що зовсім цуралися такою невидальщиною і бісом на неї дивилися. А нікому тілько біди терпіти, тілько гризи зносити, як бідному іздателеві. Зарозумілість, односторонність, невіжество від ровесників і неровесників не раз доїдали му до живого. Але Шашкевич, переконаний о правості своїй, в чистоті серця, терпеливо зносив усі наруги і укори, лишень часом з-під жалісного серця вирвалася яка журная думка. Не упав він був на дусі, лиш замкнув зранене своє серце несвідомим, а отворив лишень невеличкому кругові приятелів і знакомих, котрі поняли єго гадку і горнулися до него, як до старшого соколонька молодшая братія.

І від того часу не опустив Маркіян жодної пригоди, де би ся дало щось зробити для свого язика, коли би можна піднести дух народний, де би можна хоть дорогу показати або провести колібаючихся. Незважаючи на слабовитість здоровля (бо навіть із семінарії мусив виїздити на село, весну веснувати і лічитися), робив, що здужав, во всякім заводі. Чи стихом, чи словом ко питомцям і соученикам старався поострити увагу краянів своїх, одно було у него завсіди на думці: свій рід, свій язик, своя словесність, своя народність!

Сперва був робив Шашкевич над словарем етимологічним церковнословенського язика, котрий гадав яко підвалину всіх своїх язикословних робіт покласти; але, видячи, що би то єго далеко завело, що є більше дечого потрібнішого, та й поміркувавши, що не єго здоровлє було до так трудної, неперестанної праці, лишив ту роботу другим, а сам пустився на поле діяній. Зачав збирати матеріали до «Історії навернення словен до віри християнської». Недокінчене се діло не знать в чиї руки попалося. Видячи великий недостаток книжок учебних для народу і не мавши на кого здатися, написав сам «Читанку», книжку до читання для народних руських училищ.

Головнішії його творіння були поезії, бо він був істинний поет з високим дарованням. Думки єго не були ніколи печатані (лиш кілька початкових у «Русалці»), но десь розсипані помежи приятелями та знакомими покійника в рукописах знаходяться. Велику би прислугу народній словесності тот зробив, хто би їх позбирав і видав в цілості. Ми кілька таких подаємо тут у сій книжці читателям; шкода, що не можемо ще одної привести дуже красної думки, починаючоїся сими словами: «Вздовж, поперек зійди світом…»

От із неї кілька рядочків, котрі тямлю:

Руська мати нас родила,

Руська мати нас повила,

Руська мати нас любила:

Чому ж мова єй не мила?

Чом ся нев встидати маєм?

Чом чужую полюбляєм?..

Шашкевич писав також історичеську поему «Перекинчик бісурманський», із котрої до мене лишень сесі уривки дісталися. Думки Маркіянові, повні глибокого чувства, пливуть із-під самого серця гладким, звучним, чистим руським язиком; рідко в них слобідная, безжурная мисль, найчастіше глибока, сердечна туга; жаль та скарга на недолю аж серце розриває. От, словом, істинне п’ятно нашої народної поезії руської. В одній думці припоминає Підлисє, де в молодості пробував, і сам розказує:

Як там грало серце моє,

Світала година.

У садочку соловійчик

Щебетав пісеньки,

Розвивав ми пісеньками

Літа молоденькі.

Окрім думок первотворних, переложив також із чеського цілую «Королеводвірськую рукопись» з «Судом Любушиним» (см. «Časopis českeho Museum», 1838, Sw. III, стор. 363), кілька сербських пісень і уривки із польської поеми «Zamek Kaniowski». Мав також переробити нинішнім нарічієм піснетворіння староруське «Слово о полку Ігоря» слобідною мірою українських козацьких дум. Із німецького на польське переложив: «Das Leben Jesu von J. P. Silbert».

По-польськи написав розправу: «Азбука і abecadło, odpowiedź na zdanie J. Łosińskiego o wprowadzeniu abecadła polskiego do piśmiennictwa ruskiego. W Przemyślu, 1836». Не опустив Шашкевич і тої важної пори, коли у нас заносилося на роздвоєне словесності двоякою азбукою, і простував на правую дорогу тих, котрі на чужі сліпанки пустились.

Аби ще лучче пізнати душу небіжчика, єго тверду віру, а разом довідатися, в яких іскушеніях бував з якимись людьми-недовірками, а як непоколібимо, певно устояв при своїм, приводимо тутки кілька розправок єго, котрі нам на листочку дісталися під написю «Псалми Русланові».

Шашкевич, скінчивши в семінарії богословіє 1837 року, не пристав на леснії передложіння, які му давано, аби висвятився нежонатий і лишився при консисторії в надії заслуг. Він заєдно тужив за селом, за життєм родинним, не був ні гордий, ні пишний, не бажав ні достоїнств, ні слави, лишень домашнього спокою і гаразду. В тій мислі подружився 1838 року з Юлією, дочкою священика отця Крушинського в селі Деревні. Того ж року ще поставлен в чин єрейський, був адміністратором в Гумниськах, відтак перенісся до Нестанищ, а напослід постановлен парохом в Новосілках (Золочівського обвода), працював у винограді господнім і там закінчив своє життя навесні 1843 року в тридцять другім годі віку свого.

В послідніх літах життя взявся було до перевода священного писанія на южноруський язик і розпочав від чотирьох євангелій. 1841 р. уже мав переложеного цілого євангеліста Іоанна і другого, котрого не тямлю, зачав. Не знаю, чи дозволила єму слабість докінчити, чи ні… Ще в молодих літах, либонь, упав і, здається, щось собі в грудях ушиб, і через тоє затягнув собі якусь грудную біль, на котру водно слабував і котра потім у дихавицю перейшла і сталася причиною смерті. Книжки єго, старії рукописи словенськії, котрих назбирав немало, власні письма і рукописи, либонь, лишилися у вдовиці небіжчика або по приятелях єго.

Маркіян був чоловік середнього зросту, щуплий, але меткий, волосе ясно-русе, очі сині, тужнії, носик невеличкий, кінчастий, лице худощаве виражало якусь тугу і болість. Сам був м’якого, доброго серця, в товаристві дотепний і забавний, показував себе веселим і шаловливим. Лиш коли розговорився за русчину, народність, за рідний язик, родиму словесність і пр., тоді показалася вся сильна душа єго, котра в тім слабовитім тілі жила, очі блиснули живостю і якимсь святим вотхновенням, чоло трохи приморщилося і лице набрало якоїсь грізної поваги; говорив сердечно, сильно переконував, бо му з серця ішло, він цілий тим духом жив і віддихав.

Тяжко, правда, самому доходити, іспитовати, учитися. Кождий самоук великії труди підносить, він сам за десятьох робить, хоть, може, такої признаки нема. Як деревина, сама собі лишена, пізніше і менше плодів видає, ніж тота, що рукою старанливою садівника підливана, від вітру та морозу захищована, пильно викохана: так і чоловік-самоук стоїть против ученикові многих учителів; не дивно ж би було, якби тот припізні або не так дуже торонкі плоди видав, як сесь, котрий убитою дорогою іде та ще єго десять за руки ведуть. Потомність найлучче оцінить заслуги, для того не хочемо багато розводитися.

Най же буде і Маркіяну Шашкевичеві від нас щира подяка за єго труди і роботи, а коли не за множество і докональність єго діл, то за щире родолюбиве серце, за вплив і науку єго, за те, що сам дорогу праву знайшов і другим показав, і що твердо устояв напротив супротивних хвиль – від всіх добрих русинів честь і вічная слава!


Примітки Я. Головацького

стихом – н. пр. «Печаль по смерті Єго Величества бл. п. цісаря Франца І» (у Львові в печатні Ставроп. 1835).

словом ко питомцем – Слово к питомцем семинарії руської у Львові говорив небіжчик 1834 року по руськи, з великим возхищенням приняте слухателями; не знати, у чиї руки дісталася рукопись єго.

Короледвірськую рукопись – По слову г. Із. І. Срезневського перевів сії дорогоціннії пам’ятники старословенщини на южноруський язик г. Єремія Галка і Амвр. Могила, так тепер оба переводи знаходятся у Харкові, бо і Маркіянів дістався в цілості г. Срезневському; надіємося на їх скоріше ізданіє.

Подається за виданням: Твори Маркіяна Шашкевича і Якова Головацького, з додатком творів Івана Вагилевича і Тимка Падури / ред. Ю. Романчук. – Льв. : Просвіта, 1913 р., с. 227 – 235.

Попередній розділ | Зміст | Наступний розділ

Сподобалась сторінка? Допоможіть розвитку нашого сайту!

© 1999 – 2019 Група «Мисленого древа», автори статей

Передрук статей із сайту заохочується за умови
посилання (гіперпосилання) на наш сайт

Сайт живе на

Число завантажень : 1429

Модифіковано : 29.10.2017

Якщо ви помітили помилку набору
на цiй сторiнцi, видiлiть її мишкою
та натисніть Ctrl+Enter.