Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Дія перша

Іван Карпенко-Карий

Дівоча кімната у панськім будинку.

Ява І

Палажка і Пріська одягнені по-селянськи чисто, в спідницях, без корсеток, на ногах чорні черевики, коси обвиті круг голови, котра пов’язана стрічкою до лиця, на шиї небагато намиста, од намиста ззаду ідуть гарусові китички. Шиють. Довгенька пауза.

Палажка

(перестає шить)

Ой, як скучно… Ой, як нудно – нехай йому враг! І чого воно так сумно?

Пріська

От тобі й маєш! Чого? Пан слабі, гостей нема, а через те і сумно так в дворі.

Палажка

То правда. Коли б він видужав скоріше, бо з того часу, як заслаб, прямо пустка зробилась навкруги. Бувало щодня і до обід і ввечері… гостей-гостей, людей-людей, а хлопців, як горобців на дереві. Пани собі гуляють, а ми й собі!

Пріська

Весело було, а тепер як в домовині.

Ява II

Ті ж і Пилип.

Пилип

Палажко! Поклич Никодима і Костя – панові худо.

Палажка

(схопилась)

Ох, боже!

(Пішла)

Пилип

Де Марина?

Пріська

Вона й днює, і ночує у Никодима Михайловича.

Пилип

I ночує?! Що ти мелеш…

Пріська

Так говориться. А вчора мало не до світа сиділа у Никодима в официні.

Пилип

А Кость же як?

Пріська

Нехай він сказиться, той Кость, хіба я знаю, яке мені до нього діло!..

Пилип

Діла нема, а сердишся! То й ти приплутана сюди: Кость до Марини, Марина до Никодима, а ти до Костя!.. Ой, ой, ой! Що тут робиться. Від жиру казитесь усі.

Входе Палажка.

Ну, що?

Палажка

Зараз будуть. Митька побіг за ними.

Пилип

Митька! А ти ж чого не пішла сама? Ледарі! До біса вас, то так один на одного й спираєте всяку роботу… Де ж вони?

Палажка

Никодим грають в официні на скрипці так гарно та жалібно, що й господи! І Марина там, а Кость ходить під вікнами та сумує.

Пилип

Сумує! Чого?

Палажка

З досади, що Марина у Никодима сидить.

Пилип

Показились! Єй-богу, показились! Слід би було заграть вам всім такої, щоб і справді було від чого сумовать.

Входе Кость.

Ява III

Ті ж і Кость.

Пилип

Де ти там сумуєш?

Кость

Я тілько що вийшов.

Пилип

Твоє діло тут сидіть, з не під вікнами ходить.

Кость

Та я…

Пилип

Гляди мені, щоб часом ти не засумував і справді!.. Нехай Платон зараз коней запрягає. А ти візьми цей лист, поїдеш за лікарем. Тут всього дві верстви, коней не жаліть, кожна хвилина дорога. Ну, мерщій!

Кость тимчасом виходе у бокові двері.

(До дівчат)

Як прийде Никодим, скажеш йому, щоб зараз ішов у горниці, його пан кличуть.

(Вийшов в середні двері)

Як тілько Пилип вийшов, з бокових дверей показується Кость.

Кость

(до Пріськи з дверей)

Це ти, бісова душе, сказала, що я ходю під вікнами та сумую? Стривай, я тебе віддухопелю – будеш ти знать, як брехні точить!

(Зачиня двері і зникає)

Ява IV

Пріська і Палажка.

Пріська

Тьфу на твою голову.

Палажка

Досадно йому, що Марина носа втерла; от поназдивися, що Кость до тебе знову поверне.

Пріська

Нехай він пропаде… А Марині далеко до Никодима, хоч вона й одеська модниця; ти хіба не знаєш, що Никодим панів син?

Палажка

Так що ж, що син; а все ж таки не пан.

Пріська

Никодим учений, а вона що?

Палажка

А вона ловка дівка! Я вже бачу, що Марина окрутить Никодима, бо її чорт не взяв: красива, увічлива і дуже приятна з мужчинами: і зачепе, і скаже, і відкаже, і моргне, і усміхнеться; а Никодим оцей, хоч він і панів син, хоч його і вчено багато, – тюхтій серьога, як то кажуть, полетить до Марини, як метелик на свічку, крильця попече, а та й пійма його у свої руки.

Пріська

Чого доброго! Бо тілько дві неділі, як еін приїхав, а вже не розлучається з Мариною.

Ява V

Ті ж, Марина і Никодим.

Марина

Що тут сталось, що Митьку присилали?

Пріська

Панові погіршало, послали Костя за лікарем, а Никодима Михайловича требують у горниці.

Никодим

Боже мій, як я засидівся з вами… Пилип Дорофейович там?

Пріська

Тілько що тут були і знов пішли у горниці.

Никодим іде.

Марина

(до Никодима)

Може, панові полегшає, то виходьте сюди.

Никодим

Коли б же то полегшало.

(Пішов)

Ява VI

Ті ж без Никодима.

Марина

Ідіть, дівчата, в гардеропну і поскладайте там білизну. Слухай, Прісю! Зостанься на хвилину, я тобі маю щось сказать.

Палажка пішла.

Прісю! Ти думаєш, що я за твоїм Костем упадаю, що я його кохаю?..

Пріська

Який він мій? Він всесвітній!

Марина

Я, Прісю, не знала, що ви любитесь, ну й правда, іноді й сама його зачіпала, жартувала, а він і губи розпустив. Тепер же, коли бачу, що це тебе вражає, то господь з ним, навіть і не гляну на нього.

Пріська

Ви плюньте йому межи очі, чого він чіпляється?

Марина

О, у мене недовго! Такого дам одкоша, що зараз хвоста підгорне.

Пріська

Так йому й треба!

Марина

Не сумуй же, Прісю, будь веселенька і не винуй мене, я так собі для сміху з ним жартувала.

Пріська

Які ви добренькі.

(Цілує Марину)

Марина

Іди ж, поможеш там зробить порядок.

Пріська

Я зараз.

(Пішла)

Ява VII

Марина

(одна)

І справді, на біса мені той Кость здався? Пожартувала трохи і годі; а він ходе як дурний – все хоче побалакати зо мною, та ніяк не випада: то ухиляюся від нього, то з Никодимом Михайловичем укупі…

(Зітхає)

О, як Никодим на скрипці грає! Здається, і день і ніч би слухала. І досі чую, як скрипка голосила, стогнала, чарувала душу… Сьогодня тілько світом заснула: в ухах скрипка грає, а перед очима сумна постать Никодима… І чого він такий сумний?.. Коли б дознатись: чи я йому хоч трохи до вподоби… Ах, як він мене стривожив! Коли б скоріше вийшов: хочеться балакать з ним, хочеться признаться йому, що я його кохаю, та не насмію, а він такий, що сам не скаже.

Входе Пилип.

Ява VIII

Пилип і Марина.

Марина

Що там, Пилип Дорофейович, як панове здоров’я?

Пилип

Худо, Марино, худо! Не знаю, чи застане його лікар живим… Тепер біля нього Никодим, то я піду хоч трохи одпочину, бо цілу ніч не спав і прямо з ніг валюся. Коли що трапиться, то пришлеш за мною Митьку.

Марина

Добре. Пилип Дорофейович! Хіба там нема кому сидіть біля слабого, що Никодим Михайлович сидить?

Пилип

А ти б хотіла, щоб Никодим сидів тут, біля тебе? Що це ти, вража дівчино, задумала морочить Никодима, я ж чув, що заміж йдеш за Костя?

Марина

Та то я з Костем жартувала.

Пилип

А з Никодимом як?

Марина

Так вам і сказать? Ніяк! Та чого ви такі цікаві? А може, ні Кость, ні Никодим, а… вгадайте хто?

Пилип

(гладить її по голові)

Собача дівчина! Бач, як в Одесі навчилась грать на язиці! Хто ж більше, як не я?

Марина

Єй-богу, угадали! Чого ви смієтесь, не вірите? Посватайте, побачите, коли за вас не піду, хоч і завтра…

Пилип

Бач, як щебече! Ах ти лисичка лукава!.. Та коли б я був молодший, то й посватав би…

Марина

Хіба ж ви старі? А я б цього і не сказала.

Пилип

То я такий на вроду вдався, що літ і не вгадаєш, а 50 пасок з’їв.

Марина

Навіщо мені знать про ваші годи, я на літа ніколи не вважаю. Хіба не все одно.

Пилип

(розводить руками)

Загнала ти мене, старого, на слизьке, не знаю, що тобі й сказать! Ні, треба йти мерщій від тебе, бо підведеш на гріх і в дурні ще запишеш. Бач, які очки.

(Цілує її в очі)

Прямо чортеня! Гляди ж мені, не упусти такого жениха, як Никодим, бо Никодимів небагато в світі… Та тебе не треба вчить, закрутиш хоч кого, а він до того ще й ягня.

Марина

А я ягничка.

Пилип

Ой ні – лисичка! А що вже на весіллі погуляєм – держись шапка!

Марина

Вас за боярина візьму!

Пилип

Ха-ха-ха! Нехай ти скиснеш!

(Вийшов у бокові двері)

Ява IX

Марина

(сама)

От і розкис старий, і він за мене добре слово скаже. Коли б тілько не подумав чого поганого про мене, що я так пустовала. Ох! І чорт його зна, що в мене за натура: тілько що жартувала, вже плакать хочеться. (Мовчить). А боже мій, боже! Яка я божевільна. Може, Никодим і не думає про мене… а я? Не дума? Гм!.. (Усміхається). Як то можна! Я всім мущинам до вподоби, всі мені кажуть, що я гарна… Ох, дурна моя головонько, до чого ти мене доведеш?

(Витирає очі хвартухом)

Ява Х

Марина і Никодим.

Марина

От і спасибі, що вийшли... Сідайте! Трошки поговоримо… Мені чогось так скучно, так скучно, що й сказать не можна. А що пан?

Никодим

Заснув, неначе заспокоївся. А ви, Марино Іванівно, наче плакали – чого це?

Марина

Е, що там про мене балакать! От на що вже ви мужчина, вчені, пан вас любить, душі не чує – чого б, здається, ще хотіть? Одначе з того часу, як ви приїхали сюди, я не бачила вас веселим ніколи: все чогось сумні… і скрипка ваша стогне і ниє, як граєте.

(Сідає біля Никодима)

О, як ви гарно граєте! Скрипка ваша до кожного серця балака… Ну, прямо душу вивертає! Чого б вам сумовать? Гляньте на мене: коли здавить за серце, трошки посумую, та й знову весела. Може, я дурненька, не знаю… Співаю собі пісні і тугу розважаю.

Никодим

(про себе)

Чудовий характер.

(До Марини)

Я люблю слухать, як ви співаєте сельські пісні. Ви їх не позабували, дарма що в Одесі чотири годи вчились.

Марина

У магазині любили мої пісні, часто просили співать, і через те я їх не позабувала. Так ви любите слухать, як я співаю прості пісні?

Никодим

Дуже люблю, хоча вони і наганяють на мене ще більшу тугу.

Марина

Ну, то ви мені сьогодня будете грать, а я вам співатиму веселих – єсть і веселі – ще й потанцюю.

Никодим

Дуже буду рад, якщо Михайлу Миколайовичу не погіршає.

Марина

Ви знаєте… Ні, ви не повірите… Як я вас не бачу – мені чогось так скучно, так скучно… А ви скучаєте, як мене… (Затуля раптово рот і соромливо опуска очі). Ви не сердьтеся на мене, я собі трохи дурненька!

Никодим

Що ви! Я люблю вашу веселу вдачу! Мені аж на душі полегша, як я послухаю вашу розмову, і горе забуваю.

Марина

Яке у вас там горе, що вас мучить? Скажіть, коли можна, я буду вас розважать, а може, й розважу.

Никодим

Горе у мене таке саме, як у вас, у Костя…

(Ходе по хаті)

Марина

(набік)

От і допиталась.

Никодим

Таке, як у Палажки, як у Федьки, Митьки, таке, як у всіх крепаків.

Марина

Я не розумію.

Никодим

I всі не розуміють, бо всі до нього привикли. (Стає против Марини). Ви не знаєте, що є друге, краще життя. (Тяжко зітхає і сіда біля Марини). Окрім того, тут багато залежить і від натури… Ні, ви цього не зрозумієте, і я тілько надокучу вам своєю сумною розмовою.

Марина

О ні! Мені так радісно слухать вашу розмову, як вашу скрипку! Говоріть, говоріть!

Никодим

(пройшовсь по хаті)

Бачите, я не похож на других, а через те всяка обида, зневага, всяке горе, навіть маленький подих пригоди, гарячим цвяшком залазять у мозок і печуть його невимовно боляче! Ви самі кажете: заспіваю і забуду обиду, а я: чим більше граю, чим більше виливаю свою муку, тим уразніше вона мене дошкуля.

(Ходить по хаті. Мовчить)

Отим-то ви всі байдужі, що крепаки, а я мучусь і день і ніч, що невільний я чоловік! Окрім того, єсть у мене ще одна пекуча мука… Я, може, чули, панів син…

(Тяжко зітхає)

Матір мою силою віддали заміж, і вона померла за гірким п’яницею; а мене відняли від її грудей і зробили тим, чим я єсть тепер, наче на зло мені, бо коли б мене забули, як матір мою, то й я б, може, помер, а коли б і зостався жить, то копався б у землі, котру люблю, як матір, і, певно, не вмів би так почувать своє нещастя і мирився б з ним, як другі миряться… Правда, Михайло Миколайович любить мене, як рідного сина, я це добре бачу, але що ж в тім?.. Він помре, що ж станеться зо мною після його смерті?..

Марина

Ох, братіку ріднесенький, тепер я зрозуміла все… Боже, яка я щаслива тим, що ви так щиро зараз зо мною балакали, – я повік цієї розмови не забуду!.. Я… простіть мене, я ж вам казала, що дурненька, то простіть.

Никодим

Що з вами? За віщо маю вас прощать?

Марина

Никодим Михайлович!.. Ні, соромлюсь!.. Стійте, я вам на ухо скажу. (Нахиляється до нього). Я – ой страшно!.. Я… вас люблю!

(Хутко закриває хвартухом лице, потім помалу хвартух одкриває і, не дивлячись на Никодима, балака соромно і стривожено)

А ви собі любіть кого хочете, тілько не смійтесь надо мною… Не смійтесь!

Никодим

За кого ж ви лічите мене, коли думаєте, що я можу сміяться над вашим серцем, над вашою щирістю? Марино, і я люблю вас, тілько не вибрав часу, щоб вам про це сказать.

Марина

Ні, Никодим Михайлович, я вам не пара!

Никодим

Бог з вами! Чом ви мені не пара? Я такий же крепак, як і ви. Ні, Марино, коли хочете знать, то іменно ви єсть моя пара! І голос ваш і ваша весела вдача – все до мого серця привітно забалакало. З першого разу, як я вас побачив, ви мені засвітили, як далекий огонь для подорожнього… Я боявся одного, щоб огонь не погас, коли прийду до нього! Тепер же я бачу, що і мені щастя усміхається.

Марина

О, як мені мило слухать ваші добрі і ласкаві слова! Та тілько так не буде, як вам здається: пан не згодиться, щоб ви зо мною одружились. Вам знайдуть кращу, хазяйську дочку, а не таку, як я: безрідну, бідну і дурну, нікчемну покоївку…

Никодим

О ні, Мариночко! Коли і справді мене любить пан, як сина, то я його вблагаю, щоб він згодився на наш шлюб, він не захоче розбити моє серце і одняти моє єдине щастя, кохану дівчину мою – я певен в тім!.. (Бере Марину за руки). Марино! Ти моя суджена, ми будемо щасливі.

Марина

Я вже і тепер щаслива, а більшого щастя навряд чи я діждуся…

Никодим

Здається, лікар приїхав… До вечора.

Марина

І люба моя скрипочка зведе мене з ума і зачарує мою душу.

(Хутко одходить до столу і шиє)

Входять лікар і Кость.

Ява XI

Ті ж, лікар і Кость. Кость знімає з лікаря шинелю і вішає її.

Лікар

(понюхавши табаки, до Никодима)

Хуто?

Никодим

Худо.

Лікар

Еті… еті… Хуто… Ошень таже…

Никодим

Недавно заснули.

Лікар

А! Еті… еті… карошо. Сон? Карошо.

Никодим

Ми так думаєш, що він перед смертю заснув.

Лікар

А!.. Перед смерть? Еті… еті… хуто! Перед смерть – даже ошінь хуто. (Шмаркає носа). Хуто, хуто!

(Пішов. Никодим за ним)

Ява XII

Кость і Марина. Мовчать. Марина шиє. Кость зітхає. Марина усміхається.

Кость

Марино!

Марина

Чого?

Кость

Що ти робиш?

Марина

Шию, хіба не бачиш?

Кость

Не в тім річ. Зо мною що ти робиш? Чого ти до Никодима горнешся, бігаєш за ним і одвертаєшся від мене?

Марина

А тобі яке діло?

Кость

Як то яке діло? Всі знали, що ми любимось, всі думали, що ми поберемося; а тепер мене на глум всі піднімають…

Марина

Чи ти не одурів? Що ти вигадуєш?.. Хіба я винна, що ти ласкавий погляд, жартливую розмову, дівочий сміх веселий прийняв за щиреє кохання і сам себе завірив в тім, що я тебе люблю… Знаєш пісню: «Відчепися, дармоїде, бо до мене кращий їде»? І відчепись! Я з тобою жартувала.

Кость

І жартами мене ти цілувала?

Марина

Ха-ха!.. Та коли хочеш, то я й зараз тебе поцілую, хіба це гріх який, чи що? Я бачила, що ти дурієш, взяла і раз чи два моргнула, а ти покинув зараз Пріську, котра тебе давно кохає, і почав бігати за мною, як дурненький… Мене це зацікавило, і я з тобою жартувала, аби хоч трохи веселіше бавить час.

Кость

Коханням жартувала?! Ну, людина!.. Бог тобі судія!.. Розтопчеш ти, жартуючи так само, і Никодимове життя, як і моє, жартуючи, ти розтоптала і проміняєш ти його на іншого, як і мене ти легко проміняла…

Марина

Ніколи в світі! Я серцем і душею кохаю Никодима, я з ним готова йти хоч на край світа, без хліба, в землянці рада жити з ним, аби слухать його чарівну скрипочку, його палкую мову, що йде до самого серця!.. Це вже не жарт веселий, що забувається як сон химерний, а справжнєє кохання!

Кость

Хоч вішайся від сорому.

Марина

А Пріська не повішалась, коли її ти зацурав. Перемелеться, дурниця все!

Кость

(про себе)

Насміялася, натішила себе і плюнула межи очі! Стривай же, не подарую я тобі цієї зневаги, я слідкуватиму за кожним твоїм ступнем… І одплатю тобі за зраду…

Ява XIII

Ті ж і Никодим заплаканий.

Никодим

Михайло Николайович приказав довго жить.

Марина

(вскакує)

Помер? Ох боже!

Мовчать.

Царство небесне, вічний спокій його душі.

Кость

Добре нам з ним жилося, як то буде без нього?

Никодим

Покійника обмивають, а ти скажи, щоб свіжих коней запрягли, лікаря одвезуть, і пошли сказать у церкву.

Кость вийшов.

Марина

Що ж тепер буде?

Никодим

Що бог дасть. Скажу вам, що після всього, що було зараз, я б не хотів жити й сам. Краще було б, щоб моя душа одійшла вкупі з його душею на той світ! О Марино! Я був щасливий, як ніколи в житті: я дві хвилини мав батька… Такі хвилини варті цілого життя. Покійник благословив мене, перед усіма признав за свого рідного сина, цілував, плакав, і сльози наші мішалися укупі. Повік не забуду цього! Наче різцем в серці вирізана ця хвилина.

Потім потребував шкатулку, достав бумаги і от що мені передав оце – купча на 200 десятин; хутір зо всім хазяйством, яке там є, окрім того, менший флігель, що в сад виходить, з огородом; оце банковий білет на шість тисяч; а оце (цілує бумагу) вільна бумага! Яка радість в той мент могла порівняться з моєю радістю. І що ж? Пройшло ще дві хвилини – і його не стало! Я не хотів би волі своєї, як я її не бажав, аби він зоставсь живий, ще хоч на год! Об чім так довго я марив і день і ніч, те сталося, але тілько на дві хвилини! Невже в моїм житті більш двох хвилин щастя не буде?

Марина

До смерті будемо щасливі.

Завіса


Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 421 – 431.