Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Мартин Боруля

Іван Карпенко-Карий

Дієві люде:

Мартин Боруля – багатий шляхтич, чиншовик.

Палажка – його жінка.

Марися – їх дочка.

Степан – син їх, канцелярист земського суда.

Гервасій Гуляницький – багатий шляхтич, чиншовик.

Микола – його син, парубок.

Протасій Пеньонжка, Матвій Дульський – чиншовики.

Націєвський – регістратор з ратуші.

Трандалєв – повірений.

Омелько, Трохим – наймити Борулині

Гості.

1886 р. Новочеркаськ.


Примітки

Комедія «Мартин Боруля» написана 1886 року на засланні. Того ж року 23 серпня п’єса дозволена цензурою. Вперше опубліковано її у львівському журналі «Зоря» (1891, №№ 7 – 10). Остаточною редакцією слід вважати текст, вміщений у першому томі «Драм і комедій» (Одеса, 1897).

І. Карпенко-Карий в ролі Мартина Борулі Гнат Юра в ролі Мартина Борулі

Варто відзначити, що матеріалом для цього твору послужив дійсний факт, який мав місце в сім’ї Тобілевичів. Згідно з указом від 31 грудня 1831 року всі шляхтичі-чиншовики в Росії повинні були документально підтвердити свою належність до дворянського стану. Мешканці села, які не могли цього зробити, прирівнювалися до селян, а мешканці міста – до міщан. Отже, шляхтичі-чиншовики, бувши дворянами, не мали тих прав і привілеїв, які надавалися цьому стану.

Батько драматурга Карпо Адамович протягом багатьох років вів судову справу про визнання його роду в дворянстві. Ця справа забрала в нього чимало грошей, енергії, завдала йому багато клопоту, і коли, здавалося, все вже було готове, хтось із писарів додивився, що в давніх паперах стояло прізвище «Тобелевич», а в нових – «Тобілевич». На цій підставі Карпу Адамовичу було відмовлено в дворянстві.

Вперше комедію «Мартин Боруля» поставлено на сцені в м. Новочеркаську трупою М. Садовського влітку 1887 року. З того часу вона міцно увійшла в репертуар не тільки українських професіональних театральних колективів, але й багатьох аматорських драмгуртків. Так, наприклад, 1897 року на Полтавщині її ставили кілька разів: 6 липня в Полтаві (на околиці Мачуха), 17 серпня – в Хоролі. Під керівництвом і за участю О. М. Горького «Мартина Борулю» ставив 1 жовтня того ж року драмгурток села Мануйлівки.

Величезним успіхом користується «Мартин Боруля» у радянських глядачів. Видатною подією у мистецькому житті нашої країни була постановка «Мартина Борулі» на сцені театру ім. І. Франка. Головну роль виконував народний артист СРСР Г. Юра, який зобразив на сцені Мартина не тільки смішним і жалюгідним, але й трагікомічним у своїй погоні за дворянством, показав убозтво «мрії» Борулі і її крах.

Комедія «Мартин Боруля» була тричі перекладена на російську мову. Один з перекладів зроблений видатним радянським драматургом К. Треньовим.

В Державній театральній бібліотеці ім. А. В. Луначарського в Ленінграді зберігається рукописний примірник п’єси, в якому є деякі розходження з остаточною редакцією. Наводимо найголовніші з них.

В яві І першої дії після слів Мартина: «Ну, і я сказав йому: свиня, безштанько, приймак!.. Але яка ж це обоюдна обида?» було:

«Він перший почав! Та ще тепер подав іск о виводі мене із іменія – га? Ми тут, може, сто літ сидимо на чинші, а він хоче мене вивести з прадідівського грунту».

В яві V першої дії репліка Миколи була значно ширша. Варто порівняти обидві редакції:

В рукописі:

«Микола

Нам що? Потягло теплом, запахло весною, зазеленіла трава, бузок розцвів, защебетав соловейко, і ми, як риба в воді, купаємось і в теплі, і в пахощах. Вдень наробишся, а ввечері разом з соловейком щебечемо по садках! От у вас, мабуть, скучно там, у городі?»

В остаточній редакції:

«Микола

Нам що? Вдень наробишся, а ввечері разом з соловейком – щебечемо по садках!.. От у вас, мабуть, скучно там, у городі?»

У тій же яві Карпенко-Карий в остаточній редакції викреслив цілий уривок з діалога Миколи і Степана. Після слів Степана: «Два годи писав присяжні листи на всякі копії, а тепер і сочиняємо» – у рукописі йде таке:

«Микола

Нудно, не по душі мені така робота. От у нас, як поспіє сінокос, а там хліб святий, все село, та що село, вся округа вийде в поле!.. Любо очам, серцю весело… Так це робота!

Степан

Ха-ха! Гарна робота! Хіба я не знаю: піт очі залива, сонце пече, спина болить, святе діло – в холодку, в канцелярії.

Микола

Правда! Сонце пече, спина мокра, піт очі заливає, дерев’яніють руки, а станеш, глянеш навкруги – все поле, як море, зелене перед тобою, вбране квітками всякого кольору, і краю йому немає, бо краєм своїм воно зійшлося з небом! Вітрець по ньому маленький подиха і горне хвилі зеленої пахучої трави… Очі в себе вбирає так мило, а груди широко роздуваються, сила росте, мов здоров’я в тебе вливається широкою річкою… Землі не чуєш під собою, і знову закипить робота! На душі легко, радісно: ніякі думки в голову не лізуть, одна у всіх спільна думка – поможи, боже, за години сіно убрать, до хліба прийняться. І через тиждень великі копиці скрізь, мов гостроверхі шапки, розкидані! А там і хліб поспів: жито похилилось, мов журиться, що скоро зітнуть його буйну голівку… Ні, Степане, може, я не вмію розказать, а нема в світі кращої роботи, як наша!..

Степан

Все це я бачив, і знаю, і зовсім того не примічав, що ти мені розказуєш тепер: трава як трава, хліб як хліб, копиці як копиці…

Микола

Ти тільки бачив, а сам не пробував цієї праці, то через те так кажеш! О, якби ти попробував, якби хоч год один, тоді б ти знав, яка велика радість в душу ллється, коли дивишся восени на село, як усі хати, уся оселя потоне в стіжках з хлібом!.. Кожний хазяїн походжає тоді поважно, пишно біля своєї господи, на току і погляда на стіжки з хлібом, його власними руками здобуті, политі його кривавим потом! Чудо, Стьопа! І нащо ти пішов у чиновники?»

В яві VI третьої дії драматург значно скоротив репліку Омелька. Після слів: «Та, мабуть, уже близько, біля двору», – Омелько в першій редакції говорив:

«Та, мабуть, уже близько, бо як я впав з коня, то мені й памороки забило, а як піднявся, то натачанка з гони була від мене… Тоді я як припустив, мов хорт за зайцем; батюшка з матушкою їхали попереду тюпки на своїй кобилі, так я їх випередив. Мало дух з мене не виперло».

В кінці яви II четвертої дії з монолога Мартина Карпенко-Карий після слів: «…а я всього попробував і знаю», – викреслив кінець речення:

«Як-то гірко чорні, чорні порепані руки мать, а через те бажаю дітей у люди вивести… Ну…»

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 317 – 368.