Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Дія п’ята

Іван Карпенко-Карий

Через 25 літ після четвертої дії. Садок вишневий. Хата, Подвір’я, постройки заможного хазяїна

Ява І

Пилип і парубок.

Пилип

(курить люльку з довгим чубуком)

Гляди ж мені, не жени коней, їдь тюпки, по-хазяйськи. Ти знаєш, де живе лікар?

Парубок

Та знаю.

Пилип

Одвези лікареві все і поклонись на словах: скажи, що Марина Івановна очуняла, ходить і поправляється.

Парубок

Та скажу.

Пилип

Будеш до лікаря балакать, кажи на нього – ваше високоблагородіє, бо він майор. Чуєш?

Парубок

Та годі вже, чую!

Пилип

Бач, собачий син, як огризається!

Парубок

Мого батька звуть Петром, хіба собака бува Петро?

Пилип

Сказав би ти мені отак колись давно, я б тебе прохворостив.

Парубок

Еге, якраз, ви б мене й догнали.

Пилип

Дурень ти. Хіба б я за тобою ганявся? Другі б догнали і поклали…

Парубок

Так би я їм і дався. Геть-чисто покусав би руки.

Пилип

Хе-хе-хе! Накусали б тобі… Ну, з богом!..

Парубок іде.

Гляди ж мені коней.

Парубок

Та чую.

(Пішов)

Ява II

Пилип і Роман.

Пилип

(сам)

Зовсім інші люде виростають, не так і балакають, як старі. От і горобеня, а цвірінькає…

Роман

(з кульком)

Добридень.

Пилип

Здоров… Тілько з города?

Роман

Зараз приїхав, покупки вам привіз, а оце записка з лавки.

Пилип

Сідай, Романе.

Роман сідає.

Спасибі тобі, що потрудився, може, і я тобі чим услужу. (В хату). Одарко!

Входе Одарка.

А забери оці покупки та поскладай гарненько, що у коморі, а що у льох занеси.

Одарка забирає.

Марина Івановна що робе?

Одарка

Сплять.

(Пішла)

Пилип

(до Романа)

Що ж там у городі?

Роман

Нічого такого цікавого: сіно дешево, скотина платиться… А от я вам скажу, яка мені трапилась притичина, то й досі до пам’яті не прийду.

Пилип

А що там?

Роман

Увійшов я, знаєте, у лавку за вашими покупками. Подав записку. Кажуть: «Підожди, зараз». Став я, стою. Людей багато, метушаться прикащики, те, друге подають… Стою я, дивлюся… Коли так ненароком зирк убік, стоїть наш покійний пан Михайло Миколайович!

Пилип

Та що, ти, господь з тобою! Серед білого дня стоїть у лавці мертвець?!

Роман

Та де там мертвець! Живий чоловік, тілько так на покійника скидається, що я увесь затрусився і мало не впав… Побий мене бог, коли брешу!

Пилип

Похожий!.. Ну, то бува, а я думав, що ти мертвого бачив. Хе-хе-хе!

Роман

Де там! Ха-ха-ха! Живого, живого!.. І всю дорогу, та й досі, з думки не виходить… А що, як здоров’я Марини Івановни?

Пилип

Та, слава богу, поправилась. Роман. Сердешна молодиця! Повірите, Пилип Дорофейович, отой пан, що я бачив у городі, зворушив у моїй пам’яті давню давнину, і от двадцять п’ять років минуло, а наче живі стоять перед очима: і пани наші, і Никодим, і Марина, і той случай нещасний з конторщиком – ніяк не вижену з пам’яті!

Пилип

З конторщиком?.. Стривай… От же я й забув, що тоді з ним сталось?

Роман

Та йому ж Кость немилосердно вимазав голову дьогтем, натикав пір’ям і присипав борошном, і я, на гріх, помагав; а він на другий день повісився від сорому… Попотягали й нас…

Пилип

Так, так, згадав! Туди йому й дорога, розбив життя другим і сам, як лиха іскра, щез.

Роман

Еге. Щез – і все щезло! Оце на тім тижні, як бачив я у вас Марину, мало не заплакав. Я не пізнав би ніколи в світі, коли б ви не сказали, що то вона. Дивлюсь на неї і думаю: хіба ж це Марина перед моїми очима? Марина, що всі задивлялись: брови злиняли, очі погасли, щоки запали…

Пилип

Вимучило і її добре життя. О боже милий, як то важко добре та тихе життя у світі запобігти і як легко розбить найкращу долю.

Роман

А так, так!.. Пилип Дорофейович!

Пилип

А що?

Роман

Продайте мені сіренького лошачка, там же до пари мойому, прямо як одна мати породила.

Пилип

П’ятдесят карбованців даси і бери.

Роман

Та де ж таки?

Пилип

Чого ж ти дивуєшся? Я ще мало й сказав. Це ж з Никодимового ще заводу, а у нього всі коні були від панів, знаєш які – тисячні.

Роман

I таке добро покинув, розпродав, роздав і сам погиб… Візьміть тридцять п’ять карбованців, лоша ж!

Пилип

Лоша, та яке лоша!

Роман

Та у вас їх багато є, а це вже уступіть для хрещеника.

Пилип

Хіба що! Ну, нехай же, щоб згадував, уступлю за сорок карбованців, тілько більше й не торгуйся, бо це лоша варт сімдесят п’ять карбованців.

Роман

А грошей підождете, поки хліб продам?

Пилип

Можна.

Роман

Та я його сьогодня й візьму.

Пилип

Бери.

Роман

Спасибі! Там же Микита буде радий он який! Повірите, аж труситься до коней… От і гості до вас ідуть. Певно, хтось з города. Прощайте!

Пилип

Тілько чисть лошака, на оброті держи, вівса давай, бо як приїду і побачу, що запустиш, – одніму!

Роман

Ха-ха-ха! Так я вам його і віддам, аби в руки взять.

(Пішов)

Ява III

Пилип, Кость і Пріська.

Пилип

(один)

А Марина, певно, й досі спить. Добре, що хоч сон до неї вернувся – іде на поправку… (Придивляється). Хто ж це такий?..

Входе Кость і Пріська.

Кость

Здорові були, Пилип Дорофейович!

Пилип

Будьте й ви здорові.

Пріська

Невже не пізнали?

Пилип

Повірте, не пізнав. Прикащик з Чорбинової, здається?

Кость

Ото, господи, хіба ми так перемінилися обоє?.. Та я Кость, а це Пріська, моя жінка!

Пилип

Ах, боже мій, боже! Що то старість – не пізнав! Кость і Пріська! Сідайте, дорогі гості. Спасибі, що не забули старого, провідали. Де ж ви тепер?

Кость

У Ново-Миргороді вже п’ятнадцятий год, служимо тепер обоє у гостиниці, а це приїхали до рідні, на день одпросились, та й вас прийшли провідати.

Пилип

Спасибі, що старого не забули! Після волі усі наші дворові розбіглися, як руді миші… Бач, і недалеко, а п’ятнадцять літ не бачились.

Кость

Як же ви поживаєте, Пилип Дорофейович?

Пилип

Як? Хе! Колись, пам’ятаєш: держись шапка! А тепер – вались шапка! Сидю тут, меж стінами німими, як той сич, та смерті виглядаю. Не п’ється вже й горілочка, не п’ються й меди… Хе, хе… і молодиці гарні не цікавлять. Сказано – стара підошва! Оце трохи розворушився: Марина Никодимова знайшлася!..

Кость

Чи й справді?

Пріська

Господи, як би я хотіла її бачить! Де ж вона?

Пилип

Тут, у мене. Була при смерті, та лікар одволав. Чотири рази лікаря із Миргорода привозив.

Кость

Та ми чули, що лікар до вас їздить, я думав – ви хворі.

Пріська

Де ж вона, бідна, була до сього часу?

Пилип

Не питав, дочко, не питав. Не хотілося болячки вередить, бо вона була тяжко слаба, її з Єлисавета привезли таку, що хоч і в труну; а тут, як побачила свої кімнати та деяку утвар, що ще при ній була, як нагадала минуле, як почала голосить, та й зомліла, думав, умерла. То вже тепер і одужала, а я не розпитую, боюсь.

Кость

А де ж Никодим Михайлович? Невже про нього ніякої чутки не було?

Пилип

Як у воду канув… Тоді ж таки ото хутір я купив, гроші пан роздав людям, як Никодим того хотів, а сам Никодим як поїхав, так і щез!.. Певно, погиб під Севастополем, бо він шукати смерті туди їхав… Нещасний мученик своєї палкої, неугамовної натури.

Кость

І хто б тоді подумав, що таке скоїться меж ними лихо.

Пилип

Одно згрішило, друге не простило, от і погибло життя!.. Натура, кров! Увесь батько… Тяжкі думки заворушилися на дні старої пам’яті, бодай краще не згадувать… Та що ж це я гостей не приймаю! Одарко! Настановляй самоваря, тілько хутко – держись шапка! Ха-ха-ха!

Кость і Пріська сміються, входе Марина.

Ява IV

Ті ж і Марина.

Кость

Певно, Марина?

Пилип

Вона.

Кость

Не кажіть же нічого, чи пізнає?

Марина

Так спала, так спала, що вже й не знаю, коли так спала!

Пилип

Зате аж покращала.

Марина

Покращала! Бодай вас, ви й досі любите ще жартувать.

Кость

Здоровенькі були, як себе почуваєте, Марино Івановно?

Марина

Спасибі, поправляюсь. От ви мене пізнали, бо вам Пилип Дорофейович сказали, що я Марина; а я вас, може, й знала, та не пізнаю тепер, бо дуже давно бачила.

Пріська

І мене не пізнаєте?

Марина

Ні.

Пріська

Ану, придивіться. Гарненько тілько придивіться та довго… От я б вас так пізнала, хоч би й Пилип Дорофейович нічого не казав. Ей, пізнала б! Брови і очі ваші такі ж, як і були, тілько перше вони все наче сміялися, а тепер мов журяться і хочуть плакать.

Марина

(ще вдивляється в Пріську)

Пріська!

Пріська

Я.

Марина

(кидається їй на шию)

Голубко моя, сестро! (Знову дивиться на неї). Сестриченько! Які ж ми старі стали, де наші літа молодії? Поплили за водою… Ох, яка ж я рада, що тебе бачу. А це, певно, Кость?

Кость

Я, Марино.

Марина

Боже мій, боже! Як же ти перемінився. От тебе б то не пізнала… А мене б ти пізнав?

Кость

Єй-богу, пізнав би. Пріська правду каже, що брови і очі ті ж зосталися.

Марина

(гірко сміється)

Гляди, не закохайся знову!

Пилип

От за це люблю, що жартувати почала, веселіше буде в хаті.

Кость

Де вже там… Минулося! Бачите: і сивий і лисий!

Пріська

Сивина в голову…

Пилип

А біс в ребро!.. Е, матері вашій спасеніє, а батькові світлий рай!.. Коли б мені тепер в ребро хоч бісеня яке-небудь, хоч поганеньке, хоч шмаркатеньке, то й тому вже був би радий.

Марина

А може, воно там і є, та притаїлось до часу.

Всі сміються.

(До Костя)

Що ж ми з тобою як чужі, давай же поцілуємся.

Цілуються.

Як же ви живете, мої рідні, мої дорогі, чи є дітки, де ви тепер?

Пріська

Благодареніє богові, живемо помалу: хатку маємо, хліб маємо… Дочку вже заміж віддали, а син один воїнську повинность одбуває, а другий вчиться в Єлисаветі в ковалях.

Марина

Слава богу! А я не вспіла звить свого гнізда, в самотині вік зав’яв! Сама розбила своє щастя: голуб покинув, ястреба заклювали, пір’я обсипалось… Ох, коли б той розум був змолоду, що тілько в старості приходить, багато менше б лиха чоловік накоїв і собі і другим… Отут, у цім дому… О боже! Помути мою ти пам’ять, щоб я не згадувала нічого.

Пилип

Та господь з ним, краще і не згадуй, бо ще розтривожиш себе та й знову заслабнеш.

Марина

Як же його не згадувать, особливо зараз, коли перед очима ви, Кость, Пріська. Тут все тепер нагадує минуле і так мені здається, що я ще вчора була щаслива і все жду, ніби Никодим от-от повернеться… З часу на час жду і страшно робиться: в пам’яті ясно встає давнє лихо… І часто серце так починає тріпатися в грудях, що я давлюся, дихать немає чим, разів три уже вмирала від цієї причини… Ой!

(Хватається за серце)

Пилип

Годі тобі!

Пріська

Заспокойтесь.

Кость

(подає воду)

Напийтеся води.

Марина

(п’є воду)

Пройшло… А то так буває, що впаду, зомлію.

Пилип

Не тривож себе, не розказуй, не згадуй!

Марина

Де ж таки нічого не розказувать, коли не бачились, мабуть, літ двадцять п’ять!.. І як я можу мовчать про те, що тяжко так болить.

Пріська

Та й легше таки буде їй самій, коли розкаже все.

Марина

Ох, правда, сестриченько, легше мені буде, коли я вам всім розкажу, як той бурлака в жіночій хустці, тинялася по світу, терпіла, мучилась…

Пріська

То й розкажи, тілько цур не приймать того до серця, що вже минуло.

Марина

Як вигнав мене з двору Никодим, не знала, що мені робить, де притулитись… Попереду пішла у Лебедин: молилась, плакала, покутовалася і богові і людям; а нудьга все-таки точила і тягла мене у світ… І я, продавши все, що з дому узяла, нишком вийшла з монастиря і пішла шукать Никодима… Думала, може, вгамувався, і помиримося з ним!..

Пішла у світ, а світ великий: довгий та широкий, без краю, – де його знайдеш! Прийшла у Севастополь, коли вже наші замирили, а Севастополя не бачила – усе зруйновано було. Почала розпитувать, та не допиталася нічого. Спитають, де служив? Не знаю. Та на тому й край… Була у Миколаєві, в Одесі, скрізь питала, та й там не допиталася нічого. Прожила й проїла все, покинула шукати Никодима, а стала хліб свій гіркий зароблять…

І тут… бодай не згадувать, бодай не переживать, бодай і не родиться… Служила горничною довго, була і швачкою, і прачкою, і куховаркою, валялася не раз, не два в больницях, і умирала, і оживала, а нудьга точила моє серце… Та так і вік мій молодий минув, а все ж таки, кого шукала, не знайшла і знов готова йти шукати, хоч, може, я йому і не потрібна. Мені те байдуже, аби хоч здалеку побачити, почуть про нього, що він живий, щасливий, забув, простив мені…

Пріська

(обнімаючи)

Бідненька!

Кость

Боже мій, боже! Скілько ж ви горя набралися, аж серце в’яне, коли тілько слухаєш, а як же то жить було…

Пилип

Забудь, голубко, все, навіщо ж сушить себе даремно! Тепер ти заживеш спокійно в мене, тілько поправляйся…

Марина

Спасибі вам, Пилип Дорофейович, за все! Одужаю і попрощаюся навіки з вами.

Пилип

Бог з тобою, куди ти підеш, десь умреш меж чужими або й під тином. Я тебе не одпустю від себе.

Марина

Ні, Пилип Дорофейович, не держіть мене, мені тут тяжко дивиться на все, що кругом мене. Очі мої від сліз не висихатимуть, бо все нагадує минуле і мов стіни оці німії шепчуть: «Іди звідціля, Марино, іди, погана жінко, не заслужила ти спокою і тихого притулку, не варта ти його, бо ти розбила щастя і одняла життя у свого чоловіка, що дав тобі господь, неначе кращій від других, а ти не вміла шанувать».

Пріська

Годі вже тобі мучити себе, пора за муки спокій мать.

Пилип

Та я тебе як рідну, як найріднішу буду шанувать. Що хочеш, те робитимеш: поїдеш коли завгодно, куди завгодно – чи в Єлисавет, чи в Ново-Миргород, до них у гості, чи в Златополь або й у Лебедин… Та хоч і у святий Київ!

Пріська

Не пускайте її звідціля прямо силою.

Пилип

І не пустю! Сторожа приставлю, і буде слідком ходити за тобою! І просю тебе зостатись: за няньку мені будеш і за господиню у моїм добрі, роби що хочеш, як на своєму!

Марина

Спасибі вам за ласку! Коли потрібна, то зостанусь за хазяйку… Я панувать тепер не вмію, я зароблю свій хліб і свій притулок у вас.

Кость

Так би й давно. Краще вам нігде не буде, як у Пилипа Дорофейовича.

Марина

Я вас татом буду кликать. Я батька свого не знаю, і мені так гарно вимовлять це слово – тату!..

Пилип

Ти батька не знаєш, а я дітей не мав, то й будь мені дочкою, і мені радісно на старість вимовляти слово – дочка!

Марина

Тато… Дочка!.. (Цілує руку Пилипа). Господи, верни ж мені хоч крихту щастя!

Пилип

Годі, моя дитино, ти знову себе розтривожиш, я вже чую по голосу. Іди краще приляж.

Марина

Піду одпочину, бо ледве на ногах стою.

Пилип

Іди, іди…

Марина

Прощай, сестро.

Цілуються.

Очуняю зовсім, я тебе провідаю.

Кость

Приїздіть з Пилипом Дорофейовичем.

Пилип

Гаразд.

Пріська

От чудово! (Провела її під руки до ганку). Прощай, сестричко.

Марина пішла в хату, а Пріська, повертаючись.

Я, Костю, піду до Палажки на хвилину.

Кость

Тілько не гайся ж, бо нам же треба ще забігти до дядька Дмитра.

Пріська

Я хутко.

Пилип

А може б перше чаю напилася?

Пріська

Я нап’юся у Палажки, адже ж дячиха повинна чай пить.

(Сміється)

Пилип

Та вони живуть гарно.

Пріська пішла.

Ява V

Кость і Пилип.

Кость

Замучена, знівечена життям, хвора, немолода Марина, а ще гарна.

Пилип

Щось єсть у неї таке, знаєш, невмируще, що тілько усміхнеться, рух якийсь такий зробе і зараз вабить до себе…

Вносять самовар.

Візьми там, Костю, чай у шахві, завари.

Кость готує чай.

Я такий радий, що вона зосталася у мене. Життя стане повніше, коли у хаті і в подвір’ї є жінка, господиня… Ти не повіриш, як тяжко на старості літ без сім’ї! Немає жодної утіхи, як гнила колода, нікому не потрібна, живеш меж стінами німими. Святе діло сем’я! Я, може, сотню раз збиравсь женитись, а от же господь не сподобав: то пани не позволяли, то годів на п’ять виїздили в чужі краї… Ніколи було жениться, так і зостався…

Кость

А ви б тепер женились на Марині, адже як чоловік безвісти пропав, то дозволяють.

Пилип

Не піде.

Кость

Піде! Побий мене бог, піде! У таке багатство, у такі достатки чом не піти? Поживе трохи у вас, а там, помалу, помалу, і згодиться.

Пилип

(сміється)

Перед смертію?..

Кость

Хтось під’їхав. (Загляда у вікно). Пан якийсь.

Пилип

Певно, грошей позичать. Не дам, єй-богу, не дам – нехай хоч плаче, а не дам; бо важко стало править, самі ж не знають честі, щоб віддавать на строк.

Входе Никодим.

Ява VI

Пилип, Кость і Никодим.

Никодим

Моя оселя… Садок постарів… Боже, скілько думок заворушилось в голові, аж ноги тремтять… Доброго здоров’я, хазяїн! Не знаю тілько, хто з нас хазяїн?

Пилип

(встає, кланяється)

Я, барин. Просю покорно сідати, чаю з нами одкушати.

Никодим

Спасибі, вип’ю з охотою.

Кость

(наливає чай)

Знайомий, а хто, не нагадаю. Певно, на ярмарку в гостиниці його бачив. (Подає). Просю покорно.

Никодим

(бере чай)

Скажіть, будь ласка, цей хутір, здається, був колись давно Никодимів.

Пилип

Так. Він його продав. Пани помогли мені, спасибі їм, і я купив… Я був дворецьким у покійного пана.

Никодим

Пилип Дорофейович! Боже милий!.. Так от ви які… Ну, поцілуємось, старий.

Цілуються.

Не дивуйтеся, що я вас знаю. Я чув про вас багато дечого від приятеля свого, покійного Никодима Михайловича.

Пилип

Так він умер?!

Никодим

Помер в цім році на Кавказі.

Пилип

Царство небесне, вічний спокій його душі.

Никодим

Ми з ним ще з Севастополя товаришами стали: в однім полку служили, разом охотниками на вилазки ходили і з неприятелем на бастіонах бились, разом від. ран в госпиталях лежали, чинів обидва дослужились, в одставку вийшли разом і жили на пенсії у городі у Кутаїсі, коли чули…

Пилип

Я з покійним паном у Турції був, у Венгрії, а такого города не чув…

Никодим

Ми з Никодимом були як рідні, все одно: що він, що я!

Кость

Та ви самі ж Никодим Михайлович! Побий мене бог, не будь я Кость, коли я помиляюсь!

Пилип

Никодим?!

(Придивляється)

Никодим

Так… я… Никодим…

Пилип

(обнімає його і цілує в лице, в шию, в голову)

Никодим… Никодим! (Дивиться на нього). Боже, Никодим! (Знову обнімає). Як дві каплі води – покійний пан. Отаким з венгерської кампанії твій батько повернувся! Наче його я бачу… і оживає в пам’яті молодість, і серце замирає… (Плаче). Сподобив господь і тебе офіцером побачить… Та що ж це я? Одурів, єй-богу, одурів від радощів. Ти на вас кажу… Простіть старого, Никодим Михайлович!

Никодим

Кажіть, кажіть по-давньому на мене Никодим. Я той же Никодим: нещасний, замучений натурою своєю, своїм життям, побитий лихом, той же безпритульний, яким мене ви змалку знали, а під вагою літ і горя, як бачите, весь білий став. А ти, здається, Костем себе назвав?

Кость

Я, Никодим Михайлович!

Никодим

(обніма його)

Боже мій, боже! Як всі перемінились і не пізнать…

Кость хоче його у руку поцілувать, Никодим не дає.

Що ти? Не треба, брате.

Цілуються.

Пилип

О господи, о господи… Не вмію балакать… Який же я радий, що тебе бачу… Розказуй же… Розказуйте нам: де були, як живете?

Никодим

Шукав скрізь смерті, а от господь помилував і волею своєю заставив знов сюди вернуться, не знаю я для чого: чи мук мені нових пошле, чи спокій вже поверне… Не зміг на старість літ боротися з нудьгою: і день і ніч перед очима ці місця, і рідним все здається і дорогим… Я рвався сюди і знову здержував себе… Усе минуле, що не покидало мене і не відпускало від себе на хвилину, усе, що душу краяло колись надвоє, і те усе здавалось менш тяжким, ніж моя доля на чужині в самотині. Я від думок душею захворів і був з ума зійшов.

Пилип

О боже, змилуйся…

Никодим

Рани мої одкрилися, а їх я маю шість… Два місяці щодня я умирав, насилу вирятували. Очунявши, я вже не міг більш зоставатись там; найтяжчая незалічима рана в душі моїй слабій ятрилась і не гоїлась… Якась невідома мені могуча сила тягла мене сюди, і от я знову тут і знову одиноким себе чую і знов боюсь за розум свій слабий – усе мені здається, що я звихнусь.

Пилип

Христос з вами, заспокойтесь, тут, дома, ви одужаєте зовсім.

Никодим

Боюсь спитать, а треба, бо та, що мукою пекла мене колись, отрутою тяжкою серцеві була, тепер дорожче стала самого життя, дорожче честі і всіх почотів. Ніщо на світі не зрівняється тепер з моїм бажанням бачити мою Марину ще живою і вік дожить в спокої з нею… Де вона? Чи мертва вже, чи ще жива?

Пилип

Вона жива!

Никодим

Жива?.. (Не може говорить). Жива…

Кость

Заспокойтесь.

Пилип

(плаче)

Не рви даремно свого серця…

Никодим

Де ж вона?

Пилип

Вона хвора, там у кімнаті спочиває…

Никодим

Може, умира? Ведіть мене мерщій до неї… Нехай хоч попрощаємось.

Пилип

Вислухай спокійно. Її тут не було до сього часу, блукала скрізь, тебе шукала, каже! А оце неділі три її ледве живую сюди привезли, і вона зовсім оправилась, а зараз спить.

Никодим

О всемогущий боже! Як високо небо над землею, так велика милость твоя до мене! Я бачу тут твою святую волю: ти звів докупи нас, щоб примирить дві страждущі душі. Не відніми ж від мене розуму, коли побачу я Марину, дай спокій нам обом!

Входе Марина.

Ява VII

Ті ж і Марина.

Марина

Де ж Пріська, ще й досі не вернулась?

Кость

Ще нема.

Никодим

Що зо мною робиться? Яка нещасна, вимучена… Ох, я боюся, щоб серце моє не розірвалось…

Пилип

От бач, Марино, ти хотіла тікать від мене, а господь так дав, що ми ще, може, й Никодима твого знайдемо.

Марина

Ой боже мій! Що ви кажете? Може, ви що, тату, знаєте і справді? Говоріть же мерщій: чи він живий, чи, може, вмер?

Никодим

Живий… На Кавказі… Кланявся вам…

Марина

(плаче)

Голубчик мій, сивенький.

Никодим

Від ран хворіє часто.

Марина

Поранений, порубаний каліка.

Никодим

Просить, щоб ви приїхали до нього, старість його доглядать, і грошей на дорогу вам прислав.

Марина

Ох, не їхати – летіть до нього рада!.. Я хочу бачити його, як хоче бачить світ сліпий, я хочу жити з ним, як хоче жить вмирущий…

Никодим

Марина!

Марина

(глянула на Никодима і пізнала його)

Никодим! (Шатається). Життя моє…

(Ледве вимовила, пада на груди Никодимові)

Никодим

Ледве диха… Умирає!

Садовлять її на стілець.

Пилип

Спаси її, господи! Не вмерла з горя, помре від радощів.

Никодим

Марино… Марисю!.. Не кидай мене, каліку старого…. Я все простив… Прости і ти!

Марина в’яло опустила голову

Померла!..

Кость бризкає Марину водою. Марина тяжко зітхає.

Напийсь води, Марисю, рибонько!

П’є воду.

Жива.

Марина

Ох!.. Я буду жить, я хочу жить!..

Пилип

Живіть, живіть! Нехай вас бог хранить, нехай за муки ваші пошле вам бог всього, чого ви тілько хочете. А я вам хутір віддаю назад, тілько старого поховайте.

Никодим

Марисю! Підкрепи своє серце, будь весела, усміхнись новому щастю, що сонцем ясним вже над нами світить. Блудили ми по світу, мов неживі, потеряні, тепер два мертвеця воскресло і починають в старості нове своє життя…

Марина

(опирається на руку, обніма Никодима за шию і дивиться йому у вічі, крізь сльози)

Погана і стара твоя Марина на виду, зате у неї тепер серце налите вщерть коханням до тебе, страднику мій милий, мій єдиний.

Никодим

Горличко моя з поламаними крилами, з побитою головою! Нехай же мир, спокій і любов, та чистая і святая, якою слід любить усіх людей і ради неї всім прощать свої обиди, нехай вона загоїть наші рани і наше гірке життя в минулім, з помилками і лихом тяжким від того, нехай послужить всім приміром і уроком!

Обнімаються.

Завіса


Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори у 3-х томах. – К.: Державне видавництво художньої літератури, 1960 р., т. 1, с. 465 – 479.