Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Дія друга

Іван Карпенко-Карий

Дворище Мирона.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8
9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17

Ява І

Павло, Явдоха, Мирон, Михайло і троє дітей. Діти і Михайло ідуть у хату.

Павло

Напутствений молебень одслужили, а тепер поможи, боже, збиратися.

Явдоха

Там небагато зосталося. А ось і сестра іде, поможе зашить пакунки.

Харитина

Як в’яла риба ці дні ходжу, а сьогодня – то з ніг валюся… Як подумаю, що ми з тобою, сестро, навіки розлучаємось…

Явдоха

Не говори, сестричко, жалібних речей, бо я заслабну з горя.

Мирон

Годі вже, мамо, не поможе! Коли раніше не зговорились, так тепер нічого про це й балакать дарма. Зосталося дві години до од’їзду. Ідіть краще та складайтесь!

(Пішов).

Явдоха

Вже й Мирон мене випихає з рідної хати, наобісіла я йому своїм плачем.

Павло

Ну й дурна! Один день згоджуєшся зо мною, а на другий день – знову тужиш… Неначе не бачиш, неначе не розумієш, яке нам тут життя? Сестро, не розтривожуй її на дорогу. Хіба таки у вас розуму нема, щоб зважити, що краще: чи 100 десятин в Оренбурзькій губерні на вічність, чи один наділ в 3? десятини тут? Та там, це вже я досконально знаю, десятина на вічність вдвоє дешевше, ніж тут у нас оренда на один год. І той дурний, що тут зостанеться злидні годувать. От побачите, як ми поїдемо та оселимось, то скілько вас туди наїде на вольні, дешеві степи… Люде скрізь однакові. Та й навіщо нам люде, га? А ми хіба не люде?.. Та нас же п’ять сімей їде, з дітьми, чоловіка мало не сорок.

Явдоха

Та отак, як ти почнеш говорить: 100 десятин, на вічність, земля своя, худобу можна водить… то я й розвеселюся; а як подумаю, що сьогодня од’їздить в чужу чужину, то і землі тієї мені не треба…

Павло

Годі вже! Це я чув тисячі разів, аж обридло. Ходім під’їмо та прийматися за роботу, щоб ще не опізнитися.

Підходять ще дві баби.

От і подружки.

Баби

З п’ятінкою.

Явдоха

Спасибі!

Баба

Сьогодня й од’їздиш? Боже мій, боже мій! Близенький світ!

Павло

Починається!

Явдоха

Ох… Ходім у хату поснідаєм.

Ідуть.

Баба

(ідучи).

Кусок у горло не піде, так шкода за тобою.

Пішли.

Ява II

Павло

(один).

Знову розтривожать мені бабу! Коли б уже од’їздить мерщій, а то наобісіло мені сваритися та гризтися то з сином і за переселеніє, і за ті капосні артілі, і за науку, то з жінкою – знову за переселеніє… А ці артілі щось наче й справді добре. Не знаю тілько, чи надовго Мирон їх з’єднав; але за приводом його такого вже наробили, що мене аж завидки беруть… Та й не мене одного – всіх! То сміялися, а тепер і мені, і другим здається… Тілько ні!.. Чорти батька зна що здається… Нехай лиш виведуть бабів на роботу, нехай не поділяться молоком. 1-і! Та хіба мало є за що посваритися! Дай бог, щоб год продержалось… Ні! Нема у світі, як свій шматочок,, та ще й немалий – 100 десятин на вічність! Нехай собі хто хоче тут горює, а я там запаную!

(Пішов у хату).

Ява III

Вступають на подвір’я Лука, Матвій, Демид, Дем’ян, Мойсій, Терешко.

Терешко

Пождіть же тут, а я загляну в хату: чи зібрались батьки Мирона Павловича. Може, що треба помогти, то й покличу вас.

Матвій

Гаразд. Сідаймо на призьбі! От і обсіялись… А що тепер скажете?

Лука

А ти що скажеш?

Матвій

Те, що й казав: коли будемо слухать Мирона Павловича, то повиганяємо злидні геть з наших хат!

Мойсій

І я так думав одразу.

Матвій

Еге, думав, та не хотів одначе довго у спілку приставать.

Лука

Та що й казать, темнота, всі вагалися…

Дем’ян

Бо старі люде та багаті сміялися.

Матвій

А тепер вже не сміються.

Дем’ян

Так сердяться, і лаються, і дражняться. Тілько все по-дурному. А що багаті – аж казяться, особливо дід Микола, ну й клятий!

Мойсій

Як йому й не казиться: торік всі косили у нього, десятинщиками були, сказано, люде без тягла, а тепер засіяли вже п’ятдесят десятин всякого хліба, маємо два своїх плуга.

Матвій

Та ще й саківських, як у Пузиря.

Мойсій

Та ще дванадцять коней до них!

Матвій

Та ще й чотири корови! Молока і для дітей, і для всіх нас стає. А ще як купимо свій шматочок землі, тоді у кожного буде по корові!

Мойсій

Поздоров, боже, Мирона Павловича, то й земелька буде своя. Мирон казав, що Кукуріченко продає решту двісті десятин. Він вже й балакав з ним; та ще, каже, треба дізнатися, скілько банк дасть нам грошей, і тоді вдаримо по руках з Кукуріченком!

Матвій

Виб’ємось таки і ми з злиднів, благодареніє богові!

Мойсій

Та Мирону Павловичу! Ну й душа, ну й чоловік! І в кого він удався? Батько такий, що й не підступай: сердитий та неподільчивий, а Мирон Павлович янгол, таких людей нема на світі!

Всі

Нема, нема…

Матвій

Все добре, коли б тілько баби не сварились.

Мойсій

Та поки тихо.

Лука

Та я свою бабу буду бить, як товарюку, нехай тілько пикне свариться.

Матвій

Боже сохрани бить! Хіба не чув, що Мирон Павлович казав? Пальцем, каже, жінок не зачіпайте; гріх, каже, й скотину бить, а то подружжя… мати наших діток.

Лука

А як почне колотить, діло псувать?

Матвій

Треба словами.

Лука

Що темному слова поможуть?

Матвій

Чого темному? Мирон Павлович за зиму всіх нас вивчив читать і писать… Жінки дурні не хотіли, соромились, а тепер і вони вже заохочуються.

Мойсій

Моя читає. Пам’ятлива, клята баба, за три неділі – грамотна!

Матвій

Та як же розказує – як у рот кладе.

Лука

Добре буть грамотним, і-і, добре! Так якось виходить: от ніби ти в темній хаті сумував, сидів, нічого не бачив, а засвітили світло – і радісно, що бачиш… Я ще буду учиться!..

Всі

Всі будемо.

Ява IV

Ті ж і дід Микола, а потім Харко.

Микола

Бач, іроди! Гроші позабирають, а ти послі ходи до нього, кланяйся йому! Матері вашій біс! Так і старцем зробиться недовго.

(Підходе до сусідньої хати).

Матвій

От клятий дід! І кому він збирає? Діти вже самі хазяїни, а він з бабою зостався, – багато йому треба? Піди ж ти, колотиться-щодня…

Микола

(стука у вікно).

А вийди сюди!.. Іроди! Супостати! Артіль якусь завели, бодай ви показилися! Грамоти вчаться, а грошей не віддають. Як письменний, так і мот!

Матвій

Чуєте, артіль йому в печінках!

Лука. Мовчи, а то причепиться.

Входе Харко.

Микола

Ти чом не йдеш на роботу, га? Гроші взяв з зими, а тепер боки виминаєш і одробить не хочеш?

Харко

Жінка слаба, нема на кого хати покинуть, хліба нема…

Микола

А мені яке діло? У мене робота стоїть… Я тобі дав п’ять карбованців зимою, ти повинен мені одслужить весною дві неділі і в косовицю дві неділі! Тепер он через того сучої пари ученого Мирона, щоб його чорти вхопили, артіль якась завелась. Хоч лусни, ніхто не йде на роботу, а ціна удвоє підскочила!

Харко

Самі кажете, що тепер удвоє дорожче. Заплатіть мені вдвоє. Я хліба куплю, бабу до жінки найму.

Микола

Як, як доплатить? Я тобі зимою ще дав п’ять карбованців, ти користувався ними вісім місяців. Положи по півкарбованця в місяць проценту, то вже й буде 9 карбованців! А за вигоду? Що ж то я тобі дурно позичав, чи як?

Харко

Доплатіть хоч два карбованці.

Микола

Що ти, глузуєш? За віщо я тобі два карбованці дам? Та я лучче за ті гроші свічок у церкву куплю, ніж тобі їх дурнісінько дам! Ти винен? Кажи, винен одслужить тепер дві неділі і в косовицю дві неділі? Чого мовчиш? Оглух? Взять п’ять карбованців ще зимою взяв? Так одроби! Тобі доплати, другому доплати, то так усім треба доплачувать – це розбій, грабіж, дневний грабіж!

Харко

Кажу ж вам, жінка слаба. Я одним сирівцем живу другий день.

Микола

Чорт тебе бери, хоч ти одну воду пий, не то сирівець. Яке мені діло? Взяв гроші – одроби!

Харко

Ви ж самі кажете, що тепер удвоє платять.

Микола

Матері твоїй біс за такі речі, от що! Хіба я тебе силував тоді брать гроші? Га? Силував? Сам приходив, грабитель, сам приходив, кланявся, просив!

Харко

Лихо моє кланялось… Ви знаєте добре самі, що у мене коней покрадено, корова здохла.

Микола

Дневний грабіж! Прямо граблять, хоч караул кричи! Прийшов зимою, взяв п’ять карбованців, а тепер ні грошей, ні одробітку! Так не підеш?

Харко

Не піду, жінка слаба.

Микола

Щоб ти повісився, коли так! Артільщик ти, а не чоловік!

Харко

Коли б я був не одурів, пристав до артілі, то й гроші б вам вернув, і не мучився б тепер, як у пеклі за тяжкі гріхи.

Микола

Повертали вже гроші і другі, бодай їм печінки повивертало! От бач, сидять і усміхаються. Всі повертали гроші на десятини. Тепер бігай шукай людей по чужих селах, а вони артільники, грамотії: буки-аз-ба, віди-аз-ва! Свого скілько насіяли… бодай того вченого Мирона роздуло! І вирветься десь сатана! Сидів би там між панами в городі! Ні, сюди його приперло лихе. Що його робить? Піду у волость, нехай цього Мирона присмирять. Що то за артіль така? Ніколи цього не було – і на тобі – артіль!.. Кінець світа… Постривайте, грабителі, не пожалію відра горілки суддям, а вже провчу, хоч злість зірву! Он народ який понаставав! Ну народ! І як тут у світі божому хазяйнувать?.. Прийдеться тікать і собі в Оренбурзію. Забере, анахтема, з зими гроші, а літом одроблять не хоче – приплачуй йому! А щоб ви всі подохли…

(Іде).

Артільщики не видержали і засміялись. Дід обертається.

Антихристи, грабителі, артільщики! Вертільщики! Щоб вам очі на лоба повивертало… Побачимо, що ви скажете, як одшмагають. А вже одшмагають, нехай повчать! Виходе Мирон з хати.

Ява V

Ті ж і Мирон.

Мирон

Добрий день!

(Чоломкається).

Чого це дід так розходилися?

Матвій

Хочуть шмагать всіх нас у волості.

Мирон

За що?

Лука

Що гроші віддали і на роботу не йдемо.

Всі сміються.

Дід

Спільщики! Артільщики, крутільщики, буки-аз-ба, віди-аз-ва! Мирон учений, Мирон печений! Бодай тебе так пекло, як мене коло серця через твою артіль!

Мирон

Та не сердьтеся, дідусю, та не лайтеся! Бо ви ж тим самим язиком, що лайку сиплете, і богу молитесь, гріх же так!

Дід

Я ж кажу, що так!.. Він проповіді чита! Вже й від попа хліб одбиваєш?

Мирон

Ні, я тілько попові помагаю. Може, ви забули те, що в церкві чули, то я вам на улиці нагадав. Гріх, дідусю, лаяться! Краще пристаньте у спілку до нас.

Дід

А щоб ти не діждав! Ще й мене будеш учить: буки-аз-ба, віди-аз-ва.

Мирон

Не вадило б. Прочитали б євангелію своїми очима і хоч перед смертю перестали б лаяться.

Дід

З тобою не зговориш: звісно, ти – Мирон учений, печений, смажений, скажений! Тьху!

(Пішов).

Всі сміються.

Дід

(обертається).

Бодай ви на кутні засміялися!

(Зник).

За коном чуть: «Грабителі, артільщики, крутільщики! Анахтеми! Дневний грабіж!»

Ява VI

Ті ж, без діда.

Матвій

Ач, як сипле! Ну й дідок…

Мирон

Мішок старий, а тут вино нове… Я ж вам розказував.

Матвій

Аякже, розуміємо! Нутро йому розпира те вино, от-от-от трісне… Ніколи цього не було, він нічого не тяме, ну й злоба…

Мирон

Багато таких… Нехай собі! Слава богу, обсіялись. Спільні весняні роботи скінчили.

Матвій

Тепер кожний біля своєї господи порядок робе.

Мирон

Та зараз і на пар орать.

Лука.

Рано ж ще!

Мирон

Боже вас сохрани думать, що рано! Чим раніше, тим лучче, більше захопимо снігової води в землі. Ми ж читали з вами книжку про чорний пар…

Матвій

Аякже, знаємо… Тілько, бачите, це теж для нас поки що вино нове, от і теє…

Мирон

Так ви ж і мішки нестарі.

Всі

А так.

Мирон

Сьогодня увечері зробимо наряд і запишемо чергу: коли кому виходить за плугом, та й з богом до роботи.

Лука

І щоб за кожним плугом по бороні йшло.

Мирон

Слідком! А завтра поїду в город, побалакаю з банком за землю Кукуріченка, і якщо дасть банк добру поміч, то й землю купимо.

Всі

Коли б бог поміг.

Мирон

Не забувайте ж, товариші, що в цю неділю ми всі співаємо обідню в церкві. Я вже батюшці сказав. А увечері, в неділю ж таки, батюшка буде читати у мене в клубі із святої історії для всіх селян, а я буду картини показувать, як у ту неділю.

Матвій

Ой боже мій, ой боже мій! Мало серце не вискоче від радощів! Я наново родився.

Лука

Всі стали нові! Ото люде здивуються: артіль обробилась, артіль вже на пар оре, артіль грамоти навчилась, артіль і в церкві співає!..

З хати виходить Харко, підходе до спільщиків.

Харко

Мирон Павлович і всі ви, хлопці! Простіть, що я тоді сміявся з артільщиків. Дурний був… Прийміть і мене до свого гурту.

Лука

Як же воно? Пізно!

Матвій

Трудненько тепер.

Дем’ян

Обробились.

Лука

Як скаже Мирон Павлович…

Мирон

Треба обміркувать, пораяться.

Всі

Треба обміркувать.

Мирон

Одразу нічого не скажемо.

Всі

Не скажемо…

Харко

Не дайте загинуть: коні вкрадено, корова здохла, а тут ще й жінка слаба – хоч вішайся!

Мирон.

А що таке жінці?

Харко

Родила, і все благополучно. Була здорова. На другий день встала…

Мирон

(хватається за голову).

На другий день після пологу?!

Харко

Та то нічого, зовсім була здорова! Треба ж було їй лізти на горище! Щабель в драбині обломався, упала і вже не встає третій день…

Мирон

Нове сільське нещастя, нова безпомічність, нова моя мука! Чим же його допомогти?

Харко

Та ви ж все знаєте, порятуйте!

Мирон

О, коли б же то я все знав… Тут треба лікаря. Я зараз напишу записку до лікаря. Найми коней і привези, бо це може кінчитись погано.

Харко

Нема ж за що й коней найнять.

Мирон розводить руками. Мовчать.

Матвій

Може, нехай хто з нас поїде артільними кіньми?

Мирон

Нічого, товариші, против цього не маєте?

Всі

Нехай, нехай їде… Треба порятувать.

Лука

Тут недалеко, я поїду. Давайте записку,

Мирон іде.

А скоро ж татко од’їздить? Бо другі переселенці вже упакувались і прощаються з людьми.

Мирон

Та й наші зранку пакуються. Певно, скоро.

(Пішов).

Всі

Підождемо. Треба ж попрощатися.

Лука.

Так я піду коней запрягать. А яких дозволите, товариші?

Матвій

Запрягай Кругляка і Кібчика.

Лука пішов, Харко сідає на призьбі.

Ява VII

Іде народ, старі і молоді, не разом, частинами. Одні входять у хату, другі зостаються на подвір’ї. Панько, Клим і Терешко.

Панько

Тут ще копаються, а ми вже й на підводи поклали, і з людьми попрощалися!

Клим

А жінка моя аж зомліла, дурна. Що то баба! Жалкує за своєю ріднею.

Панько

Ну, я так привик од’їздить часто на заробітки, що мені аж мило оце: зібратися в дорогу, а там на вокзал, а на вокзалі всякі люде; що не година, то й нове місце… Цікаво! Так і кортить мерщій виїхать.

Терешко

І мені байдуже!

Матвій

(до товаришів).

Слухайте, адже Мирон Павлович просив одвезти батька і клунки, то йдіть котрий, запрягайте ще пару коней.

Один пішов.

Панько

Розжились на коней.

Клим.

Все у борг, не штука! А от як то віддавать прийдеться.

Матвій

Оддамо! Та коли б мені тепер не то на переселеніє, а навіть тілько товаришів покинуть прийшлося, так і то, здається б, помер з горя та печалі!

Панько

Розлізетесь скоро. Це так добре ведеться, поки дурний Мирон у казні достав та свої гроші дає…

Матвій

Краще ви, дядьку, таких слів про Мирона Павловича не говоріть, щоб, буває, ми вас на дорогу не пополупили.

Мойсій

І не заїкайтесь!

Лука

Бо погано вам буде!

Клим

Як жиди, один за другого!

Панько

Ще ж і не всі…

Матвій

Краще прикусіть язика! Про нас говоріть, що завгодно, глузуйте, а за Мирона Павловича – прикусіть язика.

Панько

(глузуючи).

Артіль! Зовсім як жиди!

(Пішов у хату).

Клим

(глузуючи).

Спілка!

(Пішов у хату).

Терешко

Чирва світить! Ха-ха-ха!

(Пішов у хату).

Ява VIII

Ті ж, без Панька, Клима і Терешка, і потім Лука, Дем’ян і Мирон.

Матвій

Переселеніє голопузе, а ще й глузує! Засвітить у вас в очах, як прийдеться там лободу замість хліба їсти.

Входять Лука і Дем’ян

Лука

Запрягли. Що то зерно – і на місці не встоять.

Виходить Мирон.

Мирон

Нате ж записку до лікаря, до мого приятеля, що тут бував у мене.

Лука

Та я знаю; знаю, де й живе, я був у нього раз з листом від вас.

Лука пішов.

Харко

Спасибі вам всім, дай вам бог, чого самі хочете.

(Пішов у хату).

Матвій

І чого б то татові не зостатись? Бачить же, що добре так, як ви робите.

Мирон

Де там! І бачить, і не вірить, і глузує більш других.

Матвій

Дивно!

Мирон

Не дивуйте: вино нове!

Матвій

Мабуть, що так.

Мирон

Піду ж я виносить пакунки, бо вже готові і мої переселенці.

Матвій

Ходім же, то й ми поможемо. Гайда, хлопці!

Пішли в хату; Мирон позаду. Коли всі увійшли, виходе Марія.

Ява IX

Марія і Мирон.

Марія

Здається, я вам сьогодня заважу, бо ви ж виряджаєте своїх у дорогу.

Мирон

Ні. Я готов урвати час від самого дорогого діла, бо ти ж найкраща моя учениця.

Марія

Не перехваліть на один бік.

Мирон

Я не хвалю, а кажу правду. Адже ж тепер не тілько по своїй книжці читать умієш, а й другі розбираєш?

Марія

Я вже не знаю, як і оддячу вам! І читаю, і розумію всяку… І пишу, хоч і поганенько, і арифметику розумію, вже й ділю на дві цифри.

Мирон

Так як же не найкраща?

Марія

Тілько біда моя: мати і тато все гримають, щоб не читала, щоб світла не палила…

Мирон

А ти їх гарненько та ласкавенько попроси, та книжку їм хорошу прочитай, от вони й подобрішають.

Марія

Я читала.

Мирон

І що ж?

Марія

Плакали. Мати в голову мене поцілувала, а тато сказав: «Якби житіє!..»

Мирон

Достанемо для них і житіє.

Марія.

Мирон Павлович!

Мирон

Слухай, Маріє, кажи на мене Мирон; а то я привик казать тобі – ти, а ти мені не тілько ви, а ще і по батюшці.

Марія

Е, то ви, а то я!

Мирон

Однаковісінькі, тілько й того, що ти дівчина, а я парубок.

Марія

Ні, ви учитель.

Мирон

Ні, парубок.

Марія

Та парубок, бо ще нежонаті… От якби всі парубки на селі були такі, як ви, тоді б я вам казала – ти, а тепер я не можу.

Мирон

Так я буду казать на вас Марія Сергіївна.

Марія

А я тоді не буду ходить до вас учиться, бо це насмішка!

Мирон

Ну, бог з тобою; нехай вже я буду Павлович, а ти просто Марія.

Марія

О, так краще! Скажіть мені, чи довго треба вчиться, щоб буть лікарем?

Мирон

Довго.

Марія

Ви так довго вчились, чом же ви не вивчились на лікаря?

Мирон

Так склалось, а хіба що?

Марія

Ви б людей лічили; а то он хворих-хворих, мати божа скілько!.. Як би я хотіла бути лікарем!..

Мирон

Я послав за лікарем. У Харка жінка тяжко слаба.

Марія

Є їх…

Мирон

Всіх покличемо!

Марія

(стривожено, ледве здержує сльози).

Тепер діти мруть, завалки давлять… Вчора умерло двоє у Сидора і двоє у Митрофана… уже підлітки… а сьогодні у Полікарпа умерло троє, одно за другим… Дітки малі, опухли… так тройко у одній труні лежать, як квітки зав’ялі… А хворих скілько!.. Всіх діток подавить!..

(Плаче).

Невже нема рятунку?..

Мирон

(бере її за руку).

Що можна і що знає лікар, він все зробе, порятує.

Марія

Нехай господь йому пошле здоров’я… Коли б же він приїхав мерщій. Хотіла вам розказать те, що прочитала, та нехай вже тоді, як ви вирядите своїх, прийду. Прощайте.

Мирон

Маріє!

Марія

Чого?

Мирон

(дивиться на неї довгенько).

Ні… нехай тоді скажу, як прийдеш удруге, бо й справді нема часу.

Марія

Все, що скажете, я для вас зроблю. Ви не просіть мене, веліть мені!

(Пішла).

Мирон

(один, дивиться услід Марії довгенько, потім зітхає).

І треба ж було закохатись у цю дівчину… Як не бачу який день, не можу видержать: іду до хати сам… Діло натуральне, справедливе і витікає прямо з природи серця! Вона ж не тілько мені не заваже, а ще й поміч і енергію придасть! Треба сказать їй, давно треба, а я вагаюсь, соромлюсь!.. Паскудна натура!

(Пішов у хату).

Ява X

З хати виносять клунки здорові і малі, зашиті в ряднах, в лантухах, один за другим чоловік десять.

Матвій

Що то спілка!

Дем’ян

Попоносив би один!

Мойсій

Як бджоли.

Терешко

Гурт!

Панько

На один час… а як щодня – полаєтесь. Недурно кажуть: гуртом батька тілько добре бить.

Матвій

Візьміть цю поговірку на переселеніє, бо ми її залишили.

Мирон

(теж несе клунок).

У нас друга панує: святився гурт! Дружна череда вовка не боїться.

Клим

А гуртове-чортове забули?

Мойсій

І цю візьміть з собою в Оренбург.

Так, перекидаючись словами, виносять все за кін.

Ява XI

Купер’ян з улиці, а Харко виходе з хати.

Купер’ян

(приспівуючи).

«Купер’ян – цехмейстер над соломою».

Харко сідає на призьбі.

Цехмейстер! Ха-ха! А у цехмейстра тілько і соломи, що під голову замість подушки кладе. Здоров, Харку! Чого зажурився? Жаль переселенців?

Харко

Байдуже! Я й сам би поїхав чи пішов світ за очі, так рук нема за що зачепить.

Купер’ян

(сідає біля нього).

Чого так?

Харко

Піший зостався, а над пішим і ворони крякають.

Купер’ян

Так, так… Коней у тебе покрадено і корова, здається, здохла? Погано! Чом же до Мирона в спілку не пристав?

Харко

Здуру! А тепер пізно: вже обсіялись.

Купер’ян

Виходить, тепер і ти такий, як я: цехмейстер над соломою!

Ява XII

Ті ж і гурт, що ніс клунки, – вертається.

Купер’ян

Спільщики роєм за Мироном Павловичем, як бджоли за маткою.

Мирон

А ви б теж до спілки пристали.

Купер’ян

Який з мене спільщик? Тілько й добра, що та солома, котру під голову кладу, як спать лягаю.

Мирон

Байдуже! В спілці тілько руки працьовиті потрібні, а добро буде!

Купер’ян

Не годюсь. Розпаскуджений чоловік: літом кожух продаю, зимою – свиту, щоб лишнього не було, бо гріх мать лишнє; а мені все здається лишнім! Заробив – прогуляв, і знову: заробив – прогуляв! Що мені? Я один, хочу буть вільним, як вітер в полі! А вже як пекти, та варить, та гаряче їсти, то краще поганяй до ями!..

Сміх.

Проте спілку вашу поважаю; святе діло, тілько не для мене: я – Купер’ян, цехмейстер над соломою.

Всі сміються

Мирон

Всім так не можна жить.

Купер’ян

Правда! Я ні на кого не нарікаю, нікому не завидую і до всіх прихиляюся, як трава до святої землі.

Мирон

Нехай другим разом побалакаем.

(Пішов у хату).

Купер’ян

Побалакаєм, тілько дозвольте! Я з вами люблю балакать: ви мене зрозумієте і не осудите!

Виходе Панько.

Панько

А! Купер’ян, цехмейстер над соломою!

Купер’ян

Здоров, Паньку, цехмейстере над вітром! Здається, ти їдеш шукать вітра в полі?

Панько

А може, й ти з нами в Оренбурзьку?

Купер’ян

Щасливої дороги! Я тут зостаюсь.

Панько

Жаль ту солому покидать, що під голови кладеш, коли спать лягаєш?

Купер’ян

Ні. Я не хочу надавать лишніх дурнів у ту Оренбурзію. Туди аж п’ять їде тілько з нашого села.

Всі сміються.

Панько

Помиляєшся, Купер’яне. Коли б ти поїхав з нами, то тут би поменшало дурнів.

Купер’ян

Ні, Паньку, не вгризеш! Все-таки ви дурніші за нас, бо ми хоч знаємо, що в руках маємо; а ви й того не знаєте: їдете шукать вітра в полі, і все, що маєте, Оренбурзія з’їсть. Тоді вернетесь ви знову до нас, тілько вже всі будете Купер’янами.

Всі сміються. Панько, махнувши рукою, пішов у хату, а другі за ним.

Я, брат, слизький, мене не схопиш на зуби!.. І чого вони там довго так сидять! Піти й собі, чи не почастують!

(Пішов).

Ява XIII

Михайло і Єлизавета.

Михайло

Приїду, побий мене бог, приїду восени, приїду і поберемося! Пожди мене, Єлизавето.

Єлизавета

Хіба тут немає парубків? Посватають, то й не буду ждать.

Михайло

Це так любиш?

Єлизавета

А ти хіба любиш, коли кидаєш?

Михайло

Не по своїй волі.

Єлизавета

Я в тім не винувата.

Михайло

Кажу ж тобі, я приїду за тобою. Там же батько купують на вічність сто десятин, там земля ні по чому… Може ж, там буде краще, ніж тут. Тілько оселимось, зараз і приїду.

Єлизавета

Та чи куплять же сто десятин?

Михайло

Куплять. Земля там ні по чому, подумай; тут один наділ, а то на вічність сто десятин!!

Єлизавета

Та якщо там сто десятин на вічність, то підожду. Тілько ж не приїдеш перед Пилипівкою…

Михайло

Побий мене бог, приїду. Утечу, коли на те піде, а приїду.

Єлизавета

Гляди!

Михайло

Ждатимеш??

Єлизавета

Не допускай неділі до Дмитра.

Михайло

За дві приїду! Брат каже, що там на Семена зима стає.

Єлизавета

Аби до Дмитра за неділю, то й ждатиму…

Михайло

О, тепер я весело їду і ні краплі не журюся! Голубонько моя!

(Хоче обнять).

Єлизавета

Що ти? Он люде.

Михайло

Щоб їх чорт забрав, не можна й попрощатися як слід! Побіжимо до вас!

Єлизавета

Ходім!

Хутко пішли.

Ява XIV

З хати виходить багато людей. Баби плачуть, і деякі чоловіки плачуть.

Купер’ян

Баби ви дурноголові, чого ви плачете? Вони вернуться відтіля!

Ява XV

Мирон і Павло.

Павло

Женися, сину, женися, я тебе благословляю. Тілько шукай собі дівчину у заможних хазяїв, путяще що-небудь, ти ж стоїш не то, що мужички… Та що там казать! Коли б хотів, то й двадцять тисяч приданого взяв би, тілько треба свиту скинуть.

Мирон

Яку знайду до мислі: чи багату, чи бідну – на тій і женюся.

Павло

Роби, як краще… Ти й немалий, і вчений, і розумний! Не будемо в суперечку заходить, бо я і так нагризся з тобою за ці часи! Прости мене, і я тебе прощаю і ще раз благословляю!

Обнімаються.

Бог його знає, чи побачимось…

Мирон

Осядетесь, тату, одпустіть сюда Михайла, нехай він тут жениться. Там же татарва, де він жінку візьме? А тут ми поженимось, та й я приїду і жінку показать, і вас одвідать!

Павло

Гаразд. Зроблю так, це діло.

Ява XVI

Явдоха і скілько баб з нею виходять.

Павло

Ану, стара, ану! Ще спізнимось.

Явдоха

Ой, сестро ж моя, ой, голубко ж моя! Живі ми ще з тобою обидві і мертві вже обидві. Через годину розлучимось і ніколи не побачимось.

Харитина

Не побачимось!..

Явдоха

Це я вмираю, сестро! Прости мене, коли в чім согрішила.

Харитина

Ти ж моя старша сестра, ти ж моя мати… Для чого ж мене покидаєш, для чого сама собі смерть робиш? Навіщо вам той край чужий здався?.. Сестро ж моя, рідна моя!

Обнімаються і цілуються.

Явдоха

Простіть мені, сестриченьки!

Баби обступають.

Зросли ми всі укупі, гуляли-дівували вкупі… Коси нам розплітали, заміж нас віддавали і старості ми діждали, живучи вкупі… А тепер розлучаємось навіки, мов живими нас у труну кладуть, бо то ж чужа чужина, бо то ж далекая сторона! Розділять нас горами високими, лісами густими, ріками глибокими – не побачимось ми, сестриченьки, на цьому світі!

(Цілується з бабами).

Павло

Та годі тобі тужить! На віку – як на довгій ниві: може, ще й вони до нас прибудуть!

Явдоха

Ой ні, ой ні! На віз сідаю – у гроб вступаю, за гору заїжджаю, землею мене присипають! Прощайте!

(Кидається Миронові на шию).

Сину мій дорогий, гордосте і одрадосте моя! Тебе я покидаю – серце одриваю!

Мирон

Мамо! Ви не плачте, не вбивайтеся, бо вже того не переміните, що сталося… Я на той рік до вас приїду, ви ж мені дали благословеніє женитися. От я женюся, а обробившись, до вас приїду. Тілько напишіть, де будете.

Павло

Анум рушать, анум рушать! Годі, стара, гайда, нерано! Треба ж на поїзд поспіть.

Явдоха

(цілує угол хати)

Хатко ж моя, хатко моя! Я ж тебе будувала, я ж у тобі діток рожала, щастя їм у господа благала… Прощай, моя рідна оселя, не будеш ти чуть мого голосу, поки й тебе!

Павло

(стривоженим голосом).

Прощайте! Сину… Прощай!.. От капосна баба, розтривожила і мене!

(Витирає сльози).

Купер’ян

Прощай, Павле! І на що вже я запеклий, а й мені жаль зробилося, що ви од’їжджаєте в чужу сторону. Так якось аж сумно… мов і справді ховаємо вас! Хотів би пожартувать, так жарт на губах замирає.

Цілуються, Павло і Михайло помалу виходять.

Павло

Стара! Ходім-бо.

Виходять.

Ява XVII

Явдоха і Мирон.

Явдоха

Ой, ніженьки мої не піднімаються, до рідної землі приросли вони.

(Падає на землю).

Свята земле, рідна земле! І батькові, і матчині ніженьки по тобі ходили, і кісточки ти їх прийняла до себе… Чим же ми так согрішили, що ти немов зрікаєшся, викидаєш нас на чужину… Ой, візьму ж я оцю грудочку землі святої, нехай вона мені нагадує на чужій чужині рідну родину, милу мою країну…

Павло

Мирон, веди матір! Пора вже!

Мирон

(обнімає матір).

Не плачте, матусю… Несила моя, а то б я вас від себе не пустив! Не вбивайтеся!.. Я до вас приїду, я вас одвідаю і сюди привезу, і назад одвезу по залізниці. Це не так трудно. А може, ви ще й самі назад повернетесь, коли батько побачить, що там не так гарно, як йому здається, бо бубон гарно гуде тілько за горою.

Явдоха

Нехай тобі, сину, бог заплатить, що ти утішаєш моє серце! Ходім!

Ідуть.

(Стає. Похитала головою).

Прощай моя… хатино рідна!.. Прощай!

Завіса


Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ.вид. художньої літератури, 1960 р., т. 2, с. 118 – 136.