Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Дія четверта

Іван Карпенко-Карий

Середина землянки. Стіни сирі, смуги по стінах – видко, що по них слизить. Світу мало, двері низенькі. Стеля висить над головою. Тісно. В кутках навалено всякого хламу.

1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7

Ява І

Павло, Михайло і Явдоха. Сидять за столом мовчки і вечеряють.

Павло

Морозе, морозе, а йди до нас вечерять!..

Мовчать.

Сьогодні ж святий вечір, то, здається, кличуть мороза вечеряти?

Явдоха

Мороза кличуть вечерять на голодну кутю, а це багатий вечір.

Михайло

Тут і багата кутя як голодна…

Встають. Сідають по кутках. Мовчать.

Явдоха

(приймає з столу)

Завтра різдво святе.

Мовчать.

Павло

Великий празник…

Мовчать.

Явдоха

Це у нас там носять вечерю…

Михайло

Зоряно-зоряно! Та тихо, тілько під ногами мороз скрипить.

Явдоха

А тут тілько вітер реве серед степу…

Павло

Буває, що й там завірюха свище.

Михайло

Тут раз у раз свище; а затихне вітер, то звір голодний виє в пустині…

Павло

А у нас там хіба звір не виє?

Михайло

Я ні разу й не чув, а тут аж сум душу обгортає, як завиють.

Павло

Сказано, ще людей мало.

Михайло

На сто верст кругом пустиня.

Павло

Так було колись і у нас. Я ще знаю: бувало, як їдеш від Черкас з лісом до Вознесенська, так від Новомиргорода до Вознесенська десять сел стояло.

Михайло

Коли б же тут на такім путі хоч три села стояло…

Павло

Будуть і тут.

Михайло

Через сто літ? Ждіть. Сто літ не будете жить!

Павло

А хто його знає…

Мовчать.

Явдоха

Святе різдво, а ми і до церкви завтра не підемо… Як то там Мирон, мій голубчик, нехай йому легенько тикнеться.

Павло

Пошли, боже, йому щастя та здоров’я.

Явдоха

Хто ж нас завтра провідає? Ні роду тут немає, ні родиноньки… Чужа чужина!…

Михайло

Хоч не нагадуйте!

Мовчать.

Тут, може, киргиз який провідає та й остатню пару коней украде.

Павло

Чого доброго. А провідаєм, сину, худобу.

Бере рушницю, а Михайло кийок; виходять.

Ява II

Явдоха

(сама)

Ой нещасна моя головонька, загубила нас чужа сторононька! Діток малих господь прибрав, поховали серед степу чужого, зосталися втрьох у цій широкій домовині, і не тісно нам, і землі сирої на груди, здається, нам не насипано, а тяжче нам отут, ніж мертвому в німій холодній домовині!.. А старий силкується, а старий тішиться надіями і уперто сидить тут… Мені й жаль його, душа болить, бо чує моє серце, що й він шкодує за тим, що покинув, але соромиться, що будуть глузувати дома, і упирається, щоб тут сидіть, хоч і не говори… Парубок звівся… Що мені робить, що мені робить?

Ява III

Входять Михайло, а потім Павло.

Михайло

Нічого не видко. Під повітчину б’є, рве, скотина скоцюрбилась, далеко десь звір виє… Ой, пропадем отут!

Явдоха

Мовчи, сину, терпи, моя дитино, не рви батькового серця, бо й він, як мертвець, ходе!

Входе Павло.

Павло

Затихає, мабуть, випогодиться… Здається, вітер повернув…

Мовчать.

Михайло

Тату! Павло. Чого, сину?

Михайло

Тікаймо звідціля, бо пропадем отут ні за цапову душу!

Павло

Шкода ж, сину, потеря: землі купили задешево, завдаток дали, весною банк гроші дасть, і земля наша на вічність.

Михайло

Для кого ж, тату, та вічність? Брат і сестри померли тут; Миронові нічого не треба, зостався я один у вас; ви вже старі, то це, виходить, для мене?

Павло

Для тебе, сину.

Михайло

Не хочу я, тату! Легше мені і краще мені наймитом жить у своїй стороні, аніж тут, у цій пустині, мать землю на вічність.

Павло

Дурний ти, сину, лиха не знаєш.

Михайло

Ох, тату! Не треба довго жить, щоб лиха багато знать: доволі переїхать на кінець світа, живим себе поховать в Оренбурзькім степу, щоб лиха набратись більше, ніж у нас дома за весь вік. Тату, я довго мовчав, тепер не можу, бо мене ухопило за серце, здавило його міцно і не випускає, а все більше й більше давить. Коли б хоч нас тут було багато, коли б хоч уродило, коли б хоч було куди той хліб одвезти продать, то ще сяк-так! А то Панько, Клим і Терешко десь повіялись, – вони все шукають нових міст, – зостались ми самі. Брат і сестри померли; хати путньої ми не змогли поставить і не зможемо; хліб уродив гірше, ніж у нас, та й той, щоб продать по грошу, треба тарабаниться нам удвох на троє суток і зоставлять тут матір одну; кимлики чи киргизи коней дві пари уосени на очах наших потурлили у степ, і вони пропали, озимина тут вимерзне, ярина знову не вроде, і ми попухнемо з голоду! Тату, рідний мій, пожалійте мене, молодого, тікаймо до рідного краю, як там не тісно, та краще – і серцю одрада, і душі спокій!

Павло

Хати у нас і там тепер немає, наділ Миронові продали… Знову, щоб достатися додому, треба все продать за безцінь… А тут завдаток пропаде… За віщо ж ми там руки зачепимо, чим хазяйнувати будемо?

Михайло

Мати будуть у Мирона. Я наймусь на год, мені дадуть вісімдесят рублів, і вам за хазяїна коло плугів у любій економії дадуть вісімдесят, а то і сто карбованців.

Явдоха

І я наймуся до Пузиря за куховарку на чорну кухню. Легше мені там, здоров’я мавши, працювать, ніж тут між гнилими стінами у цій землянці погибать!

Михайло

І матері дадуть п’ятдесят рублів. От у нас через год зостанеться не менше як півтораста карбованців, тоді женюся, дві пари коней справимо, от і хазяїни! А яку ж тут пораду можна знайти?

Павло

Тут?.. Своя земля на вічність!.. Погорювать той год. чи два, так зате які хазяїни будемо!.. Люде і не таке лихо перебувають, а ми вже злякалися зими та першого неврожаю… От же ні Панько, ні Клим, ні Терешко не тікають додому, а ми вернемось, і там, серед своїх людей, засміють, проходу не дадуть! Один Купер’ян, цехмейстер над соломою, скілько буде глузувать, продражнять переселенцями і будуть тим очі випікать.

Михайло

То я сам утечу додому.

Павло

І не гріх тобі отаке казать? Невже ти од-важишся нас з матір’ю покинуть тут самих?..

Михайло

Не гріх, одважусь! Бо я вас не кидаю, я вас кличу додому, а ви хочете себе і мене поховать у цім степу, чужім, глухім, неприютнім!

Мовчать.

Явдоха

Ох! Павло. Ох!

Знадвору голос чуть: «Гей, а хто тут є? Озовіться!»

Щось гукає!

Явдоха

Може, розбійники?..

Михайло

(бере кийок)

Беріть, тату, рушницю, а ви, мамо, макогін.

(У двері)

А хто там?

(Іде)

Станьте далі від дверей, не наближайтеся, бо хто вас знає, що ви за люде.

Голос

Та ми свої.

Явдоха

Господи! Може, Мирон?..

Павло

Оце вигадали! Він же не знає, й де ми, бо за турботами й не написали.

Михайло

А хто ж ви свої? У нас всі свої дома!

Голос

Та одчиняйте, бо померзли.

Павло

Балакають по-нашому.

Михайло

Станьте, тату, подалі і наготовте рушницю, я відчиню.

Павло наготовив рушницю. Михайло одчиня,

Ява IV

Панько і Клим, а з ними два киргиза.

Клим

Як ся маєте! З святим вечором.

Павло, Явдоха і Михайло

Панько! Клим!

(Цілуються).

Михайло

А це ж хто?

Панько

Кимлики! Ми таки простували до вас, та збилися, потеряли прикмети і до них в кибитку попали. Слово по слову – знають і згодилися провести нас до хутора за карбованця.

Клим

Ми вже думали, що пропадем, а вони привичні до свого степу, чухрають і чухрають навпростець.

Павло

Звідкіля ж бог несе?

Панько

Багато розказувать, дайте одігріємся.

Явдоха

Сідайте, грійтесь; хоч як погано, а все ж затишок, не те, що надворі.

Клим

Що й казать.

Михайло

Ви грійтеся, а я ваших коней заведу хоч під повітку.

Панько

Будь ласка.

Михайло вийшов.

Явдоха

Певно, їсти хочете, та не дуже то є чого подать: борщу трохи та кутя свята.

Клим

Козаки як діти: багато – виїдять, мало – наїдяться! Давайте, спасибі вам.

Явдоха

Сідайте ж до столу… от бог гостей послав у таке свято, аж на душі легше стало.

Панько

А ми, думаєте, не раді. Господи! Наче саму близьку рідню побачили.

Явдоха подає. Киргизи щось між собою балакають тихо.

Може б, і ви попоїли хоч хліба?

Киргиз

Хєб? Давай!

Явдоха дає їм по куску хліба, вони ховають за пазуху; входе Михайло.

Михайло

Сяк-так примостив. А добрі коні.

Панько

Киргизькі. Виносливі страшенно.

Михайло

А у нас в’ятські, теж нічого коники – бігучі і сильні.

Киргиз

Ну, давай рюпь.

Панько

Хіба поїдете?

Киргиз

Поедем.

Панько

Та коні ж потомлені.

Киргиз

Потом?.. Нічєво! Дома спать!

Панько

(достає гроші)

Не все розуміють: я кажу потомлені, а вони «потом». Нате!

Киргиз

Будь здоров!

Вийшли.

Михайло

І я вийду за ними.

(Бере рушницю і виходе).

Киргиз

Сіді, малчик, в кібітке, ми дорогу знаєм.

Михайло

Не завадить.

Киргиз

Куди не заводіть? Ніхто не будеть заводіть, у нас лошаді єсть свої много. Чево мерзнеш… іді кібітку…

Павло

Де ж ви були – оце цікаво, і куди їдете?

Панько

Зараз розкажемо.

Явдоха

Що ж там Килина, Параска, Одарка, дітки, чи живі-здорові!.. А ми своїх поховали, завалки подавили всіх трьох.

Панько

Поховав і я двох.

Клим

І я одного.

Входе Михайло.

Ява V

Михайло

Як побачу кимлика… чи добрий він, чи худий, а мені все здається, що він коней покраде.

Панько

О, вони такі! Терешка бідного убили.

Павло і Явдоха

Убили? Царство небесне!..

Панько

Літом… Знаєте, тільки що стемніло, нас двох не було, – ми їздили верстов за тридцять, – а їх четверо на добрих конях наскочили на пасовисько, де наша скотина паслась, і зайняли коней і дві корови. Углядів Терешко, та за рушницю, та на свого коня, що стояв на припоні, добрий був киргиз! І за ними, та бубух раз, бубух і вдруге з рушниці, а того й не помічає, що двоє з них одділились і забігають ззаду, а він летить!… Коли шарах – злетів з коня. Арканом закинули, кінь з-під нього випорснув, побіг, а він на землю. Тоді вони поперебивали йому ноги, та й зайняли і його коня, та й по сей день… Вернувшись, ми пішли слідом і найшли його – ледве дихав. Через два дні й помер. 1-і! Баби підняли галас! Не хочемо тут жить, тут і нас повбивають. Нема їм ради, що хоч кажи, а вони своє: назад і назад додому!.. Так ми зібрали хліб, з гріхом пополам помолотили; зоставалось у нас ще троє коней, повезли разом і скарб свій, і жінок до чавунки; там дещо продали, добули дарові білети, жінок одправили додому, а самі на коней та на розвідки: де краще жить? Були і в Єкатерин… не вимовлю… бурзі, і за Уралом… Возили рибу до вокзала, і так всякі роботи, і хури брали, грошей заробили дещицю, але переконалися: що там найкраще, де нас нема, і, повертаючись додому, думаєм – гріх нам буде: зманили Павла, самі вернемось, а його покинемо – заїдемо до нього, провідаєм, як там він і що? Так оце й добралися до тебе. Ну, як же вам живеться? Не видно, щоб добре…

Явдоха

Ой мої рідні, беріть його, беріть і нас, бо пропадем.

Михайло

Коли тато не поїдуть, то я лишу їх тут, нехай мене бог простить, і вернусь додому, – я тут не можу собі ради дати. Коли б хоч між людьми, а то ні душі, кругом тілько кимлики. Вода гірка, хліб не вродив, коней украдено, троє дітей поховали… Нізащо не остануся!

Панько

Що ж, Павле, поїдемо додому?

Явдоха

Чого ж ти мовчиш, старий?

Павло

Ох, гірко моїй душі. Сором, і досада, і злість давлять мене, гризуть мене!.. Все пропало, розорився, знищив хазяйство, яке було, зостався без хати, без землі, і вертаться на глум, на сміх усій громаді! Ні, краще я тут помру, ніж вернуся старцем додому.

Панько

Не будь-бо такий гордий, Павле! Посміються та й перестануть. Хіба ж ти не бачиш, як замучилась Явдоха, як змарнів Михайло, та й сам ти зігнувся і понурився. Кращих кладуть у домовину, ніж ви всі троє. Ми, бачиш, легкодухи, у нас бурлацькі натури, так нам байдуже, а тебе жаль. Вернімось краще додому.

Михайло

(падає до ніг батька)

Тату, мій голубчику, ріднесенький, я перервуся, а дома знову ми виб’ємось на шматок хліба і не будемо так горювать, як тут.

Павло

(довго барабанить пальцями по столу)

Вернімось!

(Ридає, схилившись на стіл).

Явдоха

Годі, старий! Я зараз і поздоровшаю, і помолодшаю.

Павло

А! Трохи легше і мені.

Панько

Стійте, що воно загуркотіло?..

Михайло

Ходім до худоби.

(Виходить, взявши рушницю)

Ходім ще хто, беріть кийок.

Панько

І яке це життя, що без кийка та без рушниці й не виходь.

(Взяв кийок, пішов).

Ява VI

Ті ж, без Михайла і Панька.

Клим

У вас є сани?

Павло

Є.

Клим

Великі?

Павло

Добрі сани.

Клим

Так ми все на них накладем, та як запряжем четверо коней встяж, то за кілька днів будемо біля чугунки на станції. Шляхи ми добре знаємо, і дарові білети достанемо. Тут нашого брата, аби здихатись, хутко виряджають.

Павло

Нам треба буде переждать до весни, збіжжя всякого багато. Клим. Продамо.

Павло

Треба обміркувать. Нас п’ятеро, коней четверо, чим їх в дорозі годувать; збруя; снасті – не кидать же всього – тут і на троє саней не забереш. Хліб же, ще сіно є – треба все продать. Скоро не виїдеш.

Клим

Поможемо, то й через місяць виїдемо.

Павло

Побачимо!

Ява VII

Ті ж, Михайло і Панько.

Панько

(вбігає)

Нещастя!

Всі

Що сталось?

Явдоха

Де Михайла?

Панько

Михайло то є, а коней наших нема.

Клим

Це кимлики.

Михайло

Вернулись, кляті, і коней покрали, добре, що хоч наші в путі, а то б зовсім зостались піші.

Панько

Поїдемо шукать, я їх і під землею найду; я тут ходи знаю; я їх в округ потягну! Ах ви, прокляті конокради! Тут ще гірше, ніж у нас.

(Одягається).

Клим

(до Панька)

Стривай! Перед світом краще всього наскочить на їх тирло.

Павло

Правда.

Михайло

Навалимо учотирьох на них. Жаль, що тілько одна рушниця.

Павло

А кийок, а макогін, а люшня?

Клим

Готов до смерті битись! Послідню шкап вкрали. От тобі й переселеніє.

Михайло

Вольні землі!

Павло

Тепер, коли б тілько бог поміг благополучно повернутися додому, то ми вже заснуєм артіль.

Явдоха

Насилу у тебе одкрились очі.

Михайло

А що б то було дома пристать до спілки!

Павло

Е, сину, сину! Щоб научитись плавать, треба води набрать в уха; щоб научитись жить, треба настраждатись в житті… А тепер ми вже знаємо, що т за Клин Зелений! Тепер я розумію, що це той клин, що ми самі собі у груди забиваємо.

Всі

Правда!

Явдоха

Ох, правда! Поможи ж нам, боже, повернутися додому хоч весною. Поможи ж, боже, нам побачити рідну родину! Оце ж земля рідна.

(Вийма з-за пазухи зашиту в ганчірку землю. Цілує і пригортає до грудей)

Рідна земле, ти чуєш? Ми їдемо туди, де верби та тополі шумлять, де гаї зелені, повні птаства, де все радісно і весело балака до чоловічого серця, ми вертаємось до тебе, наша кормилице з діда-прадіда; це ти нас муками такими покарала за те, що ми тобі зрадили, тебе покинули!

Витирають всі сльози.

Всі

Поможи нам, боже, благополучно добраться до рідного краю.

Завіса


Примітки

Подається за виданням: Карпенко-Карий І. Твори в 3 тт. – К.: Держ.вид. художньої літератури, 1960 р., т. 2, с. 1 – 403.