Стьмянілий місяць

Юрій Клен

1

Стьмянілий місяць, сніг і парк самотній.

Чітких дерев сильвети сторожкі.

Слова, то враз поважні, то зальотні.

На сковзькій стежці кроки нешвидкі.

Пухнатих рукавичок теплий дотик.

Я оправляю в срібло кожну мить

і ось ладен ходити з вами доти,

аж поки ранок зрине у блакить.

Ми згадуєм, як за часів Рамзеса

цей місяць плив крізь нільський очерет,

як за лицарських днів для вас, принцесо,

різьбив на скелі вірша мій стилет.

Що, як вінці, пісні і ореоли

цвіли для вас вогнем моїх заклять,

яку, не бачивши її ніколи,

світ-за-очі подався я шукать!

2

По-дивному шляхи до смерті прості:

як пружна прямота гітарних струн.

З могильних надр мої збілілі кості

хай викине новітній скит чи гун.

Дарма: на кораблі, аероплані,

чи, може, просто в затишнім садку

знов стріне нас ця ніч, і сни неждані

розквітнуть у червінному вінку.

Але благословімо мить сучасну,

що не гримить в огні жеркім, а все ж,

стежки встеляючи зірками рясно,

нам розсуває обрій до безмеж…

Холодний вітер. Сніг. Сузір’я Лебідь,

розпластане над нами в вишині,

і серед зір тремких, у бляклім небі,

дочасний спів незродженій весні.

24. II. 1943

Примітки

Подається за виданням: Клен Ю. Твори. – Нью-Йорк: 1992 р., т. 1, с. 113 – 114.