З того світу
Іван Корсак
Він навіть зрадів цього разу, що його викликають у Київ: чого гріха таїти, траплялося, смикали інколи в справах, про які й без втрати часу на дорогу можна було просто спеціальною депешею сповістити. Галицький виїхав на два дні раніше, він конче хотів зустрітися з Василюком. Михайлові донесення про золотовалютний запас колишньої імперії його неабияк цікавили, такі кошти могли додати сили російській агентурі не лише на сході чи в центрі, а й тут, на заході, позначитися – таке відчуття в нього було.
Уже під Києвом, відганяючи думки про Югину, виштовхуючи їх, як непрошеного гостя за поріг, він раптом зрозумів, що не здатен більше від них боронитися; то було геть собі марною затією, бо вигнана і випхана втришия болісна згадка безцеремонно і неминуче верталася дивовижним чином назад і шкрябала душу так, як ложка об стінку порожньої каструлі. З листа, що прийшов із села, Галицький знав, ще раніше навіть Михайлового приїзду, про Югинине повернення до Купріяна. Чому вона так вчинила, і що в нього, власне, було?
Мимовільне захоплення, яке розтануло, як випадковий перший сніг ще не пізньої осені, а можливо, вона просто його пошкодувала, доглядаючи немічного і безсилого, як може шкодувати жінка, навіть точніше – мати, шкодувати зовсім чужу дитину; вона просто помагала вишкрябатися і видряпатися з-над прірви небуття і смерті; то часто властиво для жіночого серця – робити добро до останнього, поділитися останньою крихтою ніжності та душевного тепла. І то зовсім нічого серйозного, справжнього в них не було, просто випадок, лише в якусь мить їм стало затишно обом, двом подорожнім, стомленим на тих дорогах, – отак звів їх випадок, його хвороба, і розійшлись назавжди за невидимим приписом суворої і невблаганної долі.
Можливо, він чимось образив Югину в якомусь листі, ненароком, не відаючи навіть сам, боляче черконув необачним словом? Але ж, принаймні, мала б відповісти, відписати бодай після першого листа… Ота ложка, що шкрябала і підвискувала по стінці порожньої олив’яної каструлі, все не втомлювалася шкрябати і терзати його змерзлу душу, що зібгалася й зіщулилася в маленьку грудку. А може, навпаки, то він винуватий, що не хоче поборотися за своє щастя, слинявий тюхтій, який надіється тільки на готове: те готове доля має йому піднести спеченим і засмаженим на гарному блюдечкові. Галицький не вважав себе боягузом, траплялося на різних фронтах піднімати своїх в атаку, вставати першим тоді, коли в сусідній роті бодай на вершок не могли голови підняти, прибиті, пришиті й приклепані до землі посвистом і вицвьохкуванням густого вогню: він таки знаходив тоді силу в собі іти. З’ясовується, куди неспівмірно більше відваги може знадобитися, коли слід своє почуття захистити, таке кволе й безпомічне, як щойно народжене кошеня, обігріти його та прихистити.
Стривай, говорив сам собі Галицький, чи не думаєш, голубе, ти тільки про себе, хай навіть світле і чисте оте почуття, але ж тільки твоє, можливо, егоїстичне, а чи не спробувати тобі глянути на їхні стосунки очима Югини, чи таке саме у неї в душі, чи інше – і тоді він зазіхає просто на чуже щастя і чужий маленький, але тільки їхній світ. Чи має він право на грабунок чужого, ще й такого тендітного й делікатного, невагомого і невидимого, яке сантиметром не зміряєш і на долоні не зважиш…
Він никався думками, немов глупої і безпросвітної ночі в густому лісі, тикався в один бік і в інший, та всюди у чорній мряці здогадок і вигадок неминуче натрапляв лише на гостряки зустрічних запитань, на які не існувало, принаймні він не мав, відповіді.
Якась незнайома сила почала штовхати його на немислимий, неможливий і нездійсненний крок – він має побачити Югину. Побачити лише на одну мить, на мізерну частку хвилини чи навіть секунди, просто заглянути в очі. Іванові Степановичу видавалося, що навіть тої миті йому стачало б, аби отримати таку жалку і пекучу для нього відповідь. Очі людські, він був переконаний, здатні розповісти неспівмірно більше, ніж людські слова, прудка думка людини встигає почуття миттєво вдягнути в одежину лукавства, виривається слово, яке хочуть інші почути або лише вигідне самій людині, її его, навіть тоді, коли вона сама не помічає – очі ж є віконцем у внутрішній недоступний світ, через них лише можна видивитися правду душі.
І він таки подужав сам себе, до начальства Галицький виїхав із запасом – бодай на ту вирішальну хвилю, але він зазирне у вічі Югини.
Галицький уперше в житті проминув рідний дім, лише оком накинув на заметені завірюхою східці, на які подавно ступала людська нога; тільки невсипущі горобці ледь помітні хрестики лапок полишили на тому снігові, незайманому і незрушному – кинув оком і, тамуючи кольку в душі, що низонула раптово й безжалісно, відвернувся й далі ішов.
Уперше після дитячих літ він переступив поріг Купріянової хати, навіть снігу з чобіт не оббив, переступив ватяними ногами, такими тяжкими, мов до них поприв’язував хтось по добрячій каменюці. Обидві жінки були у хаті, свекруха, хекаючи, сікла буряки, а Югина рогачем у піч чугун ставила. А як глянула Югина на гостя, то так і заціпеніла з рогачем у руках, мов рекрут із рушницею напоготові.
– Ти?.. Ви?.. З того світу? – запикала і замовкла.
Свекруху теж правець ухопив, тільки не було в її погляді того жаху, що у невістки.
– Принесла нечиста… – прошелестіла старими вустами, як сухий сніг шелестить у водохрещенський мороз поверх учерствілих раніше уже наметів.
Вони стояли одне проти одного, вона з рогачем, що приклеївся до долонь і не міг уже, видавалося, до віку відклеїтися, і він з необтрушеним снігом на плечах; він бачив, як тане в очах Югини той перший жах, повільно так тане, мов принесений сніг на одязі, натомість з’являється біль, здивування, десь повільно, з неймовірної далечіні засвітилася і набирала сили іскорка, яку він бачив уже один раз, коли проводжала вона його з села, і яку повік не забуде; Югина не зрушила з місця, але все її єство враз ожило, як по весні оживає дерево, і те життя уже чутне ще до появи першого листя.
– А похоронка? – видихнула, на більше не здужала слів.
– Довго розказувати, – Галицький і не потребував, власне, слів, він уже в очах її прочитав те, чого сюди йшов, заради чого картав і мучив себе, ятрив, немов кислотою, сумління; він безпомильно вичитав правду душі, і писана вона була чіткими літерами.
Раптом здогад в Югини змайнув, як блискавиця далека край неба у надвечір’ї, рогачі врешті відклеїлися від долонь і впали, а сама вона різко повернулася до свекрухи:
– Ви знали?! Бога ради, скажіть правду хоч раз у житті: ви знали?
Правець облишив нарешті свекруху, і кинула вона, мов жменю розпечених мідяків на сніг:
– Стиду в тебе не було і не буде…
Танув і шкварчав той сніг під розпеченими мідяками.
– Збирайся, – тихо сказав Галицький. – Більше я тебе тут не залишу.