Кесонна хвороба

Іван Корсак

Ще якусь мить після вибуху вони лежали оглушені, а тоді першим підвів голову і роззирнувся Іван Степанович. Люди мерщій розбігалися, чимшвидше і якомога далі від можливої ще якої біди, легко поранений немолодий і простоволосий чоловік, постогнуючи і накульгуючи, старався й собі впідбіги чеберяти, а двоє незрушно лишилися на мерзлій землі, можливо, уже назавжди…

– Всі наші вціліли? – перепитав Галицький, витираючи з рота зворотним боком долоні сніг навпіл із землею.

Обачно піднялася з землі Югина, звівся Михайло, фуркнувши і головою крутнувши, мов з води, – лежати лишився один Григорій.

– Вставай уже, – торкнув легенько його рукою Михайло.

Сазонов розплющив очі і простогнав:

– Здається, впіймало, у бік…

Михайло рвучко відкинув його полу – одяг на півбока просякнутий кров’ю.

– Знімай сорочку. Швидко! – похопилася до Галицького Югина, і як той, все зрозумівши, зняв, стала дерти її з тріском на смужки замість бинтів. Кровотечу якось зупинили, швиденько перев’язали, обережно піднімаючи важкуватого досить Григорія, і пораненому, здається, полегшало. Гуртом, спотикаючись, внесли його з неабиякими зусиллями у квартиру Василюка.

– Лікаря б терміново зараз, – Югина стямилася перш за чоловіків.

– Ліпше б священика, – впівголоса докинув услід Григорій.

– Дурниці, ще рясту немало топтатимеш, – висварив був Михайло, але не вельми якось упевнено.

– Відтоптав, хлопці, я чую, – лизнув Григорій губи, що швидко шерхли. – Але якщо відійду без сповіді, то хоч ви мені… хоч тепер ви мені пробачте…

– Ти про що? – насторожився Іван Степанович.

– Уся затія з короною – то мої, хлопці, витівки, Колчак швидко йшов на Москву, ми його в Кремлі коронувати збиралися. І не липовою якоюсь короною, фальшивкою сміхотворною, ординського хана дарунком, що за Мономахову шапку кілька століть видавали, а короною справжнісінькою, руського короля Юрія II. Тепер же на Колчака не маю надії, на золотий запас Росії також, усьому капець… і мені заразом…

– Ну, а з кров’ю? То що, то чиє бузувірство? – видавив із себе через силу Галицький.

– Не відрікаюся, наше шаманство, – з натугою перехиливши голову, сплюнув сукровицею Григорій. – Чи в Колчака, чи в когось іншого, якби адмірала раптом убили, словом, у коронованої особи мала бути справжнісінька частка крові Рюриковичів. Ще в університеті я до цього докопався, Іване, ти, чоловіче, про це й не здогадувався, що в тебе не тільки прізвище Галицький, ти справжній нащадок родини Галицького князя Юрія Тройденовича… От і заманулося влити твою кров, як символ, додати новому монархові крові Рюриковичів та П’ястів – так зверхники наші намізкували…

Іван Степанович щось пригадував з університетських років, тьмяне таке й мерехтливе якесь Григорієве присукування в один час, доки не послав його вздовж Бібіковського бульвару, сам же далі полковника Галицького, можливого предка з часів руйнування Запорізької Січі, драбинкою власного родоводу не дійшов, терпцю забракло, та й віхола така закрутилася, що не до того було… Але про ймовірне коронування Колчака він чував, його керівництво давало читати копію перехопленого листа Троцького до французьких комуністів.

«Л. Троцкий. Письмо к французским товарищам

(Товарищам Лорио, Росмеру, Монатту, Перика)

Дорогие друзья!

Пишу каждому из вас в отдельности, ибо с каждым из вас связан личной дружеской связью, и пишу всем вместе, ибо со всеми вами нас соединяют общая идея, общее знамя. Несмотря на блокаду, при помощи которой господа Клемансо, Ллойд-Джордж и другие пытаются отбросить Европу в средневековое варварство, мы внимательно следим отсюда за вашей работой, за ростом идей революционного коммунизма во Франции. И я лично с радостью узнаю каждый раз, что вы, дорогие друзья, стоите в первом ряду того движения, которое должно возродить Европу и все человечество.

Сейчас наша Советская республика переживает момент наивысшего напряжения своих сил для того, чтобы окончательно ликвидировать военные покушения на пролетарскую революцию. Мы имели за последние два месяца значительные неудачи на нашем южном фронте, особенно на Украине. Но позвольте сказать вам, дорогие друзья, что в настоящий момент Советская республика крепче, чем когда бы то ни было. Мы разбили Колчака. Русская и иностранная буржуазия, в том числе и ваша французская, надеялась короновать Колчака в Кремле короной самодержцев. Войска Колчака подходили к Волге. Сейчас армии Колчака разбиты и рассеяны».

Раптом Михайло, ніби щось пригадав давно забуте, яке силкувався довго знайти в закутках і закапелках пам’яті, і таки нарешті з великим трудом все ж відшукав, раптом перепитав:

– А чого ж тоді зверхники ваші, надумавши очистити від намулу ім’я Росії й омолодити аж до крові, чому на півдорозі спинилися? Нащо триматися, як воші кожуха, старих імперських кордонів приміром?

Григорій із докором кинув оком, утомленим і зболеним, на нетямущого, видавалося йому, товариша.

– Бо буде завтра, і нам потрібен простір. Ніхто не вгадає сьогодні – годуватиме завтра людей земля чи вода, небо чи надра. Віками наш люд руйнували, розбещували і зледащували, і непросто відразу господарки навчити, жити чужим куди простіша наука…

– Якийсь переспів, десь чув подібне, – розсердився Михайло. – Перш ніж любити народ, треба його в лазню зводити… Стара побрехенька, до того ж зверхня і досить зневажлива.

– То правда, треба час переходу від грабежу до зарібку, інакше вибух. На всенький світ бубухне, нікому мало не здасться.

– Не вірю тобі, а ти людям своїм не віриш. Дай людині свободу, і вона собі раду знайде, ще й зверхників таких велемудрих прогодувати зуміє.

– Свобода п’янить, – чи то Григорію затісно груди забинтували, чи просто забракло повітря, бо все важче давалося йому кожне слово і все більшою ставала перерва між тими словами… – Є кесонна хвороба у водолазів, коли випірнути з глибини і втрапити без переходу на свіже повітря – закипить неминуче кров.

– Ти не віриш у свою країну.

– Я вірю… Але водночас… і боюся її…

Григорій застогнав знову, раптом закашлявся, і цівка крові збулькнула і потекла з кутика рота. Михайло простяг руку витерти, але почув лише тихий хрип:

– Бувайте…

Югина ще кинулася пульс перевірити, але Галицький тільки заперечливо рукою махнув. Тіло пораненого здригнулося, напружилося наче, тоді випросталося, як по команді струнко, і, ще раз здригнувшись, завмерло.

Вони довго стояли так, ошелешені стрімкими подіями, не здатні не тільки слово вимовити, а й бодай ворухнутися. А тоді Михайло повільно провів рукою обличчям Григорія, закриваючи очі покійнику.

Примітки

нащадок родини Галицького князя Юрія Тройденовича – у нього не було дітей, всі його «нащадки» – самозванці (діти лейтенанта Шмідта). – М. Ж., 25 травня 2024 р.