На березі Стиру

Іван Корсак

Коли у винайманій кімнатці Галицький із давно омріяною втіхою жбурнув нарешті в куток пожитки, а Югина на підвіконні, вкритому густою пилюкою, єхидно виписала мізинчиком слово «Іван», то засміялася так щиро, що в нього й душа розмерзла.

Та сімейним затишком мало Галицькому випадало тішитися – клопоти з першого дня обсіли його, як мухи у Спасівку, дзижчали вони здебільшого вельми загрозливо і дражливо. Уряд кочував Україною, заграви здіймалися й підсвічували похмуре небо над усією землею, військо по черзі відбивалось від білих, червоних, поляків, а то й водночас від усіх заразом, та ще отамани на півдні, живучи довірою змученого селянства, переходили, як із хати до хати колядники в різдвяні свята, від одної армії до іншої, що ворогували і бились на смерть одна з одною. Тут же, на заході, наростала польська загроза, а що вже говорити про дрібніший клопіт – корону Юрія II так і не вдалося знайти, мовби ворожка яка в невидимку перетворила її, на додачу ще й арештований на кладовищі друкар, що так пручався тоді, гарчав і шкірив зуби, мов молодий тхір у капкані, примудрився з нечуваним нахабством серед білого дня драпонути з в’язниці.

Корону ж Галицький продовжував уперто таки шукати, навіть шляхи досліджував, якими вона зі стольного града Володимира могла б у замок Любарта втрапити. Задля цього він їздив у Володимир, зустрічався зі вчительством старшого віку та дослідниками і шанувальниками старовини. Водили його на місце, де стояла колись церква Святого Юрія і де, цілком імовірно, були поховані Юрій І та Юрій II. Звісно, через війни та лихоліття храм не зберігся, хіба підмурівки в землі десь тут, на городі тутешнього міщанина, чи навіть дорога тепер по них проходить. Така гіркота спадала на душу Галицькому, гіркіша куди пилюги давніх століть у замковому підземеллі: на місці намоленому, на місці храму, де покояться кості двох останніх українських королів, тепер кури гребуться та по костях тих, клекочучи букшами, з гуркотом на базар вози проїжджають.

Що ж, думав Іван Степанович, здобудемо ми свою державу – і більше ніхто не допустить глуму над пам’яттю цієї землі.

За морокою різною збігали дні так, мов відразу за досвітком наставав пізній вечір.

А через якийсь час прийшов Галицькому лист із села: добряче потріпаний і пожмаканий трикутник із плямами та багатьма штемпелями, бо довга дорога йому, певне, судилася, доки наздогнав він Івана Степановича. Та найбільше спантеличив і подивував несподіваний підпис на трикутнику: «Галицькій Югині». Він подав того листа, й очі Югини насторожилися, і подивом поповзли вгору дуги брів.

– От нас уже й поженили, – тільки й мовила.

То писав сільський поштар, рядки не вельми вправних каракуль гуляли собі то вгору, то вниз, писав хімічним олівцем, навіть здогадатись неважко було, на якому слові того олівця слинив.

«Добрий день, а може вечір, – читала повільно вголос, плутаючись у літерах, читала так, як написано було на пожмаканому й поплямленому папері. – В перших рядках мого письма прошу простити мине за великий гріх та провину пирид вами. То я ховав листи Івана Степановича, їх мніго вам приходило, бувало по килька за день. За те мині ваша свекруха теличку дала».

Які тільки бувають прості відгадки на позірний погляд заплутаних і химерних життєвих вузликів, думав Іван Степанович, слухаючи листа з обов’язковими сільськими новинами, хто помер і хто народився, от тільки діток на світ білий заявлялося куди менше, аніж тих, хто прийняв від місцевого священика останнє причастя…

Писав поштар, каючися, що зовсім недобре з душею своєю йому повелося, щось гризло все, точило й смоложило її, тож віддав він назад ту теличку, яка здохла небавом, здохла, певне, з недогляду – занедужала геть свекруха, відняло праву руку і ногу, тож тепер, як підбита курка, хіба зрідка може вистрибати на подвір’я на одній нозі. Син, казали, згинув десь на фронтах, і не має кому навіть води подати. Говорив поштар свекрусі, що, може, Югина зглянеться, але згадала та свої слова, щось про волосся, яке на долоні вирости мало…

Югина простягнула листа Галицькому, він узяв його й теребив у руках, як річ, із якою не знав, що вдіяти, глянув лише на останній рядок: «Тико простіть мине, бо вже скоро й мині в вічну путь лаштуватися».

– Я заберу ту… – затнулася Югина на слові, бо не знала, як вимовити, сказати давно забуте «матір» було над силу, «свекруха» теж не до ладу, бо яка вона їй тепер свекруха. – Я заберу ту… жінку.

– Ку… куди? – кудкудакнув ошелешений Галицький, може, не так із неприязні, хоч і таке йому самому чулося, нащо лукавити, але насамперед ошелешила його нездійсненність наміру, куди – в цю винайману кімнатку, де й двом не зразу розминутися, та ще й у такий час, у який, як поведеться гірше, а на те заходило, він не знатиме, куди і як йому навіть Югину притулити.

Вона не сказала нічого, тільки подивилася довгим поглядом, в якому тихо бриніли жаль і образа, біль і співчуття чужому стражданню, надія на розуміння і прощення її вчинку, від якого відмовитися несила…

– Чини, як душа каже, – врешті вимовив, потамувавши опір усією силою, яку тільки знайшов і з себе вичавив, вимовив Іван Степанович якимось казенним голосом, мов у себе на службі.

Нові клопоти на Галицького ринули з настанням весни, коли вже польські війська підступали до Луцька, потекли вони таким бурхливим потоком, яким Стир ніс скаламучену воду, що клекотіла, закручувала її у вирви, немов річка тішилася і не могла натішитися волею та довгоочікуваним своїм повноводдям. Галицький із Грицанчуком зібралися в Жидичинський монастир, вони мали там невідкладне завдання, але в думці Іван Степанович тішив себе надією, що попутно вивідає щось про підземні ходи від замку Любарта до древнього-предревнього монастиря, куди приїжджав молитися ще перший український король Данило Галицький.

Сторож на замковій брамі, як завше, поштиво вклонився, але Галицький замість відповіді раптом швидко спитав:

– А то що за чоловік пройшов попереду нас? Замковим майданом чимчикував, ледве накульгуючи, немолодий уже чоловік із сумкою за плечима, із сивим довгим волоссям, як у монахів деколи.

– То обчество інвалідне, пожертвування збирає. Тільки негусто в нас, – пояснив шепелявий сторож.

Якась підозра кольнула Івана Степановича, отак, про всяк випадок, він гукнув навздогін:

– Ей, зачекай, чоловіче!

Та сивий довговолосий чоловік не зачув і шкутильгав собі далі.

Галицький із помічником швидко рушив услід, гукнувши було ще раз, та й чоловік чи й далі не чув, чи просто не звертав уваги, хіба ходу наддав. Вони зірвалися на біг, і чоловік собі теж, тільки вже, на подив, не кульгаючи зовсім, ось він домчав до схилу і став стрімко спускатися до ріки. Галицький із помічником бігли щодуху, ризикуючи навіть, спіткнувшись, покотитися клубочком, незнайомець почав віддалятися, і врешті зірвав із себе, наче шапку, те довге і сиве волосся – а як на бігу озирнувся він, упізнав Галицький того друкаря, що так гонорово оповідав про таємниці друкарства і так затято янчав, уже пов’язаний, на кладовищі. Ось він добіг до берега і з котячою вправністю стрибнув у човен, відштовхнувся щомоці веслом від землі. Вони теж добігали до краю води, але толку з того небагато мали, бо човен все далі відходив від берега і, підхоплений повеневими розбурханими потоками, зносився з дивовижною прудкістю вниз.

На бігу помічник вихопив револьвера і, різко спинившись, прицілився з коліна.

– Не стріляти! – вигукнув засапаний Галицький.

– Ні в якому разі!

Він уже знав, що за спиною у торбі молодика, який швидко віддалявся річкою, він уже знав напевне, потреби не мав навіть із цікавості, якби міг, зазирати…

Та гримнув постріл, в запалі погоні помічник, здається, не встиг спинитися, молодик перегнувся і схопився за живіт обома руками, наче збирався голосно розреготатися чи то із себе, чи зі своїх переслідувачів, він ще хитнувся з боку у бік чи то від болю, чи то човен його хитав і, раптом змахнувши руками, наче злетіти увись намірився, шубовснув у воду. Порожній човен крутнула було течія і, безпорадного, понесла й потягнула вниз ще стрімкіше.

– От і зробила історія ще один виточок, – сумно сказав Галицький, дивлячись у даль з-під руки, аби якось прихистити очі від сонця, що зблискувало сліпуче на гребенях хвиль, – стрімко котив повеневі води Стир, неймовірної сили вирував і кипів потік, зривала і несла з собою прибережні кущі потужна повінь, віковічна природа являла своє нездолиме торжество і невигадану та ненаграну велич.

І нехай, думав Іван Степанович, життя однаково триває. Під цими каламутними і прудкими хвилями опинилося його наукове відкриття та задумка дисертації, а Сазонова мрія перекочується собі дном, мрія про оновлення держави, очищення від іржі та лукавих міфів, романтичний намір з ординської резервації створити прекрасне цивілізоване царство; і нехай, думав Галицький, он за спиною височіє століттями замок і буде ще височіти віками, ставши не раз оберегом краю: то об стіни Лучеська обламав свої зуби, вражені карієсом невситимої жадоби, Андрій Боголюбський, з-під стін цих сповнені жаху втікали світ за очі ординці хана Куремси; замок незрушно буде стояти, наче пам’ять, а пам’ять така ж міцна, як ці древні мури, а може навіть дещо міцніша…