Викрадачі

Іван Корсак

Не було іншого вибору в Івана Степановича, як вертатися з Югиною в Луцьк. А тут клопіт набігав за клопотом, наздоганяв один одного ще й поганяв ним – найпершим ділом мав Галицький, звісно, завершити справу зі справжніми чи фальшивими гривнями, що невідь звідки лилися річкою. То було бідою не лише цього краю, а всієї держави – їхнє розвідуправління навіть порахувало, що в обігу на той час ходило 342 різних грошових знаки. Найважче гривні суперничалося з донськими грошима, бо вони конвертувалися з валютами антантівських країн, зрештою, псували фінансову погоду й дрібніші конкуренти – махновська реввійськрада і собі видрукувала купюри, де з одного боку писано: «Анархія – мати порядку», а з другого – хуліганський віршик…

Падав, підхитуючись і кружляючи, тихий сніг, Іван Степанович із Грицанчуком неспішно йшов вулицею нічного міста, що поринало в сон і гасило одне за одним жовтаве і мерехтливе світло каганців у вікнах. Останнім часом вони все частіше виходили на нічні чергування, коли разом зі штатними патрульними командами, а подекуди, як зараз, лише удвох – ідуть собі та й годі припізнілі перехожі.

Уже на околиці Іван Степанович не повернув, як звично, назад у місто, а попростував далі – на подив Грицанчука.

– Зайдемо на кладовище, – запропонував Галицький, не пояснюючи причини.

Поміж похилених і напівзогнилих хрестів, обминаючи горбки присипаних снігом давніх могил, вони пробиралися до середини кладовища й опинилися врешті біля старої дерев’яної, вже мохом порослої каплички.

– Станьмо в затишок, – упівголоса запропонував Галицький. – Хоч сніг не падатиме на голови.

Вони довгенько стояли так, підперши спинами перекособочену стіну і вслухаючись у тишу, безмірну і безконечну, в якій, видавалося, навіть чутно було легкий шурхіт лапатих сніжинок. Аж здригнулися, як мало не над головою на розлогому й дуплистому дубові зойкнув, а тоді зболеним заупокійним голосом стогонув сич.

– У-у-у, – покотилося над принишклим кладовищем, невидимий сич ще спросоння лопотнув крилами, і знову тиша зоставалася володаркою безроздільною білого і безкрайнього зимового обширу.

Уже й мерзнути почали, Грицанчук хилитатися став легенько, з пальців на п’яти перехилюючись та лаючи в думці начальство за незрозумілу химерну вигадку. Аж раптом із міста долинув дзвін, ледве чутний, що пробивався якось крізь снігову пелену, – і насторожилися обоє.

А ще через кілька хвилин почулися тупіт кінських копит і поскрипування санного полоззя. Крізь просвіт дерев побачили вони на білому тлі санну упряжку, що стрімко наближалася до кладовища. Прив’язавши лійці до крайнього дерева, три силуети з лопатами і гвинтівками через плече швидко пішли поміж могил в напрямку каплички. Галицький із Грицанчуком обачно, аби не скрипнути під підошвами снігом, заховалися за ріг.

Кроків за двадцять від них троє чоловіків спинилися, скинули гвинтівки і шпарко взялися розкопувати свіжу могилу.

– То справді мерців крадуть… – навіть не прошепотів, радше прошелестів Грицанчук, в якого від негаданого видива піднебіння й язик задерев’яніли і висохли, а сорочка на спині чомусь стала бляшаною.

– Чекаємо, нехай копають, – шепонув йому Галицький.

Чорне груддя з могили злітало вгору в обидва боки, горбки свіжої землі на очах виростали, ось уже троє, крекчучи, виставили труну.

– Та ми ж трьох не пов’яжемо, – шелестів усе ще дерев’яним язиком в сухому роті помічник.

– Стояти! Стрілятиму! – гукнув на всі груди Галицький, і його попереджувальний постріл угору розірвав кладовищенську тишу.

Зблиснув спалах із гвинтівки у відповідь – і куля, цвьохнувши, впилася поряд у бруса старої каплички. В ту ж мить із десяток чорних тіней з різних боків метнулися до розкопаної могили, дзявкнуло кілька безладних пострілів, Галицький та Грицанчук, пригинаючись, і собі рвонулися до загадкових копачів. Клубок людських тіл закрутився в снігу, перемішаному зі свіжою землею, хтось болісно зойкнув…

Як усе спалахнуло раптово, так ураз і затихло. Троє невідомих лежали на землі, двоє пов’язаних, а один, розкинувши руки, вже й не потребував цього – з дірочки в скроні збулькувала кров і темна пляма біля голови на снігу все ширшала.

Галицький навіть у напівтемряві відчув на собі чийсь погляд, мов штрикнув його хто гострим, – один із двох зв’язаних був молодим чоловіком, струнким і тендітним, немов дівчисько. Іван Степанович пригадав, як у друкарні Блонка той гонорово пояснював йому тонкощі друку.

– А, то ви, пане майстер, – сказав без особливого подиву, тільки здригнувся, мов струшував із себе злість і ненависть того погляду молодика.

– Зніміть із труни віко, – розпорядився Іван Степанович.

Зі скрипом, підважуючи багнетами, зняли віко й поклали поряд.

Мерця у труні не було.

Замість покійника до самого верху натомість лежали жужмом пачки грошей, ті пачки були перев’язані паперовими стрічками, тож, певне, досі не вживані.

Грицанчук мимоволі тільки присвиснув пересохлими, як листя торішнє, губами.

Як верталися уже в місто саньми із пов’язаними двома бранцями, помічник довго мовчав, але врешті не втримався і спитав в Івана Степановича:

– Ну не крийтеся, розкажіть, як ви розкусили…

Вони в’їжджали в місто, густішав сніг, і Галицький прикривав лице коміром від заметілі.

– У байки про викрадення мерців я, звісно, не повірив одразу, хоча й не відмахнувся від них… Ніякі фальшивомонетники так швидко не приловчилися б друкувати гроші, тому витік треба було шукати з друкарні. Знайдена нами пачка двадцяток, пам’ятаєте, стала тому підтвердженням. Просто отой молодик, що на сіні оно лежить, то майстерний актор, я цікавився ним – той парубчак навіть в літньому театрі жіночі ролі примудрявся грати, як бракувало акторів. Він друкував надлишкову кількість грошей, вкидав тихцем у паперові обрізки, і, попри постійного охоронця, потроху виносив. А місто ми перекрили щільно, навіть люди нас лаяли останніми словами, буцімто ми завели поліцейські, колишні порядки. Тож як збиралася більша кількість грошей, вивозили у труні – кому спаде на думку покійника обшукувати…

Піший патруль, перепинивши коней, узявся прискіпливо перевіряти документи, але впевнившись, що свої, махнув тільки рукою, мовляв, проїжджайте.

– І опівнічними дзвонами теж не привиди калатали, – продовжував Галицький, – а отой дітлах, що дурив вас сірниками для матері… То братанець оцього молодика, обоє з офіцерської родини. Кінний патруль був у місті один, і як він наближався до Старого міста, то дзвони подавали сигнал, що час забирати з труни гроші. До кладовища, хай би й що там траплялося, патрулі вже б не встигали. Тільки один раз не зуміли закопати вони могили, бо випадковий хтось налякав, от і пішов поголос про викрадення мерців… А далі все просто – третю добу, тихенько змінюючись, сиділа на кладовищі наша засідка.

– Здається, настав час випустити лікаря, якого ми викрали для його ж порятунку, – докинув Грицанчук. – Та вибачитися перед ним. Бо в цей химерний час різне могло з ним трапитися…

Решту ночі, здавши впійманих викрадачів мерців, вимерзлі і виголоднілі Галицький із помічником досипали без снів.