Збурений Київ

Іван Корсак

Іван Степанович з Югиною добрались до Києва з бідою навпіл, і Галицький з полегшенням, аж голосно хухнув, мов сукувате поліно перерубав, скинув з плеча на підлогу важкуватий вузол з пожитками – добре, що Василюк жив на околиці, в комерційному будинку купця Гальперштейна.

Михайла застали не самого, на дивані розсівся, розкинувши широко руки, мов зібрався пливти на спині, Сазонов: забачивши прибульців, він усміхнувся звичною своєю усмішкою, яка починалася з невеличкого для такого широкополого обличчя рота, а тоді розпливалася кругами все ширше, як по воді після кинутого каменя, тлустим лицем Григорія.

– Гостям завжди раді, – похмуро, на противагу Сазонову, привітався господар. – От тільки час для гостини не найкращий. Прорвалися війська Антонова-Овсієнка, ось-ось перші частини червоних увійдуть у місто.

Вони не встигли навіть чай, нашвидкуруч запарений Михайлом, допити, як стрілянина, що чулася досі поодаль, раптом стала зовсім близькою, а вулицею, з вистуком кінських копит, як швидкісного потяга на стиках рейок, стрімко промчав перший загін кінноти. Другий загін уже йшов швидкою риссю. Кіннотники в різношерстому одязі, але всі в шапках з перев’язаними навскіс червоними стрічками, сторожко роззиралися по боках.

Михайло з Григорієм і Галицький з Югиною відступили крок від вікна, бо в зайву цікавість ще пальнути можуть, і мовчки вглядалися в обличчя людського валу, мов там дивом якимсь можна вичитати, що несе з собою цей обшарпаний, утомлений і голодний вал. Раптом з даху будинку навпроти хряснув, як зламана суха гілляка, одинокий постріл – і крайній вершник посунувся та впав на брук. Передній із колони, очевидячки, командир, рвучко крутнувсь на коні, гаркнув два слова – і з десяток вершників зламали стрій, спішилися і метнулись до найближчих будинків.

Людей виганяли в подвір’я у чім застали, хто встиг накинути пальто чи кожушка, а хто й ні, Михайлові з гостями теж опиратися не випадало – десятків зо три мешканців двох найближчих будинків вже тупцяли на свіжому, лише трохи поцяцькованому чорними крапками вугільної сажі з димарів, вранішньому снігові.

Двоє червоноармійців вийшли наперед і наказали спантеличеному і стривоженому людові вишикуватися в ряд.

– На ваших очах вбили нашого товариша. То постріл у революцію, і вбивця буде покараний. Він має зізнатися сам.

Вигнаний люд з теплих домівок на лютневий сніг люд брали дрижаки, але не тільки й не стільки від холоду, як від лихого здогаду, нащо їх тут морозять.

– Чужий не стріляв, – вів далі червоноармієць. – Якщо сам не зізнається – маєте ви назвати. Інакше кожен п’ятий буде розстріляний – на роздуми три хвилини.

«Це ж треба було стільки доріг війни намотати, щоб ось так по-дурному, випадком влипнути», – мізкував у пошуках виходу Іван Степанович, поправляючи пальто на плечах Югини, – вишикувані сперш у ряд люди з холоду стали тулитись одне до одного, збивались до гурту; можливо, так підсвідомо рятується в час небезпеки овеча отара.

Галицький дивився, як перегиркуться, поспішаючи, червоноармійці, і ковтав гіркоту негаданої, непередбачуваної, сліпої якоїсь біди. Тут вагань не було, кожен п’ятий мусить втрапити під страшну лічилку і буде розстріляний. Може втрапити він або друзі, а може, що найстрашніше, тільки вона… І вперше за багато років страх дрібними холодними голками взявся поколювати спину: невже доля на таку підлу вигадку здатна – спершу дарувати Югину, подражнитися просто, мов із хлопчака, і знову відібрати, а він має стояти отак, безпорадний, навіть не відаючи, що може вчинити. Бо не встигне він, навіть якщо ризикне, перестріляти всіх, зате напевне тоді їх не тільки з Югиною й друзями, а й весь переб’ють цей люд, що трясеться від холоду й страху поряд із ним на морозі – хто в піджачку, а хто в блузці, хто встиг узутися, а хто в кімнатних капцях, як бусел у приморозки, переступає з ноги на ногу – і тулиться інстинктивно одне до одного безпорадною і нажаханою отарою.

А ще більше страху допікало чомусь відчуття провини, незрозумілої і непоясненної, хоч розум казав, що не має він у чомусь собі дорікнути, не дано людині знаття наперед ні на день, ні на частку секунди.

Тим часом червоноармійці шикувалися, і наперед вийшов один, певне, старший.

– Готуйсь! – як виляск, почулась команда, і бійці затріщали-заклацали, перезаряджаючи, затворами.

А може, він справді винен, тільки не зараз, а ще навесні вісімнадцятого, коли в нього була змога впритул, з кількох кроків, навіть вельми не цілячись, поквитатися з Антоновим-Овсієнком. І тоді не прийшов би саме цей загін, а як був би – то інший і в інший час, і не стояли б Югина та його друзі отут під прицілом, саме так і саме в даний момент цього б не трапилося.

Тоді, навесні вісімнадцятого, ще й рілля під плугом не вся зачорніла, заслали Галицького в полк Махна, той полк саме ввійшов у другу революційну армію Антонова-Овсієнка. Спершу стояли вони в охороні у Чадлині, що північніше Гуляйполя, але в середині квітня полк збунтувався – лиховісними суховіями неслися пожежі й грабунки багатших селянських подвориць, садибу заможного землевласника Класека обдерли до липки і вбили самого господаря, натомість у ній утворили «зразкову анархістську комуну». У час, коли з воріт, важко постогнуючи букшами, викочувалися селянські вози з зерном на посів, зі зразкової комуни викочувалася серед білого дня, спотикаючись і підгикуючи, лише п’яна пісня.

Полк, що складався з демобілізованих солдат ще царської армії, тобто селян здебільшого, не стерпів, таки збунтувався і визнав Центральну Раду. Спершу шарпанина і мордобій, тоді стрілянина, хто за батька Нестора, хто проти – і непереливки довелося прибічникам батька, на якого тоді немалі надії покладав не тільки Антонов, а й Ленін із Троцьким. Зле їм зовсім було б, якби Антонов-Овсієнко не прислав на поміч махновцям бронепоїзд Баленковича. Галицький менш ніж із сотнею махновців таки прорвався до бронепоїзда, що відпльовувався гарматним вогнем від переслідувачів, – Галицький мало не зіткнувся з Антоновим і Махном, що знервовано між собою про щось говорили, доки інші юрмилися і штовхалися біля вагона, намагаючись чимскорше заховатися і прихиститися за броньованою стіною.

Він зустрівся з Антоновим поглядом лише на мить, видавалось йому, в погляді Антонова змайнув було острах чи пересторога, чи інстинктивне чуття не свого – і так само у Галицького змигнула думка: тут можна стріляти, в сум’ятті й безладі буде шанс уціліти й утекти. Думка змайнула раптово і згасла – вб’єш цього, то пришлють ще підлішого…

Тепер, стоячи з Югиною під карабінним прицілом, він шкодував за тодішньою своєю легкодухістю, шкодував аж до щему в душі, що цього тоді не зробив, не скористався бодай мізерним шансом; і, може, то було найсуттєвішою помилкою його життя, чому нема вороття і не буде – як і самого, здається, життя.

– Час минув, – червоноармієць вийняв із кобури маузера. – Рахувати кожного п’ятого буде хтось із вас. Ось ти, – дулом маузера тицьнув у бік Югини.

Вона сполотніла, хапонула повітря ротом, мов зібралась вельми глибоко пірнути.

– Я-я… н-не тутешня, – тільки й знайшлася, а Галицький повільно опускав руку в кишеню до пістолета.

– Чого ти панькаєшся? – буркнув на товариша другий червоноармієць, виймаючи лимонку. – Ніколи нам, ану всі за будинок.

Глипнувши з острахом на гранату в руці, недавні вершники метнулися за ріг дому, а людська отара завороженими очима вп’ялася в невеликий предмет, що так несподівано й нагло за частку секунди міг навік перекреслити всі недавні їхні сподівання й надії. Червоноармієць рвонув чеку і підкинув лимонку угору, понад людські голови, а сам у котячому стрибку впав у сніг.

Люди й собі, із запізненням від заціпеніння, сипонули й шарахнулися у різні боки, падали і припадали до мерзлої землі – гримнув оглушливий вибух…

Примітки

полк Махна – ніякого «полку Махна» навесні 1918 р. не було й не могло бути, бо сам Махно перед наступом німців утік на Дон. – М. Ж., 25 травня 2024 р.

у Чадлині – ніякого Чадлина в Україні нема, є містечко у Синельниківському районі Дніпропетровської області (52 км на північ від Гуляйполя) – М. Ж., 25 травня 2024 р.