Коханка

Олександр Корсун

И эта чудесная дева – не тайна:

Я высказать душу готов…

Гребенка

Буває зо мною – наприндюсь мов сич,

І люльку забуду, і люлька погасне;

Ще високо сонце – мерещиться ніч,

На думці ж і небо, і сонечко ясне…

Під небом тим діда, і брата свого,

І добрую неню, і рідного батьку

Колись я покинув; ще мало й того:

Покинув там гарну дівчину-коханку.

Мов небо очиці у неї; мов яр

Зеленая плахта, зеленая юпка;

Покрімкою, начебто сизая сталь,

Попідперезалась коханочка-любка;

Волосся ж то… Боже мій! – що за коса!

Та пишна, та гарна – мов золото сяє;

Чистесенький голос, мов тая сльоза, –

І сльози, мов річки, течуть, як співає.

Та хто ж ся коханка? – Деревня вона

Антипівка: там-то колись я родився!

Лети лиш до неї з Украйни луна,

І татові, й нені, і їй поклонися.

Блакитні очиці коханки – отсе ж

Блакитне антипівське небо так сяє;

Покрімка, що підперезалася, – се ж

Бірюча в леваді собі протікає;

Мов плахта, мов юпка – зелена трава,

Квітками, мов гильце, розубрана хвацько;

Мов тая коса у коханки – бува

Там жита, пшениці і проса багацько;

Як мати голосить на труннях хлоп’ят,

Як тяжко та важко каліка співає,

Так в мене на думці тим часом буває,

Як здумаю рідну співанку співать…

Примітки

Вперше надруковано в альманасі «Сніп», 1841 р., с. 220 – 221.

Подається за першодруком.

Слова епіграфа взяті з твору Є. Гребінки «Признание» (1839).

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 308 – 309.