Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Тихон закладає своє майно

Григорій Квітка-Основ’яненко

– Ану, стара! – так казав він, прийшовши до жінки. – Яку тобі і дочкам треба одежу, саму найнужнішу, те собі відбери і доглядайте як ока, щоб на год і більш стало, бо не буду вам нічого нового справляти, аж поки нас господь не помилує, а залишнє усе подай.

– А тобі нащо? – питала жінка.

– Але! я то вже знаю нащо. Відбирай же швидш та й ке сюди.

– Що ж там відбирати? себто і плахти, і юпки, і намиста, і мої очіпки?

– Атож! Усе, до чого тепер діла нема, усе подай мені.

– Та що отсе ти вигадав? А у чім же я або дівчата на празник вийдемо у люди?

– Минулись наші празники і гуляння! Тепер думаймо, як пропитатись та й людям поміч дати… Та годі довго базікати: коли не хоч виньмати, так ке ключ від скрині…

Ще Тихон і не договорив, а вже Стеха, його жінка, і рвонула ключ від пояса, і кинула йому під ноги, а сама й вибігла до дочок, щоб їм пожалітись; бо вже знала натуру свого старого, що коли що надумав, то хоч спор, хоч лайся, а вже він від свого не відступиться. І вже не буде багато говорити та намагатись, а мовчки зробе, як хотів.

Підняв Тихон, не кажучи ні слова, ключ, відомкнув скриню і усе-таки мовчки став розбирати. Що їм відклала, що особе відбира; а як докінчив зовсім, підняв своє та, йдучи у кімнату, каже жінці і дочкам: «Поскладайте ж любенько, що вам зосталося».

А Стеха з дочками, зібравшись у сіни, навзрид плачуть і мов – крий боже – по мертвому голосять; а Тихон їх і не вважа. Як же пішов він у кімнату, вони кинулись глядіти, що він їм зоставив.

– Ох, моя годинонько лихая та нещасливая! З чим же я тепер на світі зосталася? Позабирав і очіпки, і серпанки… Чим же я прикрию свою головоньку… Нема і баєвої юпки… нема, – так приговорювала Стеха, а далі й заголосила.

Старша дочка, Наталка, туди ж за нею і голосить, і приговорює: «Нема мого намистечка… Нема й платочка бумажного… і синіх новісінькіх панчішків… і серги ж то узяв!..»

Середульша, Хвеська, тієї ж: «Запасочка ж моя колисчаста… стрічечки мої блакитнії… хусточки вишивані… черевички червоненькі…»

Мотря, що найменша, іще б і мале дівча, та й та туди ж за ними голосить, що й її нову плахтину батько узяв…

Ще не гаразд і поскладали, що зосталося, а вже матері і нема; вже й побігла до сусід, і до кумів, і до отаманихи, і до писарки, і до паламарки… і усім, усім жаліється, що мужик позабирав у неї і у дочок усе, і що він буде робити, вона не зна; а що вони теперечки зосталися пуще старця, що усю ж то одежу позабирав, і хрести, і намиста, і рушники, і усякії подарки, що понапридбала, було, за дочками давати, усе, усе позабирав, і що їй тепер на світі робити, сама не зна… Було там усього, були там добрі помини нашому Тихонові.

А він мовчки своє зна. Поскладав жіноче і дівоче усе докупи, зібрав і хлоп’ячі, які луччі, і пояси, і шапки, і юпки та й поїхав по селам, де чув і де знав багатеньких людців, та кому хрести, кому плахту, кому шапку, кому що прочеє, усе ж то позакладував, хоч і не з так за велику ціну, та усе-таки роздобув тих грошенят чимало.

Не вспів вернутись додому, вже й біжить за ним десяцький, щоб ішов у ратушу до голови. Тільки що побачив його голова, так і напустивсь: «Як ти, сякий-такий сину, переводиш худобу та збираєшся на слободу?» Се-то усе так жіночки йому у вуха налящали. О! До сього торгу вони пішки.

– Та не сердьтесь-бо, пане голова! і не турбуйтесь так, – став Брус йому казати тихенько та звичайненько, – не так се було. Се моє діло: чи продав що, чи позакладав, – не мішайтесь. Я тут увесь перед вами. Коли на слободу йти, то сам не піду, я вже стар чоловік; а їдучи, прийшлось би брати і жінку, і діточок; а сього без начальства та без їх волі, не можна; а бачите, вони всі не хотять. Се, бачу, вони вам і обжаловалися, та бачите самі, що сьому не можна статися. Так коли нема на мене ніякої пені, то й пускайте мене, бо мені ніколи.

– Нащо ж ти худобу продаєш? – питав голова.

– Та ні-бо; не продавав ще нічого, а тільки позастановляв дещо; треба було грошенят…

Миркав, миркав коло нього голова з писарем та бачать, що ні в чім до нього присікатись, так і відпустили.