Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Маруся й Василь на базарі

Григорій Квітка-Основ’яненко

От і тепер. Тільки що зірочки засяли у бога милосердного на небесах, тільки що розсвітились; та й то не зовсім ясно, а неначе скрізь серпанок… Соловейко стих біля своєї самочки, щоб виспалась хорошенько, не жахаючись; вітерець заснув, і гілочки по садкам, дрімаючи, ледве-ледве колишуться; тільки й чути, що через греблю на лотоках водиця цідиться і мов хто нищечком казку каже, що так і дрімається, а то усюди тихесенько… Аж ось – недовго: зірочка покотилась… далі друга… третя – і поховались у синьому небі, мов у море канули; а прощаючись з землею, трошки сплакнули… от від їх слізоньок пала роса на землю. Канула її крапелька, зашелестіла у аері – і прокинувся вітерець та й поколихав тихенько гілочки по садкам та по ліскам…

От і попрокидались птичі самочки, лупнули очицями, зацмокали носиками… тут зараз їх самчики, що біля них дрімали, попробуркувались і з радощів – що настає вп’ять божий день і вони будуть з своїми самочками літати, гратись, любитись і що, може, яка і яєчко знесе – з таких-то радощів заспівали своїх пісеньок, що рано й вечір хвалять господа небесного, отця милосердного як чоловікові, так усякому звірю, птиці, та й самій манюсінькій комашечці, що й оком не вздриш.

А не хто уже виспівувать, як соловейко! Защебетав, залящав, зачиркав, засвистав, затріщав… то стихне, ніби пошепче своїй самочці, як її любить, а вона йому, мабуть, скаже, що й вона його любить і похваля його пісеньки, то з радощів і гукне на увесь садок… а як промеж того ще й носичками поцілуються… тут він вже і нестямиться… зажмуриться, защебече, затерчить, що аж неначе охрипне, та знову ще дужче лясне. Задрібоче, що аж дух йому запирається… Та усе ж то так гарно, так гарно, що розказати не можна, а на душі весело!

От на березах і листя зашупотіли промеж себе, що й вони, по ласці божій, будуть красоватись на ясному сонечку. Схаменулась травонька, як скропила її небесна росочка; піднялись стебелинки, розпукались цвіточки і, порозівавши ріточки свої, надихали на усю долину таким запахом, що, почувши його, забудеш про усе і тільки, здихнувши, подумаєш: «Боже милосердний! Отець наш небесний! І усе се, що тільки є на землі, у воді, під небесами, се усе ти тільки по єдиному милосердію своєму для чоловіка сотворив єси? А він, сеє мізернеє созданіє, ся билина, ся пиль і порошина, чи він же тобі благодарить? І як?.. О боже праведний! Буди і усегда милостив нам, грішним!..» Більш сього не вміємо що і сказать!..

От і рідесенький туманець пав на річеньку, мов парубок приголубивсь до дівчиноньки і укупі з нею побігли ховатись меж крутими берегами. Далі і хмарочки стали розходитись, порідшали і стали звертатись купками, мов клубочки, розступатись, щоб дати дорогу для якогось пишного, важного гостя, ніби царя якого, діющого добро усьому миру, і покотились геть-геть за крутії гори, щоб тільки відтіля дивитися на те, що тут буде! Ось і зачервоніло на тій дорозі, де йому треба йти, і розіслалось мов сукно, як кармазин красне; далі неначе срібні цвітки по ньому хто посипав; а тут і увесь путь став мов золотим піском по червоному полю посиланий… Зазолотились і верхів’я дерева по лісам… і ось золотий по них пісок сиплеться по дереву нижче, усе нижче… нижче… Усе стихло… Чогось жде!..

Стало винирять з-за землі… що? І світ, і огонь, і краса… І вже і на крайок його не можна зирнути оком, що ж буде, як усе явиться миру?.. І золоті промені від нього обсипали усю землю, і самії небеса стали ніби ще краще. Усе мовчить, жада, щоб швидше явилася у полноті краса миру!.. Ідеть… викотилось зовсім… озирнуло землю і… неначе повелівало: «Хваліте господа, що создав і мене, і вас, і кожний день посила мене давать усьому миру світ і усякому диханію жисть…» Тут знова пташечки, неначе по чиєму наученію, защебетали, усе мов знова ожило, чоловік знов прийнявсь за Діло своє… і що то: увесь мир ізрадовався!..

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Ось вийшов і Василь із садка. Він добре чув, що Маруся з Оленою змовились укупі йти на місто, так він і не пішов вже додому у город, а у тім же селі, від города верстов з чотири, скитався усю ніч, і як стало світати, то він вже і беріг їх. Визиравши із садочка, побачив, що дві дівчини геть-геть відстали від прочого народу, тихенько ідуть собі і розговорюють; він зараз відгадав, що хто то йде, бо серце у нього тьохнуло й подало звістку; ото він і пішов, буцімто у город, тихою ступою, похиливши голову, мов задумався; а у самого аж жижки трусяться, і дух йому захватує від радощів, що ще побачить Марусю і поговорить з нею.

От ідуть дівчата; Олена, як та сорока, скрегоче, що на ум збреде, а Маруся буцімто і слуха, та усе про своє гада… аж зирк!.. і пізнала свого Василя!.. Руки й ноги затрусилися, у животі похолонуло, і дух зайнявсь, і сама ні з місця.

– Та йди-бо швидше! – крикнула на неї Олена. – Чого ти зопиняєшся? І так опізнились.

– Та хто його зна, чи спіткнулась, чи що, – каже Маруся, сама ж ні з місця, хоч так би і летіла до Василя, як та голубка до голуба; бо вже й забула, що, мабуть, він не її любить, що він вже посватаний на хазяйській дочці… усе забула, а тільки того й бажа, щоб бути укупці з своїм Василечком.

От як почув Василь, що дівчата вже за ним гомонять, озирнувсь до них, зняв шапочку, поклонивсь і каже:

– Добридень, дівчата. Боже вам помагай!

– Спасибі! Нехай і вам бог помага! – казали йому ув один голос дівчата.

От їм і каже Василь: – Чи не бігла проти вас яка собака?

– Цур їй, пек від нас! – каже Олена. – Ми її не бачили; хіба де біга?

– Ось тутечки тільки перед вами кидалась на людей, – казав Василь, – то проженуть її, а вона відтіля забіжить, та й не знаєш, відкіля її і стерегтись. Та така сердита, на усіх так і кидається. Так я отсе виломив собі коляку та йду і озираюсь.

– Ох, лишечко, я її боюсь! Вернімось, Марусю! – каже Олена.

– Не бійтесь, дівчатка; адже ви у город і я у город; то я з вами буду йти, а коли набіжить, то вас обороню.

– От за се спасибі! Тепер нам, Марусю, не страшно, – сказала Олена, а сама радісінька була, що з парубком буде йти усю дорогу. Оттак і пішли собі укупці.

Зовсім же то наш Василь збрехав, що будто там бігла яка б то собака. Се він знарошне їх налякав, щоб вони припросили його проводити їх і щоб не церемонилися з ним йти.

Ось як йдуть, і Василь їх попереджа – звісно вже, молодецька походка проти дівчачої – та й піджида їх; от Маруся збиралася, як би то з ним заговорити, а далі й каже:

– Бачите, як ми тихенько йдемо і ви нас піджидаєте. Може, ми вам боронимо?

– А чим? – каже Василь.

А Маруся каже:

– Тим, що, може, вам… пильно треба у городі бути? Може, вас хазя… хазяїн жде? – Себто надогад буряків, щоб випитати його, чи не скаже чого про хазяйську дочку.

– І вже мені тепер город! Забув про його і думати, – сказав Василь, а далі, тяжко здохнувши, і каже: – Одно в мене на думці: коли б то бог поміг! Тільки затим і піду до хазяїна, щоб…

– А чому ви учора на весіллі не танцьовали? – перебила йому Олена та й почала з ним пащиковати. Він їй слово нехотя чи скаже, чи не скаже, а вона йому десять: та так і стриже, так і стриже, та вигадує, та докладає, та придирається, що вже Василь ніяким побитом і не відчепиться від неї.

А сердешна ж то Маруся зачепила було Василя, – тепер і сама не рада. Вже ж тепер він, не таючись, сказав, що у нього щось є на думці і що за тим тільки і йде до хазяїна. Се вже, певно, щоб домовитися об сватанні на його дочці.

От у таких думках та гадках йде не йде, і ноги не служать; і сердиться на себе, чого вона на торг пішла; сердиться на Василя, чого він їм назустріч попався, і вже мов засватаний, а з чужими дівчатами ходитиме по базару; сердиться і на Олену, чого вона така весела, чого так з засватаним парубком пащикує; сердиться на усіх і за все, а сама не зна на кого і за що.

От прийшли у город, походили по базару; Олена зараз скупила усе, що треба їй було, а Маруся тільки ходить за нею та світом нудить і усе нападається на Олену, що притьмом пора додому. А Василь усе з ними ходить та – як той міхоноша у колядці – носить Марусин кошик та склада, що Олена купує. Далі осміливсь якось-то спитати Марусю (бо, бачивши, що вона усю дорогу мовчала, думав, певно, що вона на нього сердиться) та й пита:

– А ти, Марусю, чом нічого не купуєш?

– Та мені небагацько… дечого й куповати… – каже Маруся та й відвернулась від нього, щоб не дивитись на чужого жениха, – тільки й треба купити матері… кресало на люльку… а батькові… ниток красних… на мережки до хусток… та яловичини… на петрівку.

Оттак наварнякала наша Маруся, що трохи й сам Василь їй у вічі не насміявсь; ще то добре, що не чула сього Олена, торгуючи у перекупки шпильки.

Василь тільки собі тихесенько усміхнувсь, бо догадавсь, що щось не так воно є, та й узявсь, що треба було Марусі, купити. Покупивши і поскладавши у кошик усе докупи, каже:

– Вже ж як хочете, дівчатка, а я вас опроводжу аж додому, щоб оборонити вас від собаки; та й мені таки у вашім селі є до чоловіка діло.

Оп’ять-таки Василь збрехав: не було йому ніякого діла ні до якого чоловіка, а хотілось йому… та побачимо, що буде дальш.

От і пішли вони собі вп’ять укупці з города. Тільки що вийшли з улиць на степок, от Олена як крикне:

– Ох, я дурна та божевільна! Забула зайти до шевця по батькові чоботи. Що тут мені на світі робити?

Потолковавшись, порадились, щоб Олена сама вернулась у город за чоботами, затим що недалеко і у вулицях не страшно, а Василь щоб зостався біля Марусі і щоб тут же дожидали Олени, а вона мусила швиденько вернутись.


Примітки

…зашелестіла у аері – зашелестіла в повітрі.

Кармазин – старовинне дороге темно-червоне сукно.