3

Микола Хвильовий

Воронський виріс у атмосфері виключно попутницького оточення. Російська пролетарська література зійшла покищо нанівець. Вона не зуміла одвоювати собі позицій, бо страждала на вузькість, на просвітянство. Самоварники й аршинники з пролеткульту доконали її. І нічого нема дивного, що Воронський, почавши з Плеханова, не зумів його пристосувати для диктатури пролетаріяту. Повторювати самі плеханівські «зади» – цього ще дуже замало для нашої епохи. Треба ще й найти перспективи. А їх то й бракує Веронському.

Отже, перший і головний гріх воронщини – це її безперспективність. З одного боку, вона викрикує в книзі «На перевале», що настав час «великих думок і почуттів», а в другій статті, говорячи про мистецтво, бере цитату з Леніна й комбінує: «поки ж, в переходовий час нам би для початку досить справжньої буржуазної культури».

Цілком погоджуючись, що мистецтво нового часу утворють «великі думки й такі ж почуття», ми все ж мусимо зазначити: ця ідея залишиться мертвою й порожньою, поскільки час «великих думок і почуттів» у мистецтві ще не настав, і не настане, коли воронщина буде й надалі висовувати мисль, що «мистецтво переходового періоду відрізняється від буржуазного тільки своєю установкою на пролетаріят», – і головне – коли вона й надалі буде так тлумачити Леніна, цебто мислити нове мистецтво, як дальший розвиток буржуазного мистецтва з перефарбованою ідеологією.

В останньому листі до Хвильового Микола Зеров, приймаючи подану нами ідею азіятського ренесансу, говорить так:

– «Я люблю всіх прихильників «циклічних теорій». Віра в циклічність позначена патосом, трагізмом, емоціонально насичена, і через те захоплює».

Саме цю циклічність ми й подаємо. Саме вона й породить ті «великі думки й почуття», що про них говорить Веронський. Його ж «безконечний прогрес» веде нас до «катафальку мистецтва», до панфутуризму, до ліквідаторських настроїв. Буржуазний цикл себе вичерпав і зайшов у сутички, і не Воронському вивести його на радісну путь горіння. В тій же брошурі «Искусство, как познание жизни» він надто перегинає кийочок об’єктивізму. Цим тільки й можна пояснити, що для Воронського німецький експресіонізм – «упадочна» течія. Для нас не так: це теж предтеча великого азіятського ренесансу. Бо експресіонізм – не дадаїзм, не унанімізм Жуль Роменівського, вузенького «преображонного града», це теж спроба дати циклічну теорію. І тільки тому, що він виник до приходу ери горожанських сутичок, теорія не пішла в дійсність і дала лише блискучу плеяду художників із едшмідівською волею й спрагою до життя.

Отже, тільки «циклічна теорія» має перспективи. Це не шпенглерівська теорія цілої системи – це циклічна теорія одного мистецтва. Тільки вона породить «великі думки й почуття». Це ми говорили іншими словами в своїй другій статті. Саме з неї й видно, що ми нічого не маємо спільного з воронщиною. Остання страждає – як ми вже сказали – на безперспективність, ми ж навпаки: перед нами широкі горизонти. Саме з південно-східньої республіки комун, саме з радянської України й піде те нове мистецтво, що його так чекає Европа. Безперспективність – це елемент просвітянства. Отже, коли плямувати кого воронщиною, так це вас, маестро.

Але який же другий гріх Воронського?

Другий гріх витікає з першого: це пропаганда абсолютного реалізму. От що каже Воронський в тій же бідолашній брошурі:

– «Реалістичне мистецтво – це справжнє мистецтво, бо романтизм більш суб’єктивний і менш за все ставить собі метою пізнання життя».

Чи подібне це до того, що ми говоримо в своїх статтях? Дуже неподібне: ми пропонуємо романтику вітаїзму. По-перше – так витікає з нашої теорії циклів. По-друге – безоглядний об’єктивізм (за Воронським це чомусь реалізм) теж веде до ліквідації мистецтва, бо він, кінець-кінцем, впирається в заялозений натуралізм. Ще Плеханов і Франс говорили, що в мистецтво мусять увійти елементи навіть… публіцистики, іншими словами – безперечного суб’єктивізму. Докази Воронського тут дуже слабенькі, хоч він і цитує Оксельрода. От приклад

– «Толстой був реалістом у справжньому розумінні цього слова… А сам Маркс? Одним із улюбленіших його письменників був Шекспір, безперечний реаліст».

Ми не будемо зараз гадати, чи був Шекспір справжнім реалістом, чи ні. Ми тільки б запитали Воронського: коли Толстой і Шекспір були реалістами, і Маркс любив останнього, і коли все це є доказ того, що «діялектичний матеріялізм веде в мистецтві до реалізму», то чому тоді Толстой так не любив Шекспіра?

Тут Воронський плутає на кількох сторінках і зовсім нас не переконує. Але зате він давно вже переконав просвіту, яка давно вже прийняла цей абсолютний реалізм, хоч і не читала уважно його брошурки. В цьому разі, ми звертаємось до реакціонера К. Леонтієва, прихильника «циклічних теорій», який у своїй маловідомій брошурі про романи того ж Толстого, от що каже:

– «Цікаво те, що найгеніяльнішому із наших реалістів (цебто Толстому) ще в повній силі його хисту спротивіли прийоми тієї самої школи, що її головним представником він так довго був. Це ознака часу».

Так, це – ознака часу. У реакціонера Леонтієва, власне, в одному його твердженні більше діялектики, ніж у всьому розділі революціонера Воронського про абсолютний реалізм. Нічого нема вічного – от наша діялектика. Такий другий гріх воронщини.

Який же третій?

Третій витікає з попутницького оточення. Це – «мужиковствовання» і «склоненіє» – відціля – в кожному рядкові «Росії». Коли б ми почали тут цитувати Воронського, то нам довелося б просто його перевидати. Безперспективність і мусіла привести до народництва, до ролі Бєлінського в другому радянському виданні. Воронський, сам того не помічаючи, пристосовує жовтневі здобутки для спеціяльного калузького вжитку. Він, очевидно, нічого не має проти твердження Горького, що Ленін виконав місію нового Петра Великого. Тут російському критикові не пошкодило б звернутися до другого реакціонера, теж теоретика «циклічних» теорій – проф. Зелінського. От що він каже в своїй статті про грецького ліричного поета Вакхиліда: – «Коли в Еладі запанували Атени, а в Атенах – демократія, тоді й поети аристократичного світогляду перевелись. Безперечно, ми не скажемо, що й переможці V-ro віку не находили поетів, але це були поети середні, як той панегірист, що його висміяв Аристофан у своїх «Птицях».

І реакціонер Зелінський був послідовніш за революціонера Воронського. Він би сказав, очевидно, що від «мужиковствующої» середности, в епоху диктатури пролетаріяту нічого чекати «великих думок і великого почуття».

Примітки

Леонтієв К. Н. (1831-1891) – російський письменник, публіцист і літературний критик другої половини XIX сторіччя, консерватист у поглядах, прихильник самобутности Росії, але не в слав’янофільському пляні. В історико-культурному процесі визнавав циклічність розвитку.

Зелінський Фаддей (1859-?) – філолог-клясик, довгі роки професор Петербурзького університету, а в 20-ті роки – професор Варшавського університету й член Краківської академії наук. Автор багатьох праць з античної історії, культури і літератури, перекладених багатьма мовами світу. Прихильник циклічної теорії й «ідеологізму» в методології. Супротивник історичного матеріялізму.

Подається за виданням: Микола Хвильовий. Твори в п’ятьох томах. – Нью-Йорк: Слово, Смолоскип, 1983 р., т. 4, с. 121 – 124.