13 травня 1933 року

Євген Маланюк

1

Перші кроки Хвильового в літературі були вірші – типове непорозуміння майже для кожного справжнього прозаїка (відомі приклади, коли, навпаки, – справжній поет починав з прози). І, що прикметне, вірші ті були зовсім не такі безнадійні, як це у майбутніх прозаїків (хіба за вийнятком французів) звичайно трапляється. Технічно ці вірші були зовсім у порядку. Переважав модний тоді «вільний вірш», що сам один возніс був (на деякий час) напр., Валеріяна Поліщука на вершини «Гомера революції» й українського Вітмена.

Моментами підносились вони до справжнього патосу («Отче наш, електричної системи віку»), частіш спадали вони в «соціяльне» експериментування досить хрестоматійного рівня (вірші про шевця), але завжди залишались на певнім стилістичнім рівні. Видно було, що рука, яка їх писала, не могла бути нездарною. Але для людини, що володіє «ліричним слухом» (щось на подобу слуху музичного), було ясно, що вірші не були стихією Хвильового, то не була мова адекватна його обдаруванню, то не був інструмент для цього мистця. Раціонально цього усталити не можна, але той, хто «ліричний слух» має, зрозуміє в чім тут річ.

Та брак того «ліричного елементу» у віршованих спробах Хвильового в найменшій мірі не перешкодив буйно розквітнути поезії справжній (і, власне, ліричній) в його пізніших етюдах та новелях. Згадати б хоч новелю з широко відомим і вже майже клясичним рефреном «А сосни гудуть, гудуть…», де виявився навіть своєрідо-неповторний, з геніяльною («леонтовичівською») чутливістю виявлений ритм.

Кожному творцеві, остаточно, притаманною є одна питома «форма».

Трудно ставити прогнози, з огляду на передчасно обірване життя письменника, як розгорталася б творчість Хвильового далі в тім віці, коли справжній прозаїк властиво дозріває. Чи чекали Хвильового ширші форми, на що був вельми прикметний і вельми обіцюючий натяк (уривок з роману «Іраїда» в «Житті й революції» десь за 1926-27 pp.), чи пішов би він шляхом Гоголя-сатирика – важко й небезпечно гіпотезувати. З тієї спадщини, яку залишив Хвильовий-письменник, вирисовується він як майстер новелі своєрідної, і то не лише в нашій літературі. Хотілося б уточнити: новелі – ліричної (музичної?).

Бо такі голосні й такі важливі в його доробку «Вальдшнепи», яких позалітературне значення виходить далеко поза межі цього нарису, з літературної точки погляду не є роман, принаймні в тому клясичному значенні, в якому це поняття розуміли від Флобера до Підмогильного з Стендалем і Гамсуном включно. Літературна форма грає у «Вальдшнепах» ролю допоміжну, як претекст роздати монологи автора окремим дієвим особам роману. Цей «роман» був псевдонімом політичного трактату, який з причин цензурних, очевидно, не міг би ніколи побачити світу.

Не треба бути аж спеціяльно музикальним, щоб відчути наявну, чисто музичну фактуру в новелях Хвильового.

І тут сама собою насувається певна концепція.

Своєрідно поточилася творча біографія Тичини. З понадісторичної височини впав він, як поет, майже без затримання (ані цикль «В космічнім оркестрі», ані деякі партії «Вітру з України» навіть затримкою не сталися), – у ту власне «яму», куди він пізніш войовничо накликав укидати «всіх панів»… Тичина-поет і віршописьменник віддавна вже існує, що так скажу, посмертним існуванням. Та ніколи не зайво підкреслювати, паки й паки, епохальне значення перших трьох його книжок (хоч у «Плузі» вже були перші початки неминучого упадку).

Історичну ролю Тичини можна порівняти з ролею відкривачів: в нім було (для нашої поезії) щось від Колюмба чи Ньютона. Його відкриття ввійшло тепер у нашу свідомість, як річ сама собою зрозуміла. Музичну стихію нашої поезії ми сприймаємо тепер, як очевидний факт, музичний світогляд нашої поезії («горять світи, біжать світи музичною рікою»), музичну естетику («дієзи, дієзи в ключі!») і навіть – музичну етику («соціялізму без музики ніякими гарматами не встановити») – словом панмузикалізм чи панмелодизм нашої духовности в області мистецтва став тепер аксіомою.

Це тепер видається нам дуже простим і природним. Але згадаймо: зовнішньо-механічні дзеньки-бреньки раннього Чупринки, порівняно рідкі вияви справжньої гармонії в Олеся (про Вороного нема що й казати), врешті, – важка і вперта боротьба саме за «музику» в віршах Лесі Українки (Рильський – зовсім окрема лінія)…

В літературнім процесі лірика завжди стоїть в авангарді доби, завжди випереджує (вірніш попереджує) добу. Не інакше було і в нас: на початку нової доби хронологічно стоїть Тичина. Проза, отже «епос» – прийшла пізніше.

І коли під таким «музичним» кутом подивимося на новелі Хвильового, то мусимо їх поставити генетично у безпосередній зв’язок не так із «Соняшними клярнетами», як із «Замість сонетів і октав», в яких Тичина дав геніяльно нашкіцовану перспективу новій українській прозі (та й драматургії: навіть в ремарках Куліша цей вплив відчувається, вже не кажучи про «Патетичну сонату», як композицію, власне, панмузикального характеру).

Алітерованість в прозі Хвильового дуже яскрава. Всі ці словесні переливи (лі-лю-лі, латаття-Латвія), напрочуд тонка ритмічність – власне внутрішньо-музикальна, а не зовнішньо-механічна, і багато інших ознак – не залишають жодного сумніву: проза Хвильового є майстерно-надхненно інструментована від початку до кінця.

І саме звідсіль, з цього надміру музики (ліричної музичности й музичної ліричности) в словеснім майстерстві Хвильового-новеліста, походять всі характеристичні недомагання його прози: розхитаний (часом ледве означений) кістяк, брак композиційної потужности (особливо в ширших творах), імпресіоністичний телеграфізм речень (вони не мазки, а ноти), незвичайна, нетрадиційна, як на прозаїка, чисто-лірична сміливість епітету («синій дощ», «закобзарена психіка») й метафори.

Можна з певністю твердити, що в нашому літературному процесі, початку 1920-х років Тичина й Хвильовий стоять у безпосереднім генетичнім зв’язку. «Соняшні клярнети» через «Замість сонетів і октав» творять з «Синіми етюдами» неперервальну послідовність.

Тут побічна увага. Імпресіоністична новеля має в нас своїм батьком і майстром Василя Стефаника, що (через Косинку) логічно накреслив виразну лінію традиції. Але ця лінія майже нічого спільного не має з творчістю Хвильового-новеліста, поскільки особливих «музичних» явищ в собі не містить. Імпресіонізм Стефаника є графічний, «дереворитний», як він є графічно-кольорований у Черемшини й Косинки. Ритм з’являється в Косинки (й пізнього Черемшини), але він уже в’яжеться з відкриттям тичинівського панмузикалізму.

Те, чого доконав в області поезії Тичина, те в області нашої прози доконав Хвильовий-новеліст. Підкреслюємо: новеліст. Хвильовий-повістяр не встиг розвинутися, бо в цій ділянці він залишив або натяк (згадана «Іраїда»), або – з строго літературної точки погляду – явну невдачу («Вальдшнепи»).

2

Як Тичина «Соняшних клярнетів», як Хвильовий «Синіх етюдів» та «Арабесок» є в мірилі загальноєвропейськім (отже – світовім) – явищами либонь без прецеденсу, так у дальшому ході нашого культурного процесу Відродження такого ж порядку явищами прийшли Курбас у театрі, Яновський в романі, Куліш у драматургії, Довженко в фільмі.

Це є вершинні, як дотепер, досягнення нації (враховуючи, очевидно, Нарбута й Леонтовича) в мистецтві, якими наш народ і наша Батьківщина переступили національну границю. Коли ця істина видається ще неочевидною, то тільки тому, що ми досі не маємо політичного суверенітету, бо лише брак національної держави стоїть на перешкоді визнанню «Нобелівського», чи іншого характеру.

Найстрашнішим є те, що всі ці мистці (в той чи інший спосіб) приведені до стану творчого (і майже фізичного) небуття. Досвідчений і підступний ворог перевів і переводить цю операцію справді нещадно й систематично, часом з великою чуйністю й рафінованістю. Якщо маляра Мурашка й композитора Леонтовича вбивають «невідомі бандити» (Мурашка вбили 1917 р. на київській вулиці в білий день на очах його дружини, а Леонтовича вбив у його власній хаті вночі «подорожній», що впросився заночувати), якщо повний сил і життєвости Нарбут у кілька днів гине від підозрілої «хвороби шлунка» [Додаймо, що так само підозріло вмер проф. M. Туган-Барановський в потязі, їдучи на Версальську конференцію репрезентувати Україну як економічний експерт], якщо Куліш, Курбас, Підмогильний, Зеров – невідомо як і коли зникають, то напр., Сосюра й Тичина (як Рильський і Бажан) – «живуть»…

Втрати наші в цій області безповоротні. Це вже не втрати, а зяючі діри в серці й розумі народу. Все це були особистості, що починали епоху, особистості на повну міру й суверени в своєму мистецтві. [Недавно потрапила нам до рук книжка оповідань колишнього автора «Чотирьох шабель» та «Вершників». Враження було страшне. Велике майстерство й виняткове відчуття стилю – нелюдськими, очевидно, зусиллями – були пристосовані до серійно-стахановської продукції сахаринно-солодкавих зразків нинішньої радянської прози: з восковими ляльками старанно причісаних «героїв», з масним істінно-русскім благодєнствієм, з відданістю старшому братові та його всевидющій владі…]

3

Хвильовий, під цим оглядом, був сувереном не так, може, в мистецтві, бо воно було лише одним із виявів його творчого єства, як у житті. Тому й смерть його носить таку ж печать суверенности, як і життя.

Провідною темою його творчости була боротьба з психічним комплексом рабства, рабства спеціяльно українського. Духом цієї боротьби овіяні його новелі, але оголеної виразности набирає напрямок цієї боротьби в памфлетах та ідеологічних нарисах. «Перестати дивитися на диригентську паличку Москви» і «дерзать» – ось найхарактерніші – серед багатьох інших – гасла Хвильового, в яких він увесь.

Те, що спрощено називається «російською» революцією, є процес, в якому треба відрізнити виразні стадії: 1) упадок петербурзької імперії і 2) розпад її на національні організми. Пробуджена в тім процесі наша батьківщина породила новий тип українця, в якого серці вже не було місця для малоросійської «обоюдности». Ці люди почули себе синами Батьківщини-Нації, а не колоніяльного племени.

Дуже цікавий епізод читаємо в спогадах Юрка Тютюнника. Бувши старшиною підчас 1-ої світової війни, він, з вибухом революції, приїхав був «українізувати» частини певного гарнізону. Зібраним у російських одностроях людям він наказав: «Українці, піднесіть руки!» З тисячного натовпу піднеслося ледве кілька рук. Тоді він сказав: «Малороси, піднесіть руки!» Піднесла руки частина натовпу. Врешті: «Хахли, піднесіть руки!» Піднесло три чверти натовпу. А коли він наказав: «Українці, малороси й хахли – піднесіть руки», то підніс руки майже цілий гарнізон.

Ця Тютюнникова градація (що сам був людиною революції) дуже характеристична, дуже точна й дуже актуальна, на жаль, і тепер… Ці три ступені – хахли, малороси й українці – це соціо-національне розверствування населення нашої землі, доконане й доконуване Москвою систематично. Коли змінити лише термінологію – «советский человек» – громадянин УРСР – «буржуазний націоналіст», – побачимо, що ця градація й розверствування, суттю, в радянській дійсності не змінилися. Змінилися лише пропорції поміж складниками цієї потрійної формули, і, може, змінилися трагічно.

Геніяльно появлений M. Кулішем герой – Мина Мазайло каже: «Чує моє серце, що з тієї українізації нічого не вийде». І це передчуття накреслює перед ним «генеральну лінію» його життя: змімікризуватися під пануючу націю за всяку ціну. Бо його тільки хахлацтву ніхто з радянських досвідчених чинників не повірив би – він же не колхозник, а урядовець. Та й колхозникові тепер радянський жандарм вміє робити «реакцію на петлюрівство».

Сергій Пилипенко, голова Плугу і перший «викривач» Хвильового, був, розуміється, тим, що окреслювалося виразом «свідомий українець». Його «щирість» носила навіть демонстративно-анекдотичний характер (бекеша і смушкова шапка). Але істотної різниці між ними і Миною Мазайлом, властиво, немає.

Політично і – до певної міри – культурно, то явища одного порядку. Так з легкої руки Хвильового повстав дуже влучний термін «енківщина».

Саме проти всеукраїнської Енківщини (комплексу хронічного колоніяльного рабства) була скерована вся пристрасна ненависть-любов Хвильового і вся його життьова діяльність. І саме в разючо нерівній боротьбі із всеукраїнською Енківщиною Хвильовий упав. Очевидно, що зовнішній ворог раніш чи пізніш зліквідував би Хвильового сам. Але, чудово знаючи всі патологічні властивості психіки раба, ворог хитро передає виконання цієї ліквідації самим любезним землякам, яких колоніяльно-рабська ненависть до всілякої величі так яскраво й так часто повторялася в історії.

Зовнішній ворог боявся Хвильового, – рідна Енківщина його ненавиділа похмурою ненавистю духовного каліки. І ненавидить тепер. Самовбивчий стріл Хвильового був лише голосним ствердженням дійсного стану речей: ціла його життьова боротьба – в обличчі сатанічно-зорганізованого ворогом голоду 1933 р. (для підрізання расового коріння нашого народу) і на тлі масового самоперемальовування Мазайлів на Мазєнінів – видалася фактично осамітненому Хвильовому безнадійною.

Опертися на когось, почути певну руку соратника, друга, брата – лиха доля йому не дозволила. Навіть найближчі були або з природи не бійці, або нежиттьові мрійники, або актори й люди «солом’яного вогню»…

Так, говорячи про цього письменника, мимоволі знову й знову мусимо повертати до «політичного еквіваленту» його схвильованої творчости, так нерозривно зв’язаної з його вічно схвильованою й вічно хвилюючою особистістю. Здається, що навіть у самому музично-скомплікованому, новаторсько-виключному, якомусь аж скрипково-віртуозному стилі новель Хвильового звучить жагучий протест суверенно-державної психіки Нового Українця проти колоніяльно-провінціяльної всеукраїнської Енківщини, політично тупої, вайлувато-самозакоханої, графомансько-етнографічної і – безнадійної («Темна наша батьківщина…»). А, головне, ненависницької до всього, що могло б вирости, до всього, що носить в собі зерно величі…

Тепер (як і за життя письменника) легко пускати дотепи на тему не лише «загірної комуни», але й «моєї голубої Савої», де «в заулках-аулах бродили тіні середньовічних лицарів».

Серед переважно шараварно-гопачної громади політичних сліпців і калік – горів, хвилювався, вибухав цей чорнявий, сухуватий чоловік з вічним вогнем у раз назавжди запалених очах. «Хвилювався й хвилював інших» самою своєю постаттю, що була живим протестом проти вічного політичного хуторянства, проти незнищенного всеукраїнського Гоголевого Миргорода, де стоїть вічна непересихальна калюжа, де безнадійно сваряться Іван Іванович з Іваном Никифоровичем за бекешу й «гусака», де лет історії ніби назавжди зупиняється…

А він хотів бути «шикарним, як леопард». А він ніколи-ніколи не міг бути рабом. Навіть за ціну дальшої літературної чинности: вже на початку її він занадто виразно і занадто гостро поставив «бути чи не бути».

Гайдельберг, 4. V. 1948

Примітки

Передрук із книги: Євген Маланюк «Книга спостережень». – Торонто, в-во «Гомін України», 1962, стор. 260 – 268.

Подається за виданням: Хвильовий М. Твори у 5 тт. – Нью-Йорк: 1986 р. т. 5, с. 464 – 471.