17. Як викрасти Марусю
Богдан Лепкий
Ледве чутний, далекий тупіт кінських копит розбудив Босаковського з задуми.
«Мабуть, вертається Ферапонт», – погадав собі і пішов йому назустріч.
– Хто йде? – спитав.
– Ферапонт Безрідний.
– Гаразд. Зажди. Я йду до тебе. Не треба полковниці будить. Хай спить.
Ферапонт коня за поводи тримав. І він, і кінь заболочені були по вуха.
Босаковський протягнув до Ферапонта свою долоню:
– Спасибі, що вернувся. Ну, як же там?
– Усе гаразд.
– То добре.
– Не дуже.
– Чому?
– Бо, собака, дівчину на лісничівку вивіз.
– А лісничівка ця що?
– Мов твердиня яка, серед ставів стоїть. Доступитися до неї важко. То так сказати не лісничівка, а панський замочок мисливський.
– Розумію. А залога яка?
– Невеличка. Декілька людей.
– Певних?
– Один, як собака вірний. До інших я уже татарина одного підіслав. Купить їх. Треба грошей.
– Багато?
– Людям не дуже, але татарин не візьме що-небудь. Золота хоче.
– Дістане.
– Наперед.
– Половину, а другу по роботі. Інакше не плачу.
– Я так і зробив. Половину дав, а другу обіцяв виплатити пізніше.
– А звідкіля ти мав гроші? – здивувався Босаковський.
– Мав і виложив за вас. Думаю – віддасте?
– Авжеж… А люди ті які?
– Людям я обіцяв, що заберемо їх із собою… й у Суботові до козаків пристануть. То самі парубки, лише один жінку має й діти. Та того вони й обезсилять.
– Коли?
– Завтрашньої ночі, бо нині з полудня пан до Києва їде, на якусь раду. Він із Тетерею знюхався, проти Виговського йде.
– То ти й про це провідав?
– Я, як провідую, то про все. Жаль тільки, що того пана до рук нам не дістати.
– Мені його не треба.
– Але мені!
– Ти до іншого разу підождеш.
– Не інакше.
– А як же ми дістанемося до тієї лісничівки?
– Знаю, де човни стоять. Перепливемо став.
– А Маруся?
– Чекати нас буде. Двері нам відчинить.
– Думаєте, легко піде?
– Мусить. І тяжче діло робиться, як треба.
– Правда твоя.
Світало. Крізь імлу бовваніли безлисті дерева, повівав вітрець і мокрий холод добирався до костей.
Босаковський витягнув із «преісподніх» пляшчину і потягнув з пів-кватирки, а тоді пляшку Ферапонтові подав. Цей скривився.
– Не вдавай, хлопче, не вдавай. Бо, як правда, що ти в академії вчився, то й пити певне вмієш. З того там і починали науку. О, бачиш, як ти тягнеш, як смок. Доволі вже, доволі! Мені ще трохи на сніданок лиши! Так… А тепер ще одно. Я чоловік щирий і люблю щирих людей, а крутіїв ненавиджу. Якщо ти щиро гадаєш зо мною, то ще раз кажу – не пожалкуєш того. Виведу тебе в люди. Буває так, буває, що нині паливода, а завтра воєвода…
– Або возивода.
– Не перебивай. От навіщо далеко шукати, візьмім Брюховецького. Служкою у покійного гетьмана був, а нині на булаву зазіхає. Так і з тобою буде. Нині ти звичайний пиворіз, а може й горлоріз, чорти тебе знають, хто ти, а завтра серед гарних людей і сам покращати можеш. Та якби воно й не було, затям собі, що доки ми Марусі не добули, доти я тебе зі свого ока не спущу.
– З котрого?
– З обох, голубе, з обох. І коли б так, чого я тобі не бажаю, виявилося, що все те, що ти говориш, брехня, або, коли б показалося, що ти нас у засідку тягнеш, то насамперед я тебе… – і Босаковський завернув очима. – Не хочу навіть казати, що я тоді з тобою зробив би, – докінчив.
– Не зробите, ваша милосте, не зробите, бо я не дурний.
– Гадаєш?
– Знаю.
– Що?
– Знаю, що доскочити можна на службі в її милості, Олени Нечаїхи. Це ж Хмельницького донька.
– Рідна.
– Найрідніша.
– Як бачу, тебе дійсно по голові не били.
– Ні.
– Отож розбудимо табір, поснідаєш собі і лягай спати, але під возом. Там буде найбезпечніше для тебе і для нас.
– Гадаєш, я уже не був на возі і під возом? – відповів, здвигаючи раменами Ферапонт. – Але думаю собі, що все-таки краще, зокрема для жінок, мати дах над головою. Тож поїдьмо у слобідку. Вона недалечко звідсіль.
– А люди там які?
– Виговського. Та ще як побачать полковницю, то щирим серцем нас приймуть.
Босаковський надумувався хвилину. А тоді:
– Нехай буде. Послухаю тебе.
І валка переїхала у слобідку.
Примітки
Подається за виданням: Лепкий Б. Крутіж. – Дзвін, 1990 р., № 11, с. 25 – 26.
