Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

17. Як викрасти Марусю

Богдан Лепкий

Ледве чутний, далекий тупіт кінських копит розбудив Босаковського з задуми.

«Мабуть, вертається Ферапонт», – погадав собі і пішов йому назустріч.

– Хто йде? – спитав.

– Ферапонт Безрідний.

– Гаразд. Зажди. Я йду до тебе. Не треба полковниці будить. Хай спить.

Ферапонт коня за поводи тримав. І він, і кінь заболочені були по вуха.

Босаковський протягнув до Ферапонта свою долоню:

– Спасибі, що вернувся. Ну, як же там?

– Усе гаразд.

– То добре.

– Не дуже.

– Чому?

– Бо, собака, дівчину на лісничівку вивіз.

– А лісничівка ця що?

– Мов твердиня яка, серед ставів стоїть. Доступитися до неї важко. То так сказати не лісничівка, а панський замочок мисливський.

– Розумію. А залога яка?

– Невеличка. Декілька людей.

– Певних?

– Один, як собака вірний. До інших я уже татарина одного підіслав. Купить їх. Треба грошей.

– Багато?

– Людям не дуже, але татарин не візьме що-небудь. Золота хоче.

– Дістане.

– Наперед.

– Половину, а другу по роботі. Інакше не плачу.

– Я так і зробив. Половину дав, а другу обіцяв виплатити пізніше.

– А звідкіля ти мав гроші? – здивувався Босаковський.

– Мав і виложив за вас. Думаю – віддасте?

– Авжеж… А люди ті які?

– Людям я обіцяв, що заберемо їх із собою… й у Суботові до козаків пристануть. То самі парубки, лише один жінку має й діти. Та того вони й обезсилять.

– Коли?

– Завтрашньої ночі, бо нині з полудня пан до Києва їде, на якусь раду. Він із Тетерею знюхався, проти Виговського йде.

– То ти й про це провідав?

– Я, як провідую, то про все. Жаль тільки, що того пана до рук нам не дістати.

– Мені його не треба.

– Але мені!

– Ти до іншого разу підождеш.

– Не інакше.

– А як же ми дістанемося до тієї лісничівки?

– Знаю, де човни стоять. Перепливемо став.

– А Маруся?

– Чекати нас буде. Двері нам відчинить.

– Думаєте, легко піде?

– Мусить. І тяжче діло робиться, як треба.

– Правда твоя.

Світало. Крізь імлу бовваніли безлисті дерева, повівав вітрець і мокрий холод добирався до костей.

Босаковський витягнув із «преісподніх» пляшчину і потягнув з пів-кватирки, а тоді пляшку Ферапонтові подав. Цей скривився.

– Не вдавай, хлопче, не вдавай. Бо, як правда, що ти в академії вчився, то й пити певне вмієш. З того там і починали науку. О, бачиш, як ти тягнеш, як смок. Доволі вже, доволі! Мені ще трохи на сніданок лиши! Так… А тепер ще одно. Я чоловік щирий і люблю щирих людей, а крутіїв ненавиджу. Якщо ти щиро гадаєш зо мною, то ще раз кажу – не пожалкуєш того. Виведу тебе в люди. Буває так, буває, що нині паливода, а завтра воєвода…

– Або возивода.

– Не перебивай. От навіщо далеко шукати, візьмім Брюховецького. Служкою у покійного гетьмана був, а нині на булаву зазіхає. Так і з тобою буде. Нині ти звичайний пиворіз, а може й горлоріз, чорти тебе знають, хто ти, а завтра серед гарних людей і сам покращати можеш. Та якби воно й не було, затям собі, що доки ми Марусі не добули, доти я тебе зі свого ока не спущу.

– З котрого?

– З обох, голубе, з обох. І коли б так, чого я тобі не бажаю, виявилося, що все те, що ти говориш, брехня, або, коли б показалося, що ти нас у засідку тягнеш, то насамперед я тебе… – і Босаковський завернув очима. – Не хочу навіть казати, що я тоді з тобою зробив би, – докінчив.

– Не зробите, ваша милосте, не зробите, бо я не дурний.

– Гадаєш?

– Знаю.

– Що?

– Знаю, що доскочити можна на службі в її милості, Олени Нечаїхи. Це ж Хмельницького донька.

– Рідна.

– Найрідніша.

– Як бачу, тебе дійсно по голові не били.

– Ні.

– Отож розбудимо табір, поснідаєш собі і лягай спати, але під возом. Там буде найбезпечніше для тебе і для нас.

– Гадаєш, я уже не був на возі і під возом? – відповів, здвигаючи раменами Ферапонт. – Але думаю собі, що все-таки краще, зокрема для жінок, мати дах над головою. Тож поїдьмо у слобідку. Вона недалечко звідсіль.

– А люди там які?

– Виговського. Та ще як побачать полковницю, то щирим серцем нас приймуть.

Босаковський надумувався хвилину. А тоді:

– Нехай буде. Послухаю тебе.

І валка переїхала у слобідку.


Примітки

Подається за виданням: Лепкий Б. Крутіж. – Дзвін, 1990 р., № 11, с. 25 – 26.