Іван Франко

Софія Малильо

Композиція

Між України світочів яскравих,

поміж творців її немеркнучої слави,

її надбань найбільших трударів,

Вітчизна згадує Франка Івана,

чия їй сяє дума полум’яна,

чий труд – за неї жертвою горів.

«Народе мій замучений, розбитий,

…людським презирством, ніби струпом, вкритий», –

кричав у серці невимовний біль,

бо Україна люба вже віками

розірвана на частки хижаками

і ждати їй рятунку нізвідкіль.

Бо нищать вороги буття її основу –

прадавні звичаї, і пісню, й мову,

на віру і на душу посягли.

Мільйони животіють кріпаками,

немає згоди між провідниками, –

їх зваблюють чужих гербів орли.

Зазнав він вбогість, голод, безробіття,

чужинської сваволі безпросвіття,

з чужинців волі запізнав тюрми.

Чи міг той «дух, що тіло рве до бою,

рве за поступ, щастя й волю»,

ширяти вільно – скутими крильми?

«Вічний революціонер» написаний у 1880 році 24-річним поетом, у час, коли він жив до того злиденно, що голодував, і два рази зазнав арешту, а підтримки й допомоги не мав ні від кого, а ще й хворів».

Але поет став з лихами до бою,

бо він палав діяльною любов’ю

до світу, до Вітчизни, до людей.

Для них збагачував себе знаннями,

для них невтомно він трудився днями

й недосипляв ночей.

«Люди, люди! Я ваш брат,

я для вас рад жити,

серця свого кров’ю рад

ваше горе змити.

А що кров не зможе змить,

спалимо вогнем то!

Лиш боротись – значить жить!

Vivere memento!»

І він боровся, скільки сил ставало,

йшов за своїм високим ідеалом,

згнітивши власні кривди і жалі,

Щоб українці в націй вільних колі

творили світлий храм своєї долі

на потом предків зрошеній землі.

А як снаги було для праці мало,

синівське серце в Матері благало:

«Земле, моя всеплодющая мати!

Сили, що в твоїй живе глибині,

краплю, щоб в бою сильніше стояти,

дай і мені!

Силу рукам дай, щоб пута ламати,

ясність думкам – в серце кривди влучать,

дай працювать, працювать, працювати,

в праці сконать!»

Отак прожив він подвигу горінням

і залишив наступним поколінням

коштовнії скарби творінь своїх.

І понесе народ в віки майбутні,

скарби ті невмирущі-незабутні,

своєї гідності окрасу й оберіг.

А Україна все ще на розпутті,

та крила її духу вже не скуті,

і ворогам служити не пора!

Час рвати успадковані тенета,

аби здійснився заповіт Поета,

незламного Борця-Каменяра!

У композиції цитовано Івана Франка та Романа Горака за книгою «Роман Горак. Задля празника», Київ, 1989 р.

19/VIII.2006