До 150-річчя Панаса Мирного

Софія Малильо

Хіба ревуть воли, як ясла повні?

Чи жінка – то повія від природи?

Сторіччями народ терпів тяжкі знегоди,

податки сплачував криваві і безкровні.

І стільки тих панів він перебачив!

Царі, князі, барони, генерали

його і кров’ю, й потом торгували,

для них же пес більш за людину значив.

Були часи, як колії-селяни

на тих панів зняли свячену зброю,

дихнули волею в пориві бою,

та здобули лиш палі та кайдани.

Були часи, як рвійним ураганом

народ піднявсь за волю і державу,

але вожді лиш гру вели криваву,

що завершилась рабством та обманом.

Роздертий вщент між ворогами злими,

народ корився різним супостатам.

Йшов підневільний воїн в бій на брата,

лукаві вороги глумилися над ними.

Два демони зійшлись в борні вогненній,

щоб Україною нещадно володіти,

І гинули її нещасні діти,

не давши волі Матері стражденній.

Були в народу діти незрадливі,

над лихами його не лиш тужили, –

серцями чесними вони йому служили

і сіяли добро на всенародній ниві.

О Україно, краю наш чудовий!

Нарешті важко ти стаєш на ноги.

Ти ще до щастя не знайшла дороги,

та скинула ненависні окови.

Тож хай держава у боріннях кріпне,

хай владарює лиш Закон над нами,

нехай духовності відроджуються храми,

і наше слово в творчім злеті квітне!

І буде Мати – не раба похила,

що в рабстві тратить свою силу й вроду,

і Чіпка буде не пропаща сила,

а гідний син великого народу.

7/VII-1999.