Нинішній Галич

Антін Могильницький

Не той то Галич, що го видиш нині:

Кілька цегляних хаток з ліп’янками,

Порозкиданих по вузькій долині,

Три місця божі і жидівські крами,

Не той то князів укріплений замок,

Давньої слави руської відламок!

Бо на первой кріпості звалище

Котрийсь поставив ляхівський вельможа

В віках пізніших невдачне замчище,

Так зістав плодом неправого ложа!

З двох сторін висять у єго підніжжі

З пруття і глини поклеєні хижі,

Як ластівочі гнізда із болота

Слабко ся чеплять до сухого плота.

Хоть єго тини в грузи ся розпали,

Ще посилають згадку потомності

І свідчать явно, чим колись бували,

Як обнажені з тіл велетів кості,

Обдерті з блеску, сили і подоби,

Туги заслонов густо-сь облікають

Минувшой слави вічнотрвалі гроби,

Днесь до правнуків сумно промовляють,

Що днешнє плем’я від предків виродне,

Глипить нужденно при отців могилі,

Та й же самого імені негідне,

Як черв дрібонький в мертвім трупа тілі!

Лиш Дністер свідок загибшой старини,

Нічтожество їх сумно обливає,

Як стара ненька пустої дитини

Поступки гидні сльозами змиває.

Бо не тоті днесь світлі галичани,

Бояри в раді, а рицарі в брані,

Руської творці голосної слави,

Що крив їх скроні ковпак собольовий,

На нозі чобіт жовтий, саф’яновий,

Гожі, веселі, прекрасні, як пави,

В пурпурі, шовку, прибрані в ферязі,

В шовковий пояс і в сині сукмани,

Китицев жовтов жупан густо тканий,

Золото, срібло двигали в чересі,

Ніби княжата, вельможі, гетьмани!

Часто в далекі країни гостили,

То на торговлю, то на храбрі брані,

І рука в руку з князями ходили…

Не тоті нині світлі галичани!

Нинішнє плем’я – з зерна стоколоса,

Где саф’ян був – не раз п’ята боса,

Где здобив скроні ковпак собольовий,

Днесь, малпуючи заграничну моду,

Дивним прибагом штукують уроду –

В чужій прикрасі, удачні як сови.

Где тяжкий черес і пояс широкий

З дорогих шовків, з гладкої китайки,

Золотом шитий, оперезав боки,

Там нині зв’язка з ременю чи крайки!

Где були хутра дорогі при шаті,

Перла, рубіни, смарагди, коралі, –

Наготу криють хустини і шалі,

Много пустого, дешевого плаття.

Так світлість тіла пітьмою обнята!

Но ще густіша духа прилягає:

З велетів славних – нечемні карлята!

Чим були предки, мало з них хто знає!

На отців гробах сплять сини виродні,

А гніздо власне огидне валяють,

Хоть їх святого імені негідні,

Однак ся мови вітцівськой стидають!

Чужим похопні смішно-сь величати,

І бесіда їх чужа паплянина!

Аж би-сь забувся! Тяжко відгадати:

Чи лях, чи німець, чи руська дитина?

Чи там коли ще давня доля блисне?

Перерву слово, бо жаль серце тисне!

В тім урочищі минувшої хвали

Стоїть ще нині дорогий забиток:

Ніби списаний діл тогдишніх збиток,

Щоб го потомні племена читали –

Стоїть ще церков, Рождественський храм,

Котрої стіни з твердої опоки,

Золоті вершки, мальовані боки,

Тогди вже в повній красоті сіяли,

Коли з дороги наші два іноки

Радосним серцем Галич повітали,

Богу подяку жертвовали там…

Примітки

Подається за виданням: Українські поети-романтики. – К.: Наукова думка, 1987 р., с. 486 – 487.