Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Твори останнього періоду життя

Крутікова Н. Є.

За традиційною схемою творчого розвитку письменника, після блискучого зльоту його таланту в 1870 – 80-і роки, весь подальший, досить довгий період літературної діяльності І. Нечуя-Левицького звичайно розглядається під знаком депресії й поступової деградації. Тим часом, хоч творчий пульс письменника дещо слабне, але й після вісімдесятих років він створює ряд цікавих, визначних творів («Афонський пройдисвіт», 1890; «Українські гумористи й штукарі», 1890; «Не той став», 1896; «Київські прохачі», 1905, та ін.).

Досить поширеною довгий час була створена буржуазно-націоналістичним критиком С. Єфремовим версія про І. Левицького дев’ятсотих років як про «анахорета», «відлюдка», зовсім глухого до бурхливих подій суспільно-політичного й літературного життя нового часу. Насправді, письменник, який дійсно в ці роки цурався С. Єфремова та всієї групи видавництва «Вік», не міг пристати й до найбільш передових революційних кіл. Але все ж він залишався демократом у своїй творчості.

В казці «Скривджені й нескривджені» (1892) письменник в фантастичних образах, користуючись давньою індійською міфологією, показує суперечності між народом та самодержавством. Алегорична блискавка спалює царський палац і знаменує перемогу повсталих народних сил. Твір свідчить про те, що думка про революційне повалення старого ладу не була чужою І. Нечую-Левицькому.

Спостерігаючи протягом десятиліть народне життя, він бачить в ньому багато змін. Від його погляду тепер не зникає соціальне розшарування на селі, гультяйство та хитрощі заможної верхівки («Старі гультяї», 1897). Дуже цікавим є нарис «Сільська старшина бенкетує» (надруковано 1912 р.), де змальовано бенкетування сільських п’явок за громадські гроші з приводу коронації Миколи II. Обурена біднота розправляється з розбещеними урядовцями. Письменник викриває також антиморальну поведінку панівних класів («Вільне кохання», 1911), висміює царську поліцію («Телеграма до Грицька Бинди», 1911) тощо.

Серед творів, які зберігалися в архіві письменника і недавно побачили світ або вперше друкуються в даному виданні, зустрічаємо датований 1914 р. твір під назвою «Уривки з моїх мемуарів і згадок (В Бог[ус]лавському училищі)». Сторінки цих мемуарів значно розширюють уявлення про ранні роки життя письменника, порівняно з відомою його автобіографією, і мають самостійне художнє значення. Тут відображено виразні картини бурсацького побуту й навчання, низку закінчених художніх типів вчителів (Страхов, Креховський) та учнів (Яким Нетупський, Мася). Письменник вносить чимало нового в характеристику задушливої атмосфери старої бурси.

Але більшість творчих пошуків письменника пов’язана з сучасною дійсністю. Вірно помічені письменником нові риси в сільській родині, що поступово руйнують застарілі звичаї («Неслухняна жінка»). Вражає його й антигуманістична сутність імперіалістичної війни, її ворожість трудовому селянству («Призва запасних москалів»), теплотою позначаються етюди селянського побуту («Забудько», «Ласий до меду парубок» та ін.). Дуже показове ставлення Нечуя-Левицького до подій 1910 – 1914 рр. у нарисах «Апокаліпсична картина в Києві» і «Мар’яна Погребнячка й Бейліс». Перший твір наближається до відомих пейзажних етюдів І. Нечуя («Ніч на Дніпрі», «Вечір на Володимирській горі» та ін.).

Пожежа в гавані на Подолі нагадує письменникові «Останній день Помпеї» К. Брюллова або видіння Апокаліпсису. Найрізноманітніші відтінки палаючого неба, чіткий і легкий силует Андріївської церкви на горі, почервонілий Дніпро і вбогі, старі квартали Подолу – все схоплено зором художника – людини великого естетичного чуття. Але тут же, у короткому ліричному відступі, виявляється внутрішній протест письменника проти жорстоких розправ самодержавної реакції: «Мені несамохіть пригадалась Лиса гора над Дніпром нижче од Києва, повна вішалників, де кожний ступінь землі зверху під шибеницями певно напоєний людською кров’ю й почервонів од людської крові, як почервоніли од страшної пожежі гори й Дніпро…»

Незгода й осудження реакції своєрідно виявились в іншому нарисі письменника – «Мар’яна Погребнячка й Бейліс» (1913). Вульгарно-соціологічна критика багато писала, нібито Нечуй-Левицький вороже ставився до інших націй, зокрема виявляв недружелюбність до євреїв. Творчість письменника не дає для цього підстав. Епізоди з негативними образами євреїв – орендарів, шинкарів, посесорів у прозі І. Нечуя йдуть поряд з реалістичними картинами злиденного побуту єврейської бідноти («Рибалка Панас Круть», «Живцем поховані»), змальованими із щирим співчуттям письменника-гуманіста.

В згаданому нарисі («Мар’яна Погребнячка й Бейліс») Левицький висловлює осуд чорносотенній зграї організаторів так званої «справи Бейліса». Устами подніпровської селянки Мар’яни він висловлює співчуття Бейлісу й сам поділяє цю народну точку зору, як єдино вірну й мудру.

«Це оповідання сільської молодиці, – пише він, – навело й на мою думку багато дечого: якби Мар’яна сиділа між судовиками на суді, вона не скривдила безвинно навіть єврея. Бо в неї сумління більше, ніж у тих судовиків, котрі гнули справу – доконечно на Бейлісову загибель тільки через те, – що він єврей… В кого ж більше сумління в душі?»

Рукописні нариси й «характеристики», як називає свої етюди письменник, свідчать про його прогресивно-демократичну позицію в ставленні до ряду характерних явищ 1910 – 1914 рр. Шлях поступового розвитку демократичного світогляду, на жаль, не привів письменника на чітко визначені, послідовно революційні позиції. Але його симпатії – чи йшла мова про розпалення шовіністичних настроїв напередодні імперіалістичної війни, чи про антисемітські виступи реакції – завжди були на боці народу, на боці гнаних і «скривджених».


Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 45 – 47.