Твори на історичну тему

Крутікова Н. Є.

Свої найкращі твори письменник присвячує питанням сучасного йому українського суспільства. Але звертався він і до історичної тематики. Вже в ранній казці «Запорожці» (1873) І. Нечуй-Левицький апелює до минулого України, щоб висловити свій протест проти національного й соціального гноблення народу. Лоцман Карпо Летючий та дівчина Маруся чарівною силою піднесені вгору й летять над селами, лісами й ланами Правобережної України. Скрізь вони зустрічають горе, важку невсипущу працю, всюди бачать, як польські пани й шинкарі п’ють людську кров. Цим сумним картинам у творі протиставлено ідеалізовану Запорозьку Січ.

Козацька вольниця постає у вигляді фантастичного підводного царства, де живе гетьман і запорозькі козаки. Вони вболівають за долею України й тяжко плачуть над її стражданнями. Подібні протиставлення були характерні для молодого Шевченка та деяких інших письменників романтичної школи. Проте І. Нечуй дає зрозуміти, що повернення минулого є неможливим (про це свідчать фінальні сцени перетворення Марусі на калину, сумна пісня та зникнення підводного царства), і тим самим привертає увагу читача до сучасного стану пригніченого селянства.

Після казки «Запорожці» Нечуй-Левицький неодноразово звертається до минулого України. Йому належить чимало історичних статей і нарисів, переважно на теми з часів Хмельниччини. Вже в сімдесяті роки виходять друком три популярні брошури письменника («Перші київські князі», «Татари і Литва на Україні», «Унія і Петро Могила»). За визначенням І. Франка, головною ознакою цих нарисів була популяризація історичних праць і поглядів Костомарова і Антоновича. Продовженням популяризаторської роботи були такі твори Нечуя-Левицького, як «Український гетьман Богдан Хмельницький», «Гетьман Виговський та Юрій Хмельницький» та ін.

В 1890-і роки Нечуй-Левицький знову виступає як художник-історик і пише повісті «Гетьман Іван Виговський» (1899) і «Князь Єремія Вишневецький» (1897, вперше надруковано в 1932 р.). Останній твір найбільш визначний серед інших прозових і драматургічних спроб письменника з минулого України, хоч він і поступається художньою силою перед епічними полотнами І. Нечуя з тогочасної дійсності.

Питання полонізації й покатоличення українських освічених кіл і пригнічення селянства Правобережної України польською шляхтою взяті в історичному аспекті. Центральна постать Єремії Вишневецького втілює зрадництво рідному народові, його вірі й національній культурі та перехід заради власного возвеличення й кар’єри на бік польської магнатської верхівки. Увагу письменника зосереджено на характеристиці нелюдської жорстокості Єремії, його дикої пристрасності і владолюбства. Йому протиставлені козацькі маси й повстале селянство. На чолі з Кривоносом та Вовгурою повстанці гуртуються, збирають свої сили, а потім починають руйнувати панські фортеці, нищити замки й палаци. В рішучих битвах під керівництвом Богдана Хмельницького вони перемагають шляхетські війська.

Історичні події в романі висвітлюються в аспекті, пов’язаному з концепцією буржуазно-ліберальних українських істориків. У’ минулому письменник виділяє насамперед гніт національно-релігійний, але з об’єктивного художнього матеріалу виникає уявлення і про соціальні утиски українського селянства, про тяжку панщину та знущання шляхти над «хлопами». Тому показані конфлікти сприймаються читачем і в цьому соціальному плані як суцільне повстання селянства проти панського гніту.

В романі чимало побутово-історичних описів, іноді розтягнених, іноді більш вдалих. Переконливо змальовує письменник шляхетський табір під Пилявкою, де польське панство збирається на війну, ніби на бучний бенкет. З глибокою іронією показує Нечуй панічну втечу магнатської верхівки після поразки, коли пани в розпачі кидають навезені килими, перини, ванни, золотий і срібний посуд. Яскраво показані й дикі магнатські витівки серед народних злиднів та поневірянь, на зразок «фацеції» Єремії Вишневецького.

Художня майстерність у повісті не завжди на рівні. Позначається надмірна публіцистичність, є й повторення і досить одноманітні образні прийоми, головним чином порівняння. Але в ряді місць твору бачимо живописні сцени, вдалі портретні й психологічні характеристики.

За життя Нечую-Левицькому не вдалося надрукувати цей твір, хоч він і подавав його до редакції «Киевской старины» та надсилав І. Белею з проханням десь надрукувати. Спочатку в творі була більш поширеною розповідь про виховання Єремії вдома і в єзуїтській колегії, але, як пише І. Нечуй-Левицький в листі до І. Белея від 13.ІІ 1902 р., на вимогу істориків він скоротив ці місця. Тут же він повідомляє про джерела своїх описів стародавніх архітектурних будов:

«Палац Єремії в Лубнах я скопіював з стародавнього палацу XVIII віку Радзівілового в м. Білі Седлецької губ., бо я ще застав ту озію цілісіньку, навіть з виліпляним одфітом в здоровій залі, а колегію у Львові скопіював з колегії й монастиря в Дрегочині… де вони стояли цілісінькі» [Відділ рукописів Інституту літератури ім. Т.Г. Шевченка АН УРСР, ф. 100, од. зб. 2309].

Картаючи польську шляхту, І. Нечуй-Левицький ніде не висловлює негативного ставлення до польського народу і вважає однією з основних причин ворогування між двома націями підступну політику єзуїтів. «Замість єднання та братерства між двома народами, єзуїти в колегіях посіяли пекельну ненависність та ворогування. Ріки людської крові полились і… все-таки не залили того пекла…» Ці слова автора нагадують знамениту передмову Шевченка до поеми «Гайдамаки». На зауваження редакції «Киевской старины», що польська критика буде нападати на твір, письменник відповідав:

«Їй нема чого чіплятися, бо Єремія був же не поляк, а чистий українець, а тільки, знайшовши свій ідеал в Польщі і привілеях польської шляхти, став перевертнем і одсахнувся од демократичної тогочасної України ще й пролив багато української крові, певно, стільки, скільки козаки пролили польської в Полониому та в Барі».

Події минулого України І. Нечуй-Левицький змальовував і в деяких драматичних творах («Маруся Богуславка», 1875; «В диму та полум’ї», 1911).

Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. С. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 37 – 39.