Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Літературно-критичні твори

Крутікова Н. Є.

Письменник цікавиться розвитком українського національного театру і драматургії. Емоціональні художні нариси-рецензії він присвячує славетним українським акторам («З Кишинева», 1885; «Марія Заньковецька, українська артистка», 1893), українській і світовій музиці («В концерті», 1887), українській тематиці в польському живопису («Україна в артизмі», 1881). Вдумливий цінитель творів мистецтва, І. Нечуй лишається в цих нарисах письменником-митцем. Засобами художнього слова він передає чудові образи, навіяні музикою Миколи Лисенка або зворушливою сценічною грою Марії Заньковецької. Реалістичний напрям та тісні зв’язки з демократичними масами письменник вважає найціннішими прикметами українського театру. Він і сам прагне поповнити репертуар української сцени.

Крім згаданих історичних драм, йому належать комедії «На Кожум’яках» (1875) і «Голодному і опеньки м’ясо» (1887). В творах дані характеристики міщанського побуту, виведені типи міщан, торговців, дрібних чиновників, вдало відтворено їх звичаї, мораль і психологію. Найбільш вдалою є комедія «На Кожум’яках», яка у переробці М. Старицького («За двома зайцями») набула більшої сценічності і досі живе на сцені. Побутові комедії І. Нечуя-Левицького не зайняли такого місця в літературі, як його прозові твори, але все ж свідчили про вірність реалістичному напрямку в мистецтві й містили вдало відтворені картини побуту міського середнього стану.

У творчій спадщині письменника знаходимо чимало літературно-критичних і літературно-публіцистичних статей. В них виявляються і суперечливі світоглядні позиції І. Нечуя-Левицького і проникливі оцінки української класичної й сучасної літератури.

У відомій статті «Сьогочасне літературне прямування» (1878 – 1880) письменник висловлює свої літературно-естетичні погляди. На його думку, література повинна базуватися на принципах реалізму, народності й національності і бути «правдивим, нехибним дзеркалом, в котрому громада побачить себе, яка вона є, роздивиться на себе, оцінює себе…»

У радянському літературознавстві вже докладно висвітлено і цікаві думки письменника щодо специфіки художньої творчості та ролі уснопоетичної творчості в літературі і поряд з цим – обмеженість основних естетичних засад І. Нечуя-Левицького Вимоги правдивого відтворення життя поєднуються в статті з проповіддю цілковитої довільності художника в процесі творчої праці та із замкненням української літератури в певні етнографічно-географічні рамки.

Український письменник, на думку І. Нечуя-Левицького, не може «перелазити в чужі городи і підставляти свою душу під картини чужої неукраїнської жизні», а якщо й буде малювати осіб іншої національності, то лише в плані «одкидному». Так само звужено трактує Нечуй-Левицький принцип народності, зводячи його до вимоги вживати в літературі народну мову та орнаментувати художню прозу, «мов золотою ряскою», народно-поетичними образами й засобами.

Щодо вимоги національності, то цей принцип пов’язаний з хибним націоналістичним уявленням про суцільну демократичність української нації та з відмовою від соціального аспекту в процесі творчого осмислення дійсності. Говорячи про це, слід згадати, що в кращих творах письменника, де перемагали демократичні тенденції його світогляду й вірність правді життя, художні образи суперечили цим положенням і доводили якраз хибність догматів безкласовості та «відрубності» української нації. Але іноді хибні естетичні теорії впливали на художню творчість І. Нечуя-Левицького і в певній мірі обмежували його реалізм.

Глибоко помилковим у статті «Сьогочасне літературне прямування» було й різке протиставлення української й російської літератури.

Як могло виникнути в І. Нечуя-Левицького твердження про «непотрібність» російської літератури для України? Ще в юнацькі роки майбутній письменник познайомився з творами видатних письменників Росії. В останньому богословському класі Київської духовної семінарії, як згадує письменник,

«молоді вчителі літератури позаводили маленькі бібліотечки в кожному класі на наші і на свої гроші, і я аж тоді познайомився з великоруською літературою, прочитав Пушкіна й Гоголя і зразу їх зрозумів».

В подальшому у Левицького зберігається цей інтерес до російської літератури, тим більше що по закінченні навчання він викладає російську мову і літературу в школах і дуже добре знає не лише класиків, але й письменників другорядних. Але вже в атмосфері студентських дискусій навколо права української культури й літературної мови на існування поряд з почуттям захоплення російською літературою виникає почуття національної образи й ворожості до реакціонерів-великодержавників.

У найближчі роки І. Нечуй-Левицький не переносить своїх антипатій до російської реакційної професури та офіціальної преси на твори демократичних російських письменників. Навпаки, він перекладає на рідну мову сатиричні казки одного з улюблених своїх письменників М. Салтикова-Щедріна – «Повість про те, як мужик харчував двох генералів» («Правда», 1870) та «Дикий пан» (переклад вперше друкується в даному виданні). З великою пошаною ставився український письменник до тих діячів російської культури (І. Прижов, О. Пипін), які висловлювали співчуття до українського народу і його літературних прагнень.

Явним дисонансом до цих фактів була стаття Левицького «Сьогочасне літературне прямування». Щоб зрозуміти її появу, слід мати на увазі, з одного боку, вплив націоналістичних ідей на світогляд письменника та його віддаленість від свідомої революційної демократії, а з другого – ту атмосферу пригнічення царатом українського слова, яка згустилася після ганебного Емського указу 1876 р. Саме в цих умовах І. Нечуй-Левицький висловив націоналістичний погляд про відмежування української літератури від літератури російської та їх тенденційне протиставлення. Як справедливо зауважив І. Франко, сутність цього хибного погляду письменника полягала в тому, що він змішав реакційну національну політику самодержавства, шовіністичну російську пресу з російською демократичною літературою і передовою думкою.

«У ш. автора бачимо (не виразно, а немов з-за сита) таке понімання: ставаймо не супроти московської держави, чиновників та жандармів, а проти московської бесіди та московських писателів, котрі-ді і по духу, і по думкам – нам чужина. Це так значить, як коли б хто казав лишати в супокою того, хто нас б’є, а термосити того, хто, хоть і сам слабкий, силується нас боронити».

У той час як І. Франко з революційно-демократичних позицій остерігав автора статті від орієнтації на розрив з російським визвольним рухом та реалістичним мистецтвом, націоналісти поспішили використати хибний виступ відомого письменника в своїх цілях.

Перш ніж стаття була надрукованою у львівській «Правді», вона зазнала деякої додаткової обробки редакторів, внаслідок чого виникли безглузді викривлення деяких імен і фактів (наприклад, Г. Чепенський замість Г. Успенський або зневажлива оцінка Достоєвського) і дописування, що посилювали націоналістичні тенденції. Знято було й співчутливу фразу Нечуя-Левицького про майбутнє соціалізму на Україні, яка свідчила про певний вплив на письменника передових ідей сімдесятих років. У такому вигляді стаття без підпису автора з’явилась на сторінках журналу як редакційна.

І своєю вимогою до українських письменників відмежовуватись від російської літератури, і твердженням про «суцільну демократичність» та «відрубність» українського літературного процесу стаття «Сьогочасне літературне прямування» імпонувала націоналістам і завдавала шкоди боротьбі революційних демократів за єднання всіх пригнічених народів. Але все ж треба провести межу між буржуазними націоналістами – послідовними ворогами російського народу та його культури і Нечуєм-Левицьким.

Письменник в умовах самодержавного гніту, захищаючи від реакційних нападок українську культуру, часом тяжко помилявся. Однак негативне ставлення до російської культури, висловлене в статті «Сьогочасне літературне прямування», не було його постійним і незмінним credo. Він поступово відходив від думок, висловлених у цій статті, тим більше що не міг не зважати на пристрасний протест і засудження цих думок у виступі такого авторитету, яким для нього був І. Франко.

Навіть в наскрізь тенденційній праці «Українство на літературних позвах з Московщиною» (1891), в якій Нечуй-Левицький досить безпорадно борсається в полоні націоналістичних концепцій про історію та культуру України, він все ж розрізняє реакційних слов’янофілів і «розглагольствування» Каткова від прогресивної російської культури і надає їй великого значення в майбутньому єднанні слов’янських народів:

«Нехай краще слов’яне милуються перловими віршами Пушкіна та Лєрмонтова, нехай втішаються утворами Тургенєва, Л. Толстого, де висвітлені і змальовані кращі люди, прогресивні, просвічені по-європейському, де змальовані такі типи інтелігенції, що роблять на рембрантовському чорному фоні світлі прогалини. Це типи будущої Росії…

Тільки ці світлі типи мають спроможність розбудити і розбуркати симпатію в слов’ян, бо симпатія між народами краще й безпечніше від антипатії і всякого безмозкового ворогування, колотнечі та змагання, набутого від безмозкових давніх історичних вандальських зносин між усіма народами».

Думку про те, що в народній школі на Україні учні поряд з рідною народною творчістю й письмовою літературою мусять обов’язково вивчати російську літературу, яка може й повинна бути «матеріалом для ширшого й дальшого нашого розвитку й поступу», зустрічаємо в пізнішій статті письменника («Школа мусить бути національна», 1911). Дуже великий інтерес становлять деякі конкретні оцінки діяльності російських письменників (Л. Толстого, М. Гоголя. Ф. Достоєвського, І. Тургенєва) як у названій праці, так і в незакінченій статті І. Нечуя-Левицького «Кельти й їх письменство». У листах Нечуя-Левицького до молодих українських письменників (Б. Грінченка, Н. Кобринської та ін.) є чимало рядків, де автор «Миколи Джері» і «Кайдашевої сім’ї» радить вчитися майстерності у російських та світових реалістів.

Якщо ставлення до російської культури в теоретичних працях І. Нечуя-Левицького неоднакове й досить суперечливе, то його власна художня практика є безсумнівним свідченням значення творів російської реалістичної школи для українських письменників. Нечуй-Левицький – це художник, творчість якого своїм корінням глибоко сягає в життя рідного народу, в його усну поезію й літературні традиції.

Але досвід російського реалізму, особливо Гоголя й Тургенєва, був дуже плідним для письменника, і він широко до нього звертався, створюючи вперше великі епічні полотна з соціального побуту різних шарів українського суспільства. Гоголь – «великий естет і поет», «маленький Гоголь ховається в кожному українцеві», твердить письменник у своїх художніх творах всупереч своїй же тенденційній думці про «непридатність» творів Гоголя для України. Природна й жива манера комічної оповіді Нечуя-Левицького ближча до Гоголевої, ніж до сумно-ліричної оповіді Марка Вовчка або до дидактичних інтонацій Квітки. Близький йому й гоголівський «сміх крізь сльози», розуміння того, що справжній комізм полягає не в насмішці над кривим носом людини, а у викритті «кривої душі», яка зростає на грунті власницького побуту.

Крім відомих літературно-публіцистичних виступів, перу І. Нечуя-Левицького належать також розкидані по різних виданнях статті й рецензії «Сорок п’яті роковини смерті Тараса Шевченка» («Шершень», 1906, № 8), «Українська школа мусить бути національна» («Дніпрові хвилі», 1913), «Хто такий Шевченко» («Дніпрові хвилі», 1913, № 9) і цікава рецензія на повість Д. Яворницького «Де люди – там і лихо» («Дніпрові хвилі», 1911, № 22). Остання праця письменника відображає не лише його літературні оцінки, але й співчутливе ставлення до народних заворушень 1905 р. і протест проти кривавих розправ самодержавства з селянами.

Чималий інтерес для розуміння естетичних поглядів І. Нечуя і його місця в літературній боротьбі 1906 – 1911 рр. дають також досі не друковані статті «Українська поезія» й «Українська декаденщина».

Перша з них написана не пізніше 1906 р. й містить цікаву характеристику творів Тараса Шевченка та інших українських поетів і прозаїків (І. Франка, Лесі Українки, С. Руданського, М. Коцюбинського, О. Федьковича, О. Стороженка, Дніпрової Чайки, А. Кримського, В. Самійленка, Б. Грінченка). Найвище ставить І. Нечуй-Левицький громадську лірику Шевченка, підкреслюючи її пристрасність, силу соціального протесту, близькість до усної епічної поезії українського народу.

В кінці І. Нечуй відзначає загальний прогрес української поезії, різноманітність поетичних видів (лірика, епос, політична поезія), широкий гуманізм та увагу поетів до соціального становища народу, до його страждань.

«В українських поетів, – пише він, – виявилось багато потягу до ідеалів, багато бажань та надій на кращу долю України, народу та й загалом усієї людськості».

Визначною рисою української поезії письменник вважає також «багатство жартів та сміху» і тісний зв’язок її з усною народною творчістю. Статтю можна розглядати як одну з цікавих спроб визначити своєрідність української літератури.

Чималий інтерес становить стаття Нечуя-Левицького «Українська декаденщина» (1910 – 1911). Письменник спочатку мав на меті надрукувати її в IX томі своїх творів після відомої повісті «Без пуття». За задумом письменника, стаття мала доповнювати цю «сатиричну повість-пародію», показуючи «генезу й зародок» декадентства. Характерне вже визначення жанру повісті «Без пуття», яке підкреслює саме сатиричний, пародійний характер твору і його полемічну спрямованість проти змісту й стилю «модерністської поезії».

В згаданій же статті («Українська декаденщина») письменник не зміг повністю виконати завдання; бо саме соціального грунту, коріння декадентства, йому виявити не вдалося. Чимала ерудиція письменника, розгляд широкого кола творів західноєвропейської декадентської літератури поєднуються з намаганнями пояснити виникнення цієї ж течії на Україні то загальною «пошестю», то психопатологічними теоріями в дусі книги М. Нордау «Виродження».

Цінність статті полягає в іншому. Наївний мислитель, І. Нечуй-Левицький перетворюється на тверезого й проникливого критика, як тільки від теоретичних міркувань переходить до конкретного аналізу сучасної української літератури – від творів О. Кобилянської і Н. Кобринської, в яких виявилися їх тимчасові хитання в бік модернізму, до виразно декадентських песимістичних «віршів в прозі» О. Плюща («Плач шаленого») та Г. Хоткевича («Поезії в прозі»). Основну силу своєї критики І. Нечуй-Левицький спрямовує проти В. Винниченка, «найвиразнішого виявця декадентської доктрини в українській літературі», і досить різко критикує його оповідання «Момент», «Глум», «Рабині справжнього» та ін.

І. Нечуй-критик проводить паралелі між цими оповіданнями і творами Л. Андрtєва («Тьма»), Арцибашева («Санин») та Ф. Cологуба («Навьи чары»). Нарочита суміш проблем визвольного руху і еротики, висування на перший план «вічних таємниць статі», намагання «знизити», спаплюжити героїв недавніх революційних боїв викликають огиду у Нечуя-Левицького Основна тендеція статті «Українська декаденщина» – прогресивна. Це – здорова тривога письменника-реаліста, послідовника національних класичних традицій, за долю рідного слова, це – його протест проти занепаду мистецтва, проти згубного ігнорування принципів народності й вірності життєвій правді.

Деякі його судження, особливо конкретні спостереження й оцінки творчості письменників-сучасників, становлять чималий інтерес. Для уявлення про літературно-естетичні погляди І. Нечуя-Левицького недосить відомих його висловлювань про реалізм, народність і національність у статті «Сьогочасне літературне прямування», – дослідникові слід уважно вивчати всю творчу спадщину письменника – художню й критичну.


Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 39 – 45.