Початкова сторінка

МИСЛЕНЕ ДРЕВО

Ми робимо Україну – українською!

?

Значення творчості І. Нечуя-Левицького

Крутікова Н. Є.

Великі епічні повісті І. Нечуя-Левицького створювалися в 1870 – 80-і роки, коли в Росії і в Західній Європі широкого розвитку набув реалістичний соціальний роман, в якому широко розкривалися історія поколінь, генеза героїв та їх шлях у складних сімейно-побутових та соціально-громадських умовах. О. І. Білецький у своїй грунтовній статті слушно зазначав, що, накреслюючи програму діяльності для українських письменників і сам беручись якомога повніше розкопати «непочаті рудники» українського життя, І. Нечуй-Левицький і за цими намірами і за обсягом творчості наближається до Бальзака – творця «Людської комедії» та Е. Золя в «Ругон-Маккарах».

Видатний письменник-реаліст своєю творчістю здійснював перехід української прози від традиційної оповідної форми до об’єктивно-епічної розповіді, що відкриває простір для введення широких малюнків соціального побуту й процесів праці, для докладних характеристик дійових осіб та перетворення пейзажу на істотний компонент твору. Головною його заслугою було створення соціально-побутової повісті, в якій типові характери були намальовані з повнотою, властивою письменникам гоголівської реалістичної школи, і поставлені в докладно описані, етнографічно й соціально правдиві типові обставини. До цього йшов внутрішній процес розвитку реалізму в українській прозі, це підказував досвід російського та західноєвропейського роману й повісті.

Саме з Нечуєм-Левицьким в українську прозу прийшла манера докладного, неквапливого зображення матеріального оточення героя. Побут селян, багатих і бідних, закріпачених і «вільних», повсякденне життя української інтелігенції, старосвітського і «новомодного» духовенства, артистичної богеми, праця найманих робітників на сахарнях і рибальських промислах – все це зображено на його епічних полотнах. В кращих творах письменника ці картини відіграють важливу роль у процесі типізації і стають засобами активного викриття несправедливого соціального ладу.

Характерними рисами Левицького – цього справжнього «артиста зору» є тяжіння до яскравих, виразних барв, до контрастів, до гри світла й тіні. В його творах нас вражає й промінь світла на тлі зелені старого саду («Старосвітські батюшки та матушки»), і миготіння свічок у глибині старого млина («Поміж ворогами»)., й жовтогарячі смуги райдуги на білих гребенях хвиль. Разом з тим письменник прагне предметно й точно зобразити природу: змалювати всі особливості рельєфу даної місцевості, перелічити всі породи дерев і види квітів, передати всі подробиці, які відрізняють, наприклад, степові села від сіл Правобережної України.

«Українська природа, в сліпучо-яскравих барвах показана Гоголем, – пише О. І. Білецький, – здавна була предметом захопленого славослов’я мандрівників, але вперше в особі Нечуя-Левицького вона знайшла спостерігача-живописця, у якого захоплення не заважало топографічній точності».

Пейзаж є невід’ємним компонентом усіх творів Нечуя-Левицького. Все життя народних героїв його повістей ніби вписане в рамки природи, хоч нерідко пейзаж ніби контрастує своєю красою й привіллям з безрадісним існуванням знедолених селян. Слід зауважити, що в тих творах, де слабішає соціальний пульс творчості письменника, спадає також і його майстерність в описах побуту й пейзажу. Натуралістичне фотографування та розтягнута описовість стають прикметою жанрових і пейзажних картин у цих творах. На базі фольклору і живої розмовної стихії письменнику вдалося створити мову своєрідну й свіжу. Ще І. Франко вказував на те, що мова творів І. Нечуя-Левицького має глибоко народне коріння і набагато простіше й безпосередніше, ніж у його попередників у прозі, передає почуття й думки народу.

Письменник рясно насичує свої твори цитатами або образами з народних пісень, повір’їв, приказок. На фольклорній основі часто виникають улюблені письменником порівняння й епітети. Влучні народні прислів’я й приказки теж сприяють загальній емоційності мови Нечуя-Левицького і часто мають чітко окреслений соціальний характер.

Проте притаманна фольклору сталість образів і традиційність узагальнень далеко не завжди відповідає завданням індивідуалізації персонажів з народу, тим більше з інтелігентських кіл. До того ж, переходячи без змін з однієї повісті в іншу, самі по собі прекрасні фольклорні порівняння (дівчина, «як ясочка», «як квіточка», «як зірочка», брови, «мов шнурочок», очі, «мов терночок» і т. д.) мимоволі справляють враження художнього штампа або стильової одноманітності.

Одначе в мові Нечуя-Левицького дуже сильний інший струмінь, заснований уже не на фольклорі, а на глибокому знанні і надзвичайно вмілому відтворенні живої повсякденної народної розмови.

Письменник наполегливо боровся за чистоту й виразність літературної мови. Але водночас він прагнув внести деякі обмеження в лексику та орфографію, вимагаючи точної орієнтації і зокрема точного відтворення фонетичних особливостей мови Надросся.

У своїй творчій практиці письменник часто відступав від проголошених ним лінгвістичних вимог, вводячи слова фабричного, міського побуту, відтворюючи специфічну лексику інтелігенції, але «теоретичні» погляди все ж позначились на його художньому слові.

Наступні покоління українських демократичних письменників продовжили кращі традиції творчості І. Нечуя-Левицького й зуміли подолати деякі слабкі, обумовлені світоглядними позиціями та часом сторони його реалістичного методу.

В листі до І. Нечуя-Левицького майстер українського соціального роману Панас Мирний проникливо писав про те, яке значення в його творчому розвитку мали твори старшого товариша. З глибокою пошаною ставився до Нечуя-Левицького І. Франко, не раз згадуючи його «ясні, тихі та бистрі очі», що підглянули на Україні «так багато здорового, своєрідного, чистого та вміли підглянути й нездорове, невродливе та пусте», вміли милуватися рідною країною та розуміти «її красу та горе і радощі її дітей».

Вплив І. Нечуя-Левицького позначився й на ранній прозі М. Коцюбинського. Новітні письменники, стоячи на передових, революційно-демократичних позиціях, глибше проникали в соціальні причини суспільних явищ і бачили перспективу їх розвитку. Своїми творами вони піднесли українську прозу до нових вершин реалізму. Але їх досягнення виникали на грунті попередньої української літератури, в якій важливе місце займає творчість І. Нечуя-Левицького. До певних засобів типізації, до традицій гумору й сатири видатного реаліста звертаються й українські радянські письменники.

Перед очима сучасного читача з повістей та оповідань І. С. Нечуя-Левицького – цієї розкритої книги життя – постав правда дореволюційного життя України. Зігріті теплом авторського серця й осяяні яскравим світлом художнього таланту, постаті народних героїв письменника хвилюють нас і сьогодні. Класичні твори письменника набувають нового естетичного й пізнавального значення, допомагаючи краще зрозуміти минулу епоху й не бачених нами людей та порівняти їх життя з щасливою долею наших радянських сучасників.


Примітки

Подається за виданням: Нечуй-Левицький І. Ф. Зібрання творів у 10-и томах. – К.: Наукова думка, 1965 р., т. 1, с. 48 – 50.