Частка перва
М.Лермонтов, переклад С.Руданського та М.Старицького
1
Похмурий демон, дух одлучний,
Над грішним миром пролітав,
І рій тих спогадів найлуччих
Йому з колишнього зринав –
Про дні, коли в ясній оселі
Сіяв він, ясний херувим,
Коли по чистій, синій стелі
Комета бігла перед ним
І помінятись з ним любила
Усміхом ширим, привітним;
Коли в жадобі, що палила
Його до знання, він зорив
Крізь тумани довічних днів
На божії пишноти й чари,
Й зірок розкидані отари
В безодній обширі слідив;
Коли він вірив і любив,
Щасливий дух первостворіння,
Не знав ні злоби, ні зневір’я, –
І не страхав тогді його
Віків ряд марних… і багато,
Багато дечого… й всього
Не мав він сили пригадати!
2
В пустелях світу він блукав
Давно без заміру й спочину,
І вік за віком оглядав,
Як за годиною годину.
Землі слабої володар,
Він сіяв зло – та без потіхи:
Могучим силам не було
Ані запину, ні поміхи,
Боротися нема кому…
Й зло надокучило йому!
3
І над вершиною Казбека
Вигнанець з раю пролітав.
Під ним, немов кришталь, здалека,
Снігами вкритий, шпиль сіяв.
А там глибоко десь чорніла
Крива розщілина страшна;
По ній гадюкою мигтіла
Дар’яла хвиля навісна,
Та Терек плигав, як левиця
Запіняна, і піна та
Космами падала з хребта,
А він ревів. І звір, і птиця,
Що там кружляє в висчині,
Ревіння хижеє вчували,
А золоті хмарки, ясні,
Аж із палкої сторони
Його на північ проводжали.
І скелі, скупчені, смутні,
Над ним схилялись головами.
Немов в таємничому сні,
Та хвилі стежили. Рядами
По скелях замчища з шпилями
Дивились грізно в тумані:
Сторожовії велетні
Кавказу вільному до брами.
І хижо й пишно разом мир
Там красував… Так недовір
Окинув все зневажним оком
Творіння боже, кілько зміг,
І на чолі його високім
Ніякий одслід не поліг.
4
Минули дикії вершини,
І перед ним іздалеки,
Мов тії пишні килимки,
Засяли Грузії долини.
Край чарівний! Старі руїни
І полусончії річки,
Що по каміннях тихо грають,
І дикі рожі, де співають
Свої любощі пташечки,
І тінь крислатого чинару,
І невмираючі плющі,
І затінки, куди в кущі
Ховається олень од жару;
Тепло і світ, життя і рух,
Квіток і смирни милий дух,
Полудня пал і пестощ ночі,
І зорі – мов дівочі очі…
Так дивні ж дива божих рук
В душі пекельній не збудили
Ні думки нової, ні сили;
І що одлучний оглядав,
Все зневажав, всім гидував.
5
Крові і сліз своїх підданих
Не жалував старий Гудал,
І дім високий, двір широкий
Коло Арагви збудував.
Там на одскалинах щоранку
Встає велична тінь од замку,
І вниз од башти до води
Рябіють сходи, і туди,
В чадру сховавши свою вроду,
Тамара сходжує по воду.
6
Бувало мовчки сумний дім
З гори дивився на долини,
Тепер велика учта в нім…
Бриньчать цимбали, ллються вина:
В Тамари сватання. Гудал
Усю родину поскликав.
На крівлі, вкритій килимами,
Сидить Тамара молода,
Немов та квітка між квітками;
Кругом дівчата – співи, сміх,
І час за часом між потіх
Спливає. Сонечко сіда.
Дівчата плещуть. Молода
Схопила бубон і рукою
Вертить його над головою;
Сама ж то разом поплине,
То, мов закоханая, стане,
Гарячими очима гляне,
Живою брівкою моргне;
То вигнеться, мов тая лізка,
То знов, як човник по ставку,
Сковзне по м’якім килимку
Її манесенькая ніжка.
А усміхнеться, то й не знать,
До чого сміх той прирівнять:
Воно б, сказати, із-за хмари
Виходить місяць молодий
І розливає свої чари
На хибку воду… так куди
Його рівняти до Тамари!
7
Клянусь я променем зорі,
Сіянням сходу і заходу –
Ані єдиний із царів
Таких очей та милих брів
Не цілував іще ізроду;
Та і гаремний водоплив
Своєю милою росою
Ні разу душною порою
Такого стану не кропив;
Анічия рука земная
Кругом високого чола
Коси такої не плела…
Та що й казать? У цілім краю,
Клянусь, як світ позбувся раю –
Краса така ще не цвіла!
8
Остатній раз вона гуляла
У батька рідного Гудала
І веселилась, як своя;
А завтра, завтра… що за доля!
Чужая хата, і неволя,
І незнайомая сім’я!
І думки різнії, як хмари,
Міняли личенько Тамари.
Зате у неї кожний рух
Таким був простим, любим, милим,
Таким живим та повним сили,
Що най і сам нечистий дух,
Літаючи, на нгого гляне:
І тому в серці тьмяно стане…
Він давніх братій спом’яне,
І одвернеться – і зітхне…
9
І дух поглянув… По хвилині
З його сердечної пустині
Знялися дивні голоси.
Темряві хмари пощезали,
І ясні зорі заблищали
Добра, кохання та краси.
І довго дух зорив очами,
Не навтішався дивом тим;
Немов ті зорі за зорями,
Снувались думи перед ним –
Все думи давні, думи нудні…
І не злітає дух заблудний,
Немов прикований, стоїть.
А серце стогне, замирає
І мовою невинних літ
До нього знову промовляє;
І став лукавий, і не знає,
На віщо б думку навернуть?
Себе самого омануть?
Та слів не має оманути;
Її покинуть, позабуть?
Не дав бог сили позабути;
Та хоч би бог йому й давав,
Так він тепер би не прийняв!
10
А молодий іще до дня
Сідлає карого коня,
До молодої поспішає
І до вечірньої зорі
На сіножатні береги
Ріки Арагви прибуває.
За ним верблюдів довгий ряд
Під багатенними дарами
Насилу плутають ногами
Та брязкоталами бряжчать.
І славний дідич Синодала
Перед веде як ватажок.
Пристав, мов литий, поясок;
Пістолів, шаблі і кинджала
Оправа золотом блищить;
Ружжо з нарізками стирчить,
І вітер грає рукавами
Його нового жупана;
Жупан увесь у галунах,
Сідло гаптоване квітками,
Уздечка в китицях, а кінь,
Кругом запінений, як змій,
Син вільний, жвавий Карабаху,
Хропе і коситься од страху.
Трудна дорога надійшла:
Направо річка скаженіє,
Наліво – прикрая скала…
Проміння гаснуть, вечоріє;
Густий туман встає з води –
Став поганяти молодий.
11
Аж от на самім роздорожжі
Мала каплиця: з давніх літ
Плющем повитая стоїть,
І в ній лежить угодник божий.
Так з того ж часу – все одно,
Куди хрещений не спішиться,
До ворогів чи до гостей,
А до угодника костей
Усе заходить помолиться,
І та молитва всіх спасала
Од бузувірського кинджала.
Молилися батьки, й діди,
І вся родина молодого;
Так самовірний молодий,
По наущенню духа злого,
Не зупинився край святого.
Він до коханої хапався
І в мислях з нею цілувавсь
Та і забувся помолиться.
Аж от, направо, з-за гори,
Мелькнув один, ось два і три,
А далі й бахнула рушниця.
Підвівся князь на стременах,
Коня ударив острогами,
Поправив шапку і, як птах,
Вперед полинув між горами.
А се – знов бахнуло в горах…
Розлігся стогін по долині…
Недовго билися грузини –
Кінчили справу на ножах.
12
Кінчилась справа – і докупи
Верблюди збилися, стоять
І сумно дивляться на трупи.
А вже над трупами креслять
Свої круги голодні птахи…
Не поховають їх монахи
Під плитами в монастирі.
І рідні сестри й матері
До них не прийдуть помолиться
Зате на праведних кістках
Колись стоятиме каплиця,
І плющ зелений по боках,
Мов сіткою, її обкине,
І перехожий по горах
Не раз помолиться й спочине.
13
А карий пташкою летить,
Бряжчать опущені вудила,
Мотається густая грива,
І сивий порох з-під копит
Високими стовпами в’ється,
І кров, і піна на коні;
А в золотому стремені,
На гриву схилений, трясеться
Убитий лицар. Кров не ллється,
Вона застигла, як смола,
На кінській гриві. Кінь із бою
Поніс було його стрілою,
Так куля ж вірною метою
Його і в темряві знайшла.
14
Гудал, наляканий, схопився.
А за Гудалом і весь рід:
Та чий же кінь то повалився
Коло самісіньких воріт?
І що за лицар нещасливий
Лежить на карому коні?
Нога застигла в стремені,
Рука схолонула на гриві…
Недовго ждав його Гудал,
Недовго й мила виглядала;
Він слово дав і не зламав,
Прибув на вечір до Гудала…
Та вже до суденного дня
Не сяде більше на коня!
15
Як божий грім, упала кара
На всю Гудалову сім’ю;
Старий сумує, а Тамара
Не бачить світа од жалю.
Аж от вечірньою добою
Зачула голос над собою:
«Не плач, дитятко молоде!
Твоя сльоза не упаде
На труп живущою росою…
Вона лиш очі стуманя
Та біле личко опаля,
А він не чує і не знає
Ні твоїх мук, ані жалю.
Він там далеко, у раю,
Як біла хмаронька, літає
І чує дивні голоси,
І для небесної краси
Красу земную забуває.
Повір, що світ такий пустий,
Така пуста його утвора,
Що він не варт і краплі горя
Такого янгола, як ти.
В повітровім океані
Без стерна і без вітрил,
Тихо плаває в тумані
Ціле займисько світил.
І в полянах неомірних,
Без ознаки і сліда,
Хмарок ясних, непокірних
Пробігаються стада.
Час зустрічі, час розлуки
Їм – ні втіха, ні печаль;
Їм – що буде, то не мука,
Що було, того не жаль!
Під годину злої долі
Їх собі ти спом’яни,
І в недолі будь без болі
Та без жалю, як вони!
Як тілько ніч густую сітку
Понад Кавказом розвине;
Як тілько світ в її намітку
І завинеться і засне;
Як тілько вітер підійметься
І по травиці зашумить,
І пташка сонна стрепенеться
Та защебече й полетить;
Як під зеленою вербою,
Облита пізньою росою,
Нічная квітка розцвіте
І ясний місяць ізійде
Над піднебесною горою, –
Я кождий раз із висчини
До тебе буду прилітати
І давнії та чудні сни
На сонні очі навівати».
16
Занишкли речі: десь навдалі
Ще голоси їх завмирали.
Тамара скочила бліда
Та полохливими очима
Навколо дико погляда;
У неї стисло під грудима
Новим болінням, на чолі
Тривога грала, і її
Ні до нестяму, ні до страти
Було не можна порівняти.
Немов вся разом зайнялась,
Її вся кров огнем взялась,
Душа, ламаючи кайдани,
Кудись линула, де в тумані
Іще бринів чудовий глас.
Вже перед світом її очі
Жаданий сон якось стулив;
Але ж і він гадки збурив
Якимсь-то маревом пророчим:
Пришлець з туманом на чолі,
Блистючий дивною красою,
Схиливсь над нею головою,
І оком смутним на неї
З таким коханням він дивився,
Немов за нею б то журився.
То був не янгол з висоти,
Її зборонник пресвятий, –
Вінець з проміння дорогого
Не покрашав чола ясного;
То був не з пекла сатана,
Злобливий мучень. Ні! він схожий
На вечір був – ясний, погожий:
Ні світлий день, ні ніч смутна!..
Примітки
Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 306 – 315.