Частка друга

М.Лермонтов, переклад С.Руданського та М.Старицького

1

У мене любий під землею:

Скажи ж моїм ти женихам,

Що я їм серця не оддам,

Що я не буду нічиєю;

Що з того дня, як милий труп

Ми закопали під горою,

Мене напав лукавий дух

І не дає мені спокою:

Чи на годинку задрімну –

Сумнії сни до світа будять,

Чи говорити що почну –

Мої думки далеко блудять;

Мене огнем пече щомить,

Я сохну, в’яну, як билина;

В мене отут, отут болить!

Чи я ж у тебе не дитина?..

Не жур мене, не лай мене,

Оддай мене до монастиру,

Молитись буду богу щиро,

То бог помилує мене.

Для мене світ краси не має,

Мені на світі тягота,

Нехай же келія свята

Мене живою поховає!»

2

І в монастир, помежи гори,

Тамару бідну одвели.

І волосянії убори

На юні перса надягли.

Але ж і жорстка волосіння,

Як перед тим бувало шовк,

Не подавала їй спасіння

Од грішних мислей та думок.

Бувало молиться сірома

Коло святого вівтаря,

А співанка давня, знайома

По думці ходить, як мара;

Або у самому кадилі

Приставиться бувало милий

І, як зоря, горить, горить…

Та тілько душу туманить.

3

В яру, меж дикими скелями,

Чорніє давній монастир;

По голім каменю з вершини

Вода погожая біжить

І ллється тихо на долину,

І дикий терен і калину

Живими бризками росить.

4

5

Так серце ж грішнеє Тамари

Нечисті думи закували;

І божий світ не веселить;

Потемнотніли зорі-очі,

Її, бездольную, в’ялить

І сонця світ, і темність ночі.

Бувало тілько з-за горбка

На землю ніч спадати має,

Нещасна вже до божника,

Як божевільна, припадає,

І плаче, й стогне, як мара…

А подорожній проїжджає

І думає, що то в горах

Злий дух прикований конає…

Та швидше коні поганя.

6

Бліда, помучена, сумна,

Тамара часто край вікна

Просиджує і дні, і ночі…

В далеку даль затопить очі

І цілий день сумує, жде.

Їй шепче хтось: «Пожди, прийде!»

Вона зривається, тремтить,

Палають груди – ні дихнути,

Не видко світа – тьма густа…

І блудять руки пригорнути,

І поцілунку ждуть уста.

7

Сховалось сонце за узгір’я,

Туман по Грузії осів:

На монастирськії подвір’я

Одлучний янгол прилетів:

І довго, довго він не смів

Святого місця дотикатись.

Була година, що хотів

Од злої думки одцуратись.

Як хмара, чорний та сумний,

Він ходить все коло стіни

І за нечутними стопами

Йде шепіт тихий між листами.

А далі глянув на вікно:

Аж мила жде когось давно

З гарячим серцем та устами.

Старого друга привітати

І про діла забутих днів

Почав, сумуючи, співати, –

Важкую думу розважати.

Його вогнем ніби пече,

Летіти хоче – й не злітає,

Крило на місці застиває,

Не підіймається з плечей,

І із погашених очей

Сльоза гарячая спадає.

А де скотилася вона,

Й до сього часу край вікна

Лежить важка, камінна плита,

Наскрізь пропалена й пробита.

8

І входить він, любити радий,

Душа одкрита для добра,

І думає – прийшла пора

По правді знову жить без зради.

Та як кохана ж то прийме?

Чи приголубить, привітає?

І сум, і страх його бере,

І холод душу обіймає.

Ввіходить він, аж перед ним

Стоїть небесний херувим,

На нього ясно поглядає:

Блищить правдивее чоло,

А білосніжнеє крило

Убогу душу покриває.

9

«Облудо світу вікова!

Хто звав тебе до сього двору?

Заблудних душ по сюю пору

І не було в йому, й нема.

Чого ж ти в пізнюю годину

Морочиш божую дитину?

Хто звав тебе?» А сатана

На нього глянув іспідлоба,

І по душі пекельна злоба

Знов полилась, як трутина.

«Вона моя! – промовив грізно. –

Покинь її! Вона моя!..

Боротися за нюю пізно.

І нам обом ти не суддя!

На серце, повнеє гордині,

Я наложив печать свою;

Не місце тут твоїй святині –

Тут я паную і люблю!»

І янгол смутними очами

На бідну жертву позирнув

Й, махнувши знехотя крилами,

В блакитнім небі потонув.

10

Демон

Я той, кого ти виглядала

І цілі ночі, й цілі дні,

Чия душа тобі шептала,

Чию ти душу розгадала,

Кого ти бачила во сні.

Я той, чий вид надію губить.

Що тілько, тілько розсвіне,

Я той, кого ніхто не любить

І все живучеє кляне.

Я той, которому довіку

Нема ні міри, ані ліку.

Я миру – бич, добру – поріг,

Я ворог неба, ворог долі,

Я пан знаття, я дідич волі,

І я – припав тобі до ніг!

О світе тихий мій, коханий!

Прийми мене хоч із жалю:

Тобі приніс я перші рани

Й сльозу найпершую мою!

Ти можеш знову прихилити

Мене до неба і добра;

Твоєю ласкою покритий,

Я міг би знову, як зоря,

По небу ясному ходити.

Прийми мене! прийми, молю!

Тебе пекельно я люблю!

І скоро я тебе зобачив,

То й зараз в серці знеповажив

Несмертну душу я свою,

І я позаздрив мимоволі

Отій земній короткій долі;

Не жить, як ти, – зробилось жаль,

Без тебе жить – бере печаль…

Тамара

Од мене далі, дух негожий!

Я віри ворогу не йму!..

Царю небесний! Ох, не можу…

Отрута в серці і в уму.

Забула я молитву божу,

Забув мене й небесний цар…

Послухай! Ти мене загубиш,

Твої слова печуть, як жар…

Скажи ж: навіщо мене любиш?

Демон

Нащо, для чого? не питай…

В твоїх очах і пекло й рай;

Для тебе гордо я скидаю

Вінок терновий з голови

І все колишнє забуваю.

Чи знаєш ти: як я кохаю –

Так не кохатимете ви?!

Люблю одвіку і довіку,

Люблю тебе, моя краса,

Як тілько люблять небеса

І не любити чоловіку!

З початку світу образ твій

В моєму серці наболівся,

Передо мною він носився

У порожнечі віковій!

У первім руху світовім

Мені ім’я твоє звучало,

І в небі яснім та святім

Тебе одної не ставало.

Ой, якби ти могла дійти –

Так ні! не можеш ти спізнати,

Яка то тяжка тягота –

Усе життя, віки, літа

І панувати, й горювати,

За зло й добро не мати плати;

Для себе жити дні, віка,

Нудити світом, і собою,

Й тою тяжкою боротьбою,

Що без покори й без верха;

Усе жаліти й не бажати,

Все знати, відати кругом,

І проти волі зневажати,

Та все ненавидіть гуртом.

Заледве праведнеє слово

На мене ворог мій нарік,

Обійми світу молодого

Мене покинули повік…

Синіло небо глибиною,

Ходили зорі підо мною,

Облиті світом золотим,

Вони на мене поглядали,

І всі мене не пізнавали,

Що я їх давній побратим.

Таких, як я, братів нужденних

Я на пораду поскликав;

Але ж очей і видів темних

Уже я й сам не пізнавав.

Я з розпачі махнув крилами

І полетів поміж горами…

Куди ж летів я і за чим?

Весь світ для мене став чужим

І рідні браття ворогами;

Отак бурхливою порою

На синім морі корабель

І без вітрила, й без весел

Пливе глибокою водою;

Отак у літній ранній час

По небу синьому не раз

Пасмо розірваної хмари

Одно, без друга і без пари,

Летить без місця і сліда,

Бог знає звідки і куда.

Недовго ж я і світом правив.

Недовго світ гріху учив,

Усе достотнєє неславив,

Усе найкращеє сквернив;

Я полум’я святої віри

У ньому швидко погасив:

Чи ж вимагали моїх сил

Самі безглузді й лицеміри?

І на погибель і на страх

Пішов блукать я по горах,

Блудячи в темну ніч зорьою,

І вершник, спізнений порою

Та збитий в сторону огнем,

У прірву падав із конем,

На поміч звав, і слід кривавий

За ним по кручі червонів…

Але й сі лютії забави

Не все подобались мені!

Що ваші муки, горе, болі

Старих і нових поколінь

Перед годиною одною

Моїх невідомих болінь?!

Що люде всі? життя їх, путь?

Вони пройшли, вони пройдуть!

Надія є: жде правий суд;

Простити може, хоч осудить!

Моя ж журба за мною всюди,

І їй повік кінця не буде –

Вона не ляже у землі!

Вона то ластиться, мов змій,

То страшним полум’ям палає,

То на пекельнії думки,

Як на холоднії кістки,

Холодним каменем спадає!

11

І він нечуть

До уст Тамари молодої

Уста гарячі притулив,

І просьби, грізьби, жалі, болі

Словами-чарами залив.

Пекельний взір невинні очі

Палив огнем, і серед ночі

Над нею саме він блищав,

Неодхилимий, як кинджал.

Лукавий Демон гору взяв,

І поцілунка яд укритий

У саме серце перейшов,

І крик тяжкий, несамовитий

По сонних келіях пройшов.

Тут все було: любов і мука,

Мольба остання перед ним,

І несподівана розлука

З життям хорошим, молодим…

12

На той час сторож богобойний

Ходив понуро край стіни

Та, дивлячись на кельї сонні,

У дошку мідяну дзвонив.

І коло келії одної

Він зупинився тихо, став

І, засмутившись, не підняв

Руки од дошки голосної,

Та довго, довго не рушав;

Здалося, ніби він чував

Крізь тишу уст палке стопління,

Зненацька – крик якийсь, стогніння,

І страх його опанував,

І над старою головою

Заграли грішнії думки…

І ждав він довго під стіною;

Так зникло все. Оддалеки

Одні нагірні вітерки

Розмову листя заносили,

Та з берегами говорили

Невгомонливі річеньки.

І до угодника святого

Старий молитву став читать,

Аби покусу духа злого

Од свого серця одігнать,

І неспокійною рукою

Перехрестив своє чоло

Та знову мірною ступою

Край сонних келіїв пішов.

13

Як Пері, сонна, молода,

Вона лежала в домовині,

Якась спокійна та бліда,

Біліша снігу й полотнини.

Здавалось, ніби задрімнуть

Її закрилися очиці,

І для обуди тілько ждуть

Чи поцілунку, чи зірниці.

Та дармо й промінь золотий

У очі темнії світив,

Даремно кревнії Тамари

Уста холодні цілували,

А смерті вічную печать

Уже несила розламать!

І все, що жило та кохало,

Що так до серця промовляло,

Тепер один холодний прах.

А на заклеплених устах

Невідома, як та могила,

Якась ухмілка ще світила, –

Але ж нащо вона й яка?

Чи сміх над долею лихою,

Чи недовірливість гірка,

Чи тягота життям, собою,

Чи з небом розгородь тяжка –

Про те невідомо нікому,

Хіба йно богові одному.

А так до себе і манить,

Як написи старезних плит,

Де, може, буквою чудною

Закрита казка давніх літ,

Ознака мудрості земної,

Глибоких дум забутий слід.

І довго бідного створіння

Не дотикався янгол тління,

І довго біла та німа

Посеред келії на марах

Лежала мармуром Тамара,

Таємная, як смерть сама,

Убрана вся, мов на весілля;

Квітки рідні, пахуче зілля

Над супокійною округ

Ллють чарівний, пахучий дух

Та, стиснуті її руками,

Немов прощаються з лугами.

14

Пора ховати. Дзвін реве;

Збираються набожні люди;

Старий Гудал волосся рве,

І молиться, і б’ється в груди;

А далі в тузі на коня

Остатній раз понуро скочив,

І з тілом рушила рідня

На цілих три дні і три ночі.

15

Повище гір, повище хмари

Один із янголів святих

Летів на крилах золотих.

Він душу грішную Тамари

До свого лона притуляв,

Їй страх і боязнь розганяв

Своїми дивними словами

Та несмертельними сльозами

Смертельні плями обмивав.

І за зорями золотими

Уже їм рай заманячів,

Аж от – із пекла звивсь, злетів

Сам Демон з грізними очима

І їм дорогу заступив.

Він був гарячий та пекучий,

Мов та небесная змія,

І загримів громами з тучі:

«Вона моя! Вона моя!»

Душа налякана Тамари

Припала тихо до грудей,

І палко молиться і жде –

Чи не мине лихої кари?

А той над нею все стояв,

І хто б його тепер пізнав?

Яким дививсь він грізним оком

І скільки в погляді глибокім

Було отрути там і зла!

І холодом несло жорстоким

З його камінного чола.

«Лукавий, щезни з сього краю! –

До нього янгол одрікав. –

Доволі ти вже панував;

Але суда вже час настав –

Вона призначена до раю!

Пройшли її тяжкії дні,

І враз з кайданами землі

Кайдани зла із неї спали:

У нас її давно вже ждали.

Її душа була із тих,

Яких життя – одно мигтіння

Неперестанного боління

І недосяжливих утіх;

Господь живії струни їх

Зіткав з найкращого ефіру,

Вони не створені для миру,

І мир створився не для них.

Вона стражданнями скупила

Облуду серця, голови;

Вона кохала і любила,

І рай одкрився для любві!»

І янгол грізними очима

На духа темного зирнув,

Махнув крилами золотими

І в синім небі потонув.

А темний дух прокляв і чари,

І думи чорнії свої,

І знов блукає він без пари

І без надії по землі!..

На схилі кам’янім гори,

Край Кайшаурської долини,

До сього часу і пори

Стоять зубчастії руїни.

Вони діткам навкруг страшні

Своїми дивними казками;

І меж старими деревами,

Як свідок тих чарівних днів,

Камінний помник той чорніє.

Внизу розкинувся аул,

Земля цвіте і зеленіє,

І всюди галас, гук і гул;

Ідуть із крамом ген ормяни,

Бриньчать дзвінки іздалеки,

І через сивії тумани

Переливаються річки.

І тою піснею живою,

І холодочком, і весною,

Як те безклопітне дитя,

Не навтішається життя.

Але той замок нелюдимий,

Що вже одбув чергу свою,

Сумує стінами німими,

Як сивий дід меж молодими,

Що пережив свою сім’ю.

І тілько тихою порою,

Як зійде місяць над горою,

З’являється життя і тут:

Біжать комірники, гудуть;

Старий павук, рибалка жвавий,

Плете сітки свої лукаві;

Зелених ящірок сім’я

По хаті бігає та грає,

І сторожка лиха змія

З нори помалу вилізає

На довгу плиту, і на ній

То в три кільця себе звиває,

То ляже рівно і засяє,

Мов тая шабля на війні,

Що з рук убитого спадає.

І дико все. Старих слідів

Нема нігде: рука віків,

Як видно, щиро їх змітала,

І не розкаже довіку

Ні про заможного Гудала,

Ні про хорошую дочку.

Так божа ж церква над горою,

Де їх кістки земля взяла,

І по сей день не полягла,

Держиться божою рукою.

Покрай воріт її стоять,

Мов сторожі, старі граніти,

Їм голови снігами вкриті,

А груди їх, замісто лат,

В льоду блискучому горять,

І коло них кругом обвали,

Мов заморожені річки,

Над кручею понадвисали

Та й передумують думки.

А заметіль на чатах ходить

І догляда старих мурів;

То пісню довгую заводить,

То викликає сторожів.

Одні хмарки легкі здалека

Не забувають тих сторін,

Линуть до церкви на поклін

І на почесне – до Казбека;

А із людей – камінних плит

Ніхто сльозою не росить.

Старий Казбек, як янгол божий,

Стоїть над ними на сторожі,

І не розбудить чоловік

Їх сону мертвого повік!

Примітки

Подається за виданням: Степан Руданський. Твори в 3-х тт. – К.: Наукова думка, 1973 р., т. 2, с. 315 – 333.