12. Негаразди між Марією та Гнатом

Улас Самчук

У той час Марія була вже вагітна вдруге. За півроку народилася нежива дитина. Але ця подія не так діткнула її, як минула. Саме тоді прийшов на відпустку Корній. Марія була бліда і неприваблива. Корній, хоч жив недалеко, ніколи не зустрівся з нею. Раз тільки бачила його в церкві. Високий, плечистий, міцний, виголений червоний карк. У Марії темніло в очах і мліли ноги. Слідкувала за кожним його рухом. Стоїть непорушно, як мур. Одягнений пишно, чисто, у правій руці кашкет без дашка із стрічкою. На стрічці напис і два якорі на кінцях.

Додому вертався він з молоденькою сусідкою, дівчинкою Ганною. Жартує, сміється. Марія оподалік іде за ними. Їй хочеться гукнути, щоб зупинився. Яке він має право так нехтувати нею? Здається, оглянувся. Помітив? Ні? Не міг не помітити. Не голка ж вона, а Марія. Колись між тисячами помічав. Іде, жартує, сміється. Ні, ні! Це він не навмисне. Не може ж людина такою жорстокою бути. Він ось пройдеться, роздумає і оглянеться. Напевно оглянеться. Ідуть, ідуть, ідуть. Копанки, перелаз. Стежки розходяться. Просто стежка для Корнія і Марії. Наліво для Ганни. Туди колись і Марія ходила. Так само повертала наліво. А куди ж Корній? Корнію! А ти ж куди? Тобі ж направо. Ні, ні! Він, видно, забув, де його дома. Він звернув наліво з Ганною. Звернув і навіть не оглянувся. Ось вони пішли під гору, ось закриваються гілками дерев того самого гаю, що колись і її з ним закривав. Це ж і вона так ходила. Марія зупинилася на місці, де стежки розходяться. Стоїть і дивиться.

В очах у неї тьмяно. Напливають плівки і закривають небо, дерева. Земля підіймається й опускається. Он берези стоять, гойдають косами. Марії видаються вони відбитками у хвилюючій воді. Гнуться і розтягаються. Постояла, ноги якось рушили і понесли Марію звичайною стежкою, туди, куди носили її вже декілька років. Нема тобі, Маріє, вороття. Іди до кінця.

У той час Гнат для Марії не існував. Він був дома, працював, сідав до столу коло Марії, але його можна було зовсім не бачити і навіть не чути. Він розумів усе. Хата йому зовсім мала, а в шопі стільки праці. Дістав нові замовлення столярки, і фуганок не струже, а горить в його руках. Сокира кусає дубові поліна, креше іскри. Тріски навколо скалками гранату летять. Так, так. Гнат знав, у чому таїться спокій його душі і де джерело його сили.

Корній побув два тижні і від’їхав. Ах, Маріє, Маріє! Не плач і не ходи туди вечорами, де стежки тернами втикані і де гаряча земля. Пліт, лішник. У лішнику кущі. У листі розтьохкався соловей. Ночі пахнуть медом медянок і цвітучої ліщини. Молоденькі липи розгорнули свої листочки. Пахучі і липкі. Нагадують долоні новонародженої людини.

Маріїна тінь переходить садок, опікає босі ноги об молоду жижавку, ломить кілька хворостин струхлявілого плоту і збиває попеченими ногами росу молодої травички Корнієвого запущеного саду. Тьохкай, тьохкай, соловейку! Марії буде веселіше дожидатися того, кого не діждеться. Марія забула про Романя, забула всю себе, повернулася в далекі царства минулого дівоцтва і от вільна, з тисячами сердечних болів, вичікує ранньої зірниці.

Нема. Не може бути. Вернулася, пеклася жижавкою і плакала по-дівочому.

Мізерно котилися Гнатові дні. Розсипав рясно піт відчаяної праці. П’янів і забувався. Можна п’яніти від усього, але найприємніше оп’яніння від праці і любові.

Марія швидко наливалася соками і округлювалася. Знала, що від’їхав Корній, і не ходила більше тратити по гаях болючих ночей. Не бачила і не зустріла його. Робилося шкода затраченого дівоцтва. Хотілося мститись на комусь, а що під рукою Гнат, то на нього все. Він, а ніхто інший, винний. Він, рижий, з маленькими гострими очима, упиром упився в її соковите дівоцтво і висмоктав з нього перші найсолодші соки. Так вона ж йому задасть.

Убиралася в барвисті спідниці, голову накривала по-дівочому, заплела розплетену дружками косу. Домашня праця не цікавить більше Марію. Напрацювалася й натягнулася. Досить. Неділі, музики, сміхи вечірнього стояння по перелазах.

Першою приятелькою Марії стала Ганна. Повновида й моторна дівчина. Марія іноді кидала на неї погляд змії і не раз мала бажання впитися пазурами в ясні глибокі і невинні очі. Але терпіла, робила усмішки, танцювала на музиках, верталася поночі додому.

Гнат. Ой, Гнат, Гнат! Чув він, коли вертається його дружинонька, як роздягається в темноті, розщіпає натягнену корсетку, думає про останній прощальний крадений поцілунок і всміхається до темноти? Чув і знав. Усе знав. Але Гнат – камінь, Гнат – страждання. Давав їй місце на постелі й уважно віддалік слухав, коли засипала вона, як дихала. Опісля і сам засипав, а рано знов при праці з фуганком у твердій руці.

Буднього робочого дня Марія одягає святкові одяги. Кудись іде. Гнат не питає, куди вона йде. Чи ж мало куди треба їй піти. Краще ж піти в святковому ніж якоюсь задрипанкою.

– Гнате. Коли б я не прийшла надвечір, занесеш веприкові. Розтовчеш у цеброві картоплю і замішаєш з грисом.

Сказала і відійшла. Гнат і не думав спитати, куди відійшла. Це ж її, а не його справа. Пішов до праці і зовсім забув за веприка і грис. Вернулася, а веприк на ціле горло верещить.

– Давав ти веприкові їсти? Вже ж вечір… Гнат мнеться.

– Не давав! Бачу по тобі, що не давав! Не бійся, не перервався б. І братова твоя добра. Не зроблю я, так і лишається незроблене. Ти тільки жерти вмієш, але зробити щось то ні!..

Гнат мовчить. Марія від злості розривається. Коли б, макогін проклятий, хоч слівце промовив. Зціпить зуби, і мов пень гнилий.

Одарка почала й собі на Гната. – Так, чуєш, далі не можна. Вона тільки потицянки та потицянки… За роботу зовсім забула. Вибіжить на вулицю і хіхихахи, а дома, як вовк. Що це? Так, чуєш, не можна. Скажи їй що.

Ну, що ж він їй скаже? Які є для цього слова? І дійшло до того, що Марія часом не приходила на ніч додому. Казала, що ночувала в Домахи, але злі язики говорили, що вона деінде проводила свої ночі. Тоді Одарка й Михайло заявили останнє слово. Або-або. Або Гнат стриножить свою брикливу жінку, і вона сидітиме дома та працюватиме, або хай собі під (енергійно) три чорти вибирається з хати! Он є комора, роби з неї хату і жий там, як хоч. Ми не допустимо, щоб про нас люди таке говорили… Не допустимо, щоб нас викпивали через твою жінку.

Після цього наступала сварня. Обидві братови змагалися голосами, і, розуміється, побила рекорд Марія. Гнат наскоро робить з комори (що через сіни) хату, ставить стола, лави, стільці, чіпляє в куті кілька образів і перебирається з Марією на самостійне господарювання. Ділилися садом, полями, городом. Дерлися за кожне дерево, за кожну п’ядь землі. Щастя ще, що Михайло розважливий, а Гнат не говіркий.

– Ех, і дурний ти, Гнате, дурний, хе-хе-хе! – регоче Трихон при зустрічі з Гнатом. – Дав себе осідлати бабою і пропав. Був людиною, а тепер гірше постола. Я таку жінку, коли б перегнув через коліно та всипав їй двадцять п’ять нарипників, не бійсь… Пам’ятала б і дітям своїм заказала б таке виробляти. Казиться з жиру. За хлопцями гицає, як кобила, а ти без ложки теплої страви сидиш. Яка в тебе сорочка? Коли вона прана? Воші тебе загризуть.

Гнат тільки слухає. Е, говори, мовляв, говори… Трихон хльостко спльовує.

– Був чоловік як чоловік, а тепер, пробач, гузниця!.. Тьху!.. – Обертався і йшов геть. А Гнат також обертався і йшов геть. Ішов поволі додому, думав, носив цебром свиням, напував корови, приносив з льоху картоплю.

Дні, мов краплини крові, капали з пораненого життя. Минув рік. Тяжкий, суворий рік. Зимою пробував, було, Гнат читати Марії книжки. Ах, її мало тепер цікавлять ті байки. Вона краще поспіва. Любив Гнат її співи, але тепер вони не так як колись звучали. Не те в них укладено. Чулося розгульство, кпини над усим. Такі пісні співати тоді, коли в хаті немає образів.

Куди ж дінеться вечорами Гнат? До сусідів не хочеться. Там з нього тільки глузують та висміюють. Тоді йшов собі в садок, у лішник. Тут зовсім приємно. І тихо, і нікого з людей перед очима… А ще коли теплішим вітром дихне, коли мороз не припікає, то тут зовсім розкішно. Сядеш собі на пеньочку, обіпреш лікті об коліна, обіймеш долонями голову і яких не передумаєш дум. У кущах причаївся невидимий співрозмовник. Він собі тихо сидить з тобою, дивиться одним оком і все до останнього розуміє тебе. Часом вітер похитне дерева. З гілля падає сніг і попадає тобі за комір. Чуєш, що твій мовчазний співрозмовник і пожартувати вміє. Усміхаєшся, витрушуєш з-за коміра сніг і думаєш далі.

А вернешся, і як тоді щось гаряче смакує. Як приємно випити горня пареного доброго молока. А Марія спить. Хай спить. Ступай, чоловіче, по можливості, легше, краще всього навшпиньках. Хай спить. Це добре, що вона принаймні дома. Слава Богу й за це…

Гірше було, коли Марія на цілий вечір зникала. Ішла до сусідів, там збиралися парубки, молокососи, пробачте, сопляки. Коли Гнат женився, телята пасли, а тепер парубки. Марія не соромиться з такими скалозубити, грати в карти і вихіхікувати по темних закутках.

Тоді сидів Гнат чорний дома в своїй порожній, непривітній хаті. Втіхою його стала біблія. Порішив перечитати всю. Перегортав сторінку за сторінкою, черпав мудрість пророків. До нього сходили великі давні мудреці, говорили з ним, як зі старим, розважали про минуле і майбутнє. Гнатові видавалося, що наближається дивна і страшна пора. Все буде зруйноване, не зостанеться каменя на камені.

Одного разу заговорила з Гнатом сусідка, Гапка Хомиха. У неї три роки тому помер «її» та залишив купу злиднів і трьох малих лобурів. Усі знають, чим славиться на кутку Гапка. Її славетний язичок вертівся спритно і невгомонно. Перша, люди мої, клепарка. Вулична жива часопись.

– Ну, що поробляєш, Гнате? – почала, як це вже до Гната пристало, з «ну».

– Ет… – кинув Гнат своє постійне і незмінне. – Отак… Се-те… Аби день до вечора…

– А як Марія? Гуляє? – так ніби-то Гапка й не знає.

– Ет… Поки молода…

– Постаріється, кажеш, перестане. Ну, на це довго чекати. До того часу з’їсть вона тебе… Пропадеш. Із смаркатими хлопцями прогуляє…

Гнат навіть «ет» не вимовив. Повісив носа і дихає. Гапка дивиться і продовжує: – А я тобі помогла б. І не чарівниця, а помогла б… Ну?

– Ет… – відмахується Гнат.

– Що ти ет і ет. Коли тільки зайдеш до мене на кілька вечорів, побачиш, що поможу.

Після цього, коли Марія була дома і Гнат не мав де подітися, вставав і шкутильгав спочатку надвір, опісля на вулицю і поволі опинився в Гапки. Та його лагідно зустрічала, багато оповідала клепів, сипала свої знання, мов з мішка… Гнат слухав, екав і вертався зовсім задоволений додому. І так минуло кілька вечорів. Часто, вертаючись, Гнат думав, що більше не піде до Гапки. Ще, чого доброго, почнуть бозна-що ляпати язиками, але коли приходив вечір, куди ж його? Думав, думав, зводився і поволі плівся туди саме.

І дійсно по кутку ширилися клепи, що Гнат залицяється до беззубої баби.

Гапка сама бігала і плескала: – Вчора, чуєте, прийшов, приніс цукерків. Зроду ще не бачила таких цукерків. Хіба що може пани такі їдять.

На другий день Гапка хвалилася хусткою, а вневдовзі червоною, з обшивками на сім пілок, спідницею. Навіть хтось ту спідницю бачив. На цілому кутку тільки й мови, що про червону спідницю. Дійшло й до Марії. Та спочатку махнула рукою: – Хай, про мене, і сам себе віддасть тій Гапці. Байдуже…

Треба було таке казати. Байдуже, Маріє, чи не байдуже, чого-то в тебе бігають так очі та червоніють щоки? А Гапка далі спідницею вихваляється. Марія ввечері лишається дома.

Стемніло. Гнат бачить: Марія нікуди не йде. Насовує шапку і береться за клямку.

– Стій-но! – звертається до нього Марія. Гнат зупиняється, знімає шапку. Допитливо дивиться, в руці шапка.

– Скажи, куди-то ти щовечора ходиш?

– Ет… Нікуди… Вийду от… – мимрить Гнат.

– Ти, голубе, не етай, а кажи!.. Що то є? Чого-то кожного вечора, тільки нажерся, за шапку і подався. Що ти – парубок чи що? Думаєш, не знаю, куди тебе нечиста носить!.. Он цілий куток говорить про твої походеньки. Замість посидіти дома, почитати мені що-небудь, то він повіється, хтозна куди, і чапить там цілими ночами. Я цього не хочу!

Чуєш? Щоб це було останній раз? Або сиди дома, або йди собі до тієї красуні назавжди! З Богом, Парасю…

Гнат цього вечора нікуди не пішов. Не пішов і другого. Марія також була дома. Два вечори промовчали, а на третій з’явилася невеличка, у червоних політурках, книжечка. Говорилося в ній про хлопчину-сироту, який пішов у чужу сторону і там з доброго, порядного, зробився великим розбишакою. І коли він виріс, одного разу закохався в черницю. Та спочатку не любила його, але обіцяла любити, якщо він змінить спосіб свого життя і стане порядним громадянином. Той змінився. Став не лише порядним, а й дослужився в місті багато почесті своїми добрими ділами. Черниця за той час дійсно покохала його, але він розлюбив її і мусів женитися з іншою. Черниця з жалю та розпуки кидає монастир і поволі стає вуличною потаскухою. Умерла на вулиці, і чорт прийшов по її душу, йому заступив дорогу янгол з мечем і сказав: – Відступися, нечистий! Ця людина життям своїм рятувала грішну душу від загибелі. Рятувала її своєю любов’ю, а тому вона належить мені.

– Але це вже пізно, – сказав нечистий.

– Не може бути ніколи пізно, коли йдеться про спасіння живої душі, – відповів Божий посланець.

Марія заслухалася і ні разу не перебила його. Коли скінчив, помітив її великі чорні очі, що дивилися на нього поглядом вдячності. Гнат не видержав такого сильного, давно небувалого погляду і спустив свій зір додолу. Щось тепле заворушилося в його душі. Це було те саме, що й того осіннього вечора, коли Гнат почув з темряви: «Чого ти прийшов?»

Але за змістом це зовсім протилежне. Тут не було слів. Тут був один тільки погляд і, здається, сльозина, і цього вистарчало Гнатові.

Відразу наново віднайшов себе. Захотілося знов піднятись знизу, випростати спину, сміливо глянути вперед. Того вечора Марія постелила постіль і не пішла, як звичайно, на запічок. Роздягнулася й лягла на ліжку. Лежачи в темноті, Гнат боявся поворушитись і присунутись до неї. Боявся навіть торкнутися її, але згодом відчув, що стороння тепла рука злетіла з темноти і впала на його плече. Схопив її, приклав до гарячої долоні свої уста і заянчав так дико і так боляче…

Тієї ночі Марія завагітніла втретє. Гапка опісля зустріла Гната, шкирить свої щерби і домагається хустки. Так. Гапка дійсно дістала хустку.

Примітки

Подається за виданням: Улас Самчук. Марія: хроніка одного життя. – Буенос-Айрес: Видавництво Миколи Денисюка, 1952 р., с. 84 – 96.